Бойовий медик Олексій Гаврилов родом з Волновахи. До початку повномасштабного вторгнення працював стоматологом, крім того, був проукраїнським активістом у рідному місті. З 24 лютого 2022 року прийшов у місцеву територіальну оборону, відтоді доброволець боронить країну на різних напрямках Донецької бригади ТрО. Яких воюють добровольці, чому кордон є однією з найбільш складних ділянок і яких змін потребує українська армія — в інтерв’ю.
Волноваха
"До повномасштабного вторгнення я працював лікарем, а хобі було таке — моніторив суспільний настрій і трохи займався лагідною українізацією, — представляється Олексій Гаврилов. — Укранізація у Волновасі відбувалася важко, тому що народ там ментально ближче був трохи до Росії, навіть до Радянського Союзу. Проте за вісім років війни це дуже сильно змінилося. Майже всі, кого я знав, мали проукраїнську позицію. Були, звісно, і перекрашені, перефарбовані. І це показала окупація, деякі обличчя, яких вважали взірцем, стали колабарантами. Зараз є такі, що поховалися".
"Якби у Волновасі свого часу активних людей було би хоча б в десять разів більше, то не факт, що росіяни зараз були в Волновасі. Тому що мотивовані люди здатні на дуже великі речі".
Згадує: ілюзій не було, публічна проукраїнська діяльність, точно стала би приводом для окупантів, які захопили Волноваху, аби його ув'язнили. Тому, жартує, вступив до лав територіальної оборони, щоб чинити спротив:
"Я міг би я списатися і не йти ні на яку війну, і повістку мені б не вручили би. Але ворог нам не залишив вибору. І мотивація тут одна: ти або живеш цій країні, або збирай мотлох свій — "чемодан-вокзал", обирай собі напрям. Це не твоя війна, це не твоя країна".
Тероборона
Як ви долучились до теріторіальної оборони і чим займались спочатку?
— Лютий минулого року, 2022-го року, став для мене несподіванкою. Я пішов у районну адміністрацію 24-25 лютого просто дізнатися, як там справи, а там вже роздавали автомати. Ну, я взяв один. Наші хлопці-розвідники займалися евакуацією, а я готував списки, складав маршрути, вулиці, райони, карти малювали.
105-й батальйон Волновахи складається з місцевих. У нас в команді були хлопці місцеві з місцевих сіл, які знали трошки Волноваху. А ще взяли, знаєте, таких відважних, гранатометників, атошників, які вже мали якісь досвід. Всі були на такому куражі: на звичайних легковиках залітали в Волноваху, їхали по адресах, кликали людей, набивали повний мікроавтобус — і колонна за ними просто вилітала з Волновахи. Ось так ми проводили евакуацію. Когось ми змогли витягнути, де хто залишився там.
І от саме там, де була проукраїнська позиція, люди легко, стрімко, кидали все і виїжджали. Але були і такі, хто чекав, ті, хто мав такі настрої, що не треба довіряти українській армії, що там начебто розстрілюють, начебто там беруть і кидають, і щось там якісь жахи розповідали. Тобто по-різному було: деякі благали, щоб їх вивезли, а деякі вперто не хотіли виїжджати.
— Як тільки я розписався за автомат, то вже з зворотного ходу вже не було. Батальйон наш доволі терміново виїхав тоді вночі 25-го лютого. Біля Великої Новосілки ми стали. Тоді і почали визначати, хто чим займається.
Бачите, вони ж думали захопити набагато більше, і стільки живої сили і техніки кинули на наш напрям, що від центральній вулиці нічого не залишилося. А ми були легко озброєні… Але відійшли недалеко, ми були у Волноваському районі, так і залишилося. Десь півроку ми стояли біля населених пунктів Волноваського району.
Я за фахом та медик, але, по-перше, займався трохи не своєю справою. Формально був записаний електриком, стрільцем. А фактично був зв’язківцем, діловодом, менеджером, — ким тільки не був. Бо хлопці військові, а я ж то невійськовий, тому допомагав, як міг.
Потім перейшов у медпункт, займався евакуацією наших бійців. Зрештою став бойовим медиком в роті. І до цього часу я є бойовим медик в 105-му батальйоні Волноваського ТрО.
Бойовий медик
— Якщо медик нічого не робить, то це от супер, це означає, що у вас немає ніяких незвичайних подій, немає "300"Військовий жаргон. 300 - поранений, 200 - загиблий, немає "200". Але тут виникає така спокуса командиру, бо є вільна одиниця, вона має автомат, вона має очі, вона має вуха. Тому займаюся усім: і спостерігаю, і стріляю, і лікую, і евакуюю. Як казав мій колишній командир Макарій: ви повинні вміти все, повинні вміти зупинити танк без протитанкових засобів. Можна всьому навчитися, а головне – не дрейфити.
Річ у тому, що у ТрО набрані такі самі люди, як і в інші підрозділи ЗСУ. І задачі для ТрО "нарізають" такі ж самі, як для піхоти ЗСУ. Є, звісно, якісь, там, підрозділи, яких ставлять на блокпости в тилу, але це не про наш батальйон. Донецькі батальйони майже ніде не стояли на блокпостах. Я майже не бачив тероборонівців у Донецькій області на блокпостах.
Перші втрати — це поранення командира мого взводу. Це сталося несподівано. Ми дійсно були на позитиві, і думали: ми всіх переможемо. А виявилось, що рашисти теж вміють робити засідки: коли 30 чи 40 людей з зі зброєю заховалися і чекали на нашу розвідку, то поранили мого командира.
У квітні-березні 2022 року вони планували наступ доволі великий, але наш батальйон втримав позиції проти танків, проти бронетехніки. Проте це важко далося, багато тоді хлопців пропали безвісти. І досі ці рубежі ще не взяті, тому ми не знаємо про їх долю.
Найбільш важко морально було біля кордону. Це була Харківська область. Вважалося, що це тиха ділянка, а російські диверсанти, вони там як вдома: знають всі стежки і підкралися до хлопців. Ми зазнали втрати.
Я спілкуюся з іншими побратимами в інших бригадах, і вони також відмічають, що на кордоні можна раптово зазнати втрат, і вони дуже важкі морально. Бо коли ти, перестрілюєшся з противником, там можна зрозуміти: в тебе стріляють, ти в них стріляєш. А коли ти їдеш, начебто тихій місцевості — і раптом вибух, для цього звикнути дуже важко.
Зміни на фронті
Ви повинні знати, що ворогу теж дуже не солодко. На прикладі Херсону і Харківській області ми знаємо, що Росія не назавжди. На фронті це помітно, знаєте, як? По артилерії.
Якщо десь до літа минулого року артилерія у них була шаленою перевагою, ми потерпали від неї дуже сильно, то десь з грудня 2022 року наша артилерія має над ними перевагу. Нам би ще літаків.
Ворог себе по-різному поводить інколи тихенько, інколи нахабно, залежить від зміни. І, мабуть, хлопці щось дивляться на кшталт Соловйова, Симоньян, цю бурду російською і думають: «зараз ми цим хохлам вріжемо». Вони починають стріляти з кулеметів, з гранатометів, але не влучають.
А ми їх бачимо, і коли, наприклад, у них зміна "проводжаємо-вітаємо", у нас теж кулемет є. І вони інколи починають бігати. Сподіваюся, що інколи ми ще й вилучаємо. Відстань велика, тому підтвердити, чи влучив, чи ні, можна тільки за радіоперехопленням.
Радіоперехоплення останній час від них трошки спантеличені, бо вони вже навоювалися насправді. Насправді вони вже навоювалися, і у них теж коротка лава запасних. А у нас немає вибору, поки ми не дійдемо до наших кордонів, ми не зупинимося нехай не мріють.
Зміни в армії
Наразі нам вже не треба вже чекати добровольців на фронті, нам треба більше, якщо порівнювати війну із пожежею, пожежників і оснащення для пожежників. Пожежна машина, вода, форма, зарплатня, соціальний статус, УБД. Бо коли ми шось отримуємо — це повага. І коли два роки хлопці на війні, а вони ще не отримали УБД, — це плювок. І про це треба казати.
Нам потрібна більш професійна, більша оснащена, більш комунікуюча армія. Ті хвороби, які є в армії, перейшли з суспільства. Бо перша хвороба у влади, наприклад, — це комунікація з суспільством. Вона досі її провалює. Так само це працює в армії: і там, де є комунікація, там перемога, там, де комунікація немає, там зрада і поразка.
Дружина та мирне життя
Я сподівався, що я повернуся і займатимуся вже професійною діяльністю, продовжу лікувати. І моя дружина, моя кохана, не буде дуже ображатися за те, що я займаюся незрозумілими речами, з якимось автоматом, зброєю і іншими жахами.
Спочатку в неї було обурення, бо вона знає, що у мене здоров'я трохи не таке, щоб воювати. А потім гордість, тому що закінчиться все це, і у всіх чоловіків запитають: де ти був?
Мені рашисти не дали закінчити експеримент з суспільством, який починався з декомунізації. Потім ще була спроба зробити прозоріше владу через систему електронних петицій. Ще була спроба вплинути на архітектурний вигляд міста.
Люди казали про Волноваху: вона така малесенька, вона така гарнесенька, вона така акуратна, місто нам подобається, — тому брати спотворювати, це був нонсенс. Я сподіваюся, що повернемося і зробимо все.
Якщо чесно, то я б на війну не пішов, але нам вибору не залишили: бо хто, як не ми. Але щось треба робити, бо хлопці-добровольці вже потроху закінчуються, їх становиться менше. Так, вони вмотивовані, але потрібно шукати заміну. Бо процес затягується, вже, за моїми прогнозами, ще на пару років.
Хотілося би, щоб Крим був наш, і не тому, що там потрібно на курорти їздити, чи до моря, просто щоб відновити справедливість. Росіяни там намагалися щось історичне, якусь справедливість відновити. Ну, зробили вони це паскудним шляхом, і треба їх покарати.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
