Андрій Любка — письменник, перекладач і есеїст, цьогоріч увійшов до складу Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка. Під час повномасштабного вторгнення показав себе як ефективний волонтер: регулярно їздить на схід, спілкується з військовими й передав для потреб ЗСУ вже 194 автомобілі.
На фестивалі Meridian Czernowitz Суспільне Культура поспілкувалося з Любкою про сприйняття Шевченківської премії і його участь у складі комітету, його блог на Patreon, балканську літературу й паралелі з російсько-українською війною, а також про поступ деколонізації та пошук ідентичності на Закарпатті.
Про Шевченківську премію
Розкажіть про вашу участь в оновленому складі комітету Шевченківської премії — у фейсбуці ви пишете, що вже були на першому засіданні. Що вас мотивувало увійти в комітет та як бачите свою роботу в ньому? Чи не лякає вас оцінювати твори ваших колег?
Для мене самого це була велика несподіванка, бо я належу до середовища, де думка про Шевченківську премію не є однозначно захопленою, — вау, Шевченківська премія! Радше, можливо, навпаки, це премія, яка викликала в нас, якщо не осуд, то багато якихось кпинів, такого трохи гумористичного контексту. І лише в останні роки вона почала набувати справді доброї, на мій погляд, сутнісної мистецької ваги, оскільки ті лавреати, які її отримували, це реально в більшості випадків вершинні твори в різних галузях. Тобто відбулася зміна.
Але пам'ятаю, коли президент підписав указ про новий склад, то був такий жарт — чому ти увійшов у Шевченківський комітет? Тому що це єдине місце, в якому ти маєш імунітет — поки ти член комітету, ти не можеш отримати премію. Тобто три роки ти точно не отримуєш Шевченківки.
Я погодився, бо, на мій погляд, для української культури важливо, щоб ми мали різні голоси різних середовищ, щоб Шевченківська премія не асоціювалася виключно з якимись, перепрошую, літніми людьми, яким дають ці нагороди за якісь колишні заслуги, за вислугу років і так далі.
Щоб вона справді була одним із маркерів сучасного культурного життя і для українців розставляла акценти, на що звернути увагу.
Щоб це була не просто найбільша фінансова премія держави, але також щоб вона була дороговказом, гідом у царині культури.
Я один з наймолодших членів комітету, молодшою є лише Іванка Сахно, голівудська акторка. І я подумав, що якщо не буде таких людей, то відповідно й рішення комітету можуть бути інші. Це така відповідальність, яку я прийняв для себе з початку війни.
Ми до війни часто казали: я дуже люблю цю країну, але не люблю державу. Усе державне: держава, офіційні органи, міністерства, довідки — в моєму середовищі й для мене особисто воно все було якимось чужим. Я намагався якомога більше уникати контакту з державою.
Тепер, коли почалася повномасштабна війна, з'явилося відчуття, що це добра чи недобра, реформована чи не до кінця, але це наша держава. І, відповідно, це наша відповідальність, зокрема й мого покоління, щоб оці премії, наприклад Шевченківська, набували нового звучання та статусу.
Тобто відмовитися лише тому, що це державне, що я не хочу входити в якийсь комітет, де, до прикладу, Мінкульт чи президент, а я хочу бути типу андеграунд — це було б просто самолюбування. Ні, це робота, яку треба зробити, і я буду намагатися бути собою, не зраджувати своїм принципам у відборі, в номінаціях.
Перше засідання було цікавим, зібралися цікаві люди, дуже різношерста публіка. Ми ніколи б, напевно, не перетнулися в такому складі за інших умов. Моя вступна теза, мій виступ був якраз про те, що ми маємо відповідальність до певної міри видозмінити, реформувати цю премію. Подумати про те, наскільки вона має бути нагородою за вклад у розвиток української культури, яку отримують великі стовпи нашої культури, заслужені і так далі, люди старшого віку.
Або ж бути нагородою за найкращу книжку, наприклад, останніх двох-трьох років. Яскраву, можливо, не форматну, можливо, контркультурну.
Щоб собі можна було уявити, що Шевченківську премію дають за книжку, в якій є матюки. Щоб цей стереотип ламати.
Я ж не просто письменник, я ФОП ФОП — фізична особа-підприємецьтретьої групи. Я плачу податки. Ці податки потім йдуть, зокрема, на цю премію. Щоб ми відчували, що це наше. Не чиєсь там —держави, шароварників, ще когось, а це наше.
І загалом мені сподобався цей принцип. Оскільки, особливо до [повномасштабної] війни, я був достатньо критично налаштований до нашого президента, мені здавалося, що це малореально, щоб людина, яка критикувала Зеленського, могла бути Зеленським призначена кудись. Але я ціную те, що цей кредит свободи є.
Ми почали новий цикл нового року, з 14 вересня ми починаємо приймати твори до 31 жовтня. Як завжди, найголовніше — це те, кого подадуть, бо ми вибираємо не з усіх, а з тих творів, які ретельно та правильно за документами подані на премію і пройшли технічний відбір. Побачимо, що воно буде, я, принаймні поки що, налаштований оптимістично.
Цьогорічна Шевченківська премія не обійшлася без скандалів чи радше конфліктних моментів. Хтось висловлювався за нову номінацію, яка відзначає твори військового часу й/та на військову тематику. Як ви ставитесь до цього нововведення? І також цікаво: як сам комітет планує працювати з певною критикою навколо Шевченківської премії?
По-перше, це була критика минулого складу. Ми тому і приступили до обов'язків як новий комітет, бо стосовно дій, рішень попереднього була певна критика. Хоч я вважаю, що вони працювали досить професійно.
Вочевидь, було помилкою оголошувати нову номінацію в час, коли вже йде конкурс. На ходу такі речі не роблять, це можна було зробити наступного року.
Вже можна офіційно сказати, що номінації "За внесок у перемогу" не буде.
Ми прийшли до такого спільного рішення, позиції про те, що "внесок у перемогу" буде одним із важливих критеріїв для надання премії у різних сферах. Але не окрема номінація, бо тоді премію за внесок у перемогу треба давати військовим, які сидять в окопах, а не митцям, письменникам чи музикантам.
Тобто громадянська позиція під час повномасштабного вторгнення, патріотична діяльність, пряма служба в ЗСУ, промоція України за кордоном, яка допомогла привернути більше уваги, заохотити партнерів — це буде один із важливих критеріїв, але не ключовий.
В кіномистецтві це може бути яскравіше, якщо це буде фільм про війну, а от у народно-прикладному мистецтві, можливо, ні, тому що у цю сферу нові тренди довше вливаються. Тобто не буде так, що твір поганий, але ми автора нагородили, бо він багато робить для перемоги. Все-таки це мистецька премія передусім.
Про блог на ютубі і Patreon
Півроку тому ви почали вести блог на ютубі — там є огляди на книги, які ви перекладаєте або читаєте, також ви висловлювалися про Києво-Печерську Лавру, про контрнаступ та російське ІПСО. Що дає вам цей блог, які ваші емоції від процесу? Ну і як ви даєте раду коментарям?
Я не читаю коментарі, чесно кажучи. Але це не блог на ютубі, це радше платформа, де я виставляю відео. Блог я створив на початку весни у Patreon. Це варіант платної підписки і фінансової підтримки митців. І в мене там не так мало, але і не так багато підписників. Сумарна вартість цієї підписки досить значна, це більш як тисяча доларів на місяць.
Перед цією закритою авдиторією я відчуваю певну відповідальність. Щотижня я друкую там один текст про війну — це частина моєї нової книжки, і також щотижня виставляю одне відео.
Я не бачу якоїсь потреби чи амбіції ставати ютуб-блогером, щось коментувати. От у мене на Patreon здається, 170 підписників. Тому мені нецікава кількість переглядів, я працюю на цих 150–170 людей, які вирішили мене підтримати. Це радше форма спілкування з закритим середовищем. І форма відповідальності, бо треба щотижня робити нове відео.
Я раніше писав колонки. Тепер не пишу, бо не маю часу і складно концентруватися на писанні. Для мене ютуб — це різновид колумністики. Де б я мав повну свободу і писав то про цікавого письменника, то про вибори президента, то про ще щось. Тому цей ютуб — це не щось таке, до чого я ставлюся серйозно.
Балканські війни
Ви — дослідник балканських країн, закінчували балканістику Варшавського університету, маєте чимало перекладів із сербської і хорватської мов.
Перекладав до війни, так.
Тема боснійської війни та її паралелей з російсько-українською — що варто тут знати і досліджувати українцям?
Я досить ґрунтовно заглибився в цю тему, війна в Югославії — тема мого диплому в університеті. І як письменник, який перекладає ці культури, я вибирав книжки, які в той чи інший спосіб були завжди про війну в Югославії.
Також просто як людина, яка багато подорожувала і пожила трохи в балканських країнах, мій висновок: звісно, щось спільне в кожній війні є, бо кожна війна — це страждання, несправедливість і смерть. Але ці війни мають мало спільного, хіба, можливо, один імперський корінь.
Все-таки не можна порівнювати війну, де воює Хорватія і Сербія, які приблизно співмірні за населенням, потенціалом, рівнем розвитку. І війну невеликої України і великої імперії, яка має безлімітні запаси старої зброї, яка просто викидається, як у смітник. Це неможливо порівняти.
На Балканах, якщо йдеться про Боснію, треба згадати, що це була громадянська війна. Сусіди на одній сходовій клітці в під'їзді вбивали одне одного, адже хтось був мусульманином.
А в нас — ні, наша війна не громадянська. Ми воюємо із зовнішнім агресором і, на велике наше щастя, ми не маємо ліній внутрішніх поділів в Україні. Вже немає "сєпар, не сєпар". Безвідносно до того, чи це більш російськомовний регіон, чи це регіон, де багато московської церкви — це не означає, що він проти України. Тому ці війни поєднувати складно.
Хоча, якщо ми говоримо про культуру, то мене часто питають, що б почитати про війну.
Кажу: якщо ви хочете реально почитати про війну, то вам треба читати «Іліаду». Тому що війна завжди за своєю сутністю, за певними сюжетними колізіями, набором героїв, вона завжди одна і та ж. Є герої, сміливці, жертви, пристосуванці. Цей набір героїв і ситуацій з «Іліади», мені здається, не змінився.
Коли сьогодні говорять про літературу, зауважують важливість перекладу — хороший переклад передає не лише значення слова, але й здатен спробувати дати розуміння чужого досвіду. Війна — страшний досвід. Ви перекладали книжки про це, але тепер ваша перспектива стала іншою. Як вона змінилася? Як ви тепер читаєте тексти про війну на Балканах?
Після війни я повернуся до перекладу, я дуже люблю переклади. Це одна з моїх розваг і насолод, бо я перекладаю для себе, а не на замовлення.
Чи це буде про війну? От я перекладав із сербської. Для мене війна стала одним із критеріїв, після яких я не певний, що я хочу далі перекладати, бути популяризатором сербської культури.
Через політичну позицію?
Через політичну позицію, так. Мене дуже тішить, що я перекладав Владимира Арсенієвича, сербського письменника, який уже двічі їздив зі мною на фронт. Він у Белграді публічно — а Белград не дуже добре налаштований до України, скажімо так — збирає гуманітарну допомогу для України і їздить зі мною на Донбас.
Мені приємно, що є такий сербський письменник, який має сміливість у своїй країні в умовах пропаганди і тиску підтримувати Україну. Але чи можна це екстраполювати на всю культуру? На жаль, ні. Тому для мене це одне з питань — чи буду я далі перекладати сербів. Чи буду перекладати хорватів. Хоча хорвати теж, як ми бачимо, є різні.
Але попри те, що я знаю сербську, хорватську, боснійську мови, мені здається, що коли, дасть бог, закінчиться війна — стане в нашому житті менше політики. Все-таки я перекладаю твори, не сербську книжку. Я перекладаю класну книжку, яка написана сербською мовою, але все одно це про мистецтво.
Я сподіваюся, що ми повернемося в часи, коли знову будемо якимись аполітичними.
Про деколонізацію на Закарпатті
Держава взяла курс на деколонізацію, але також кожен з українців проходить цей шлях персонально. Цікаво поговорити в цьому контексті про Закарпаття, адже це багатоетнічний регіон. В одному з інтерв’ю ви згадували, що серед національних меншин триває процес прийняття українськості.
Як відбувається процес відмови від російського, особистої деколонізації на Закарпатті серед людей, за якими ви спостерігаєте? Можливо, ви можете розмежувати ці процеси, наприклад серед етнічних угорців і також серед українського населення регіону.
Так, безумовно, регіон, люди дуже змінилися за ці півтора року. Закарпаття стало, умовно кажучи, значно більш українським, патріотичним, ніж було до того.
Раніше в мене були претензії до закарпатців і до того, наприклад, що тут голосували за Януковича. А зараз я бачу, що є велика підтримка України як держави. Були якісь медійні історії про нібито сепаратистський-несепаратистський регіон, але зараз це однозначно проукраїнський регіон, який хоче українську державу. Це важливо, це революційна зміна, це могло відбуватися багато поколінь, а так це відбулася за кілька днів.
Люди переосмислили все. Ніхто на Закарпатті не питає, чому ми, закарпатці, маємо воювати на Херсонщині — там зараз наша 128-ма бригада з Мукачева.
Абсолютно зрозуміло, що Херсонщина – це наша земля так само, як закарпатська земля. І ворога, окупанта треба гнати. Це велика, колосальна зміна.
Стосовно деколонізації — тут складніше питання. Закарпаття має інший, ніж решта регіонів України, контекст. І наразі є дерусифікація. Хоча російської мови в Ужгороді побільшало після початку [повномасштабної] війни, оскільки дуже багато біженців. Часом є люди, які слухають російську музику.
Дерусифікація десь показова, видима, бо це пам'ятники, назви вулиць. Але це не до кінця деколонізація, оскільки ми не говоримо про цей колонізаційний угорський вимір, про те, як цей регіон був частиною іншої імперії, етнічною колонією десь на сході, де живуть якісь дивні слов'яни, русини. Дуже багато угорського залишається без переосмислення того, якою є ця спадщина.
Тобто, якщо ми позбуваємося вулиць Жукова в Харкові, то ми не позбуваємося вулиці Ракоці або якихось інших угорських діячів в Ужгороді.
На вашу думку, це варто зробити?
Такі процеси відбуваються довше і глибше. Ці речі прийдуть. Але дерусифікація стала подразником, це те, що робиться, бо є війна з Росією.
А деколонізація — це глибший процес, бо це повернення до власної гідності, до того, що ти не є другорядною людиною, народом або культурою третього світу. Її треба проживати не лише як політичний інструмент, а, навпаки, як екзистенційний. Це момент пошуку себе і своєї історії.
Деколонізація не має бути винятково виявленням зневаги чи ненависті до інших націй. Нам цього треба буде уникнути і просто переосмислити ті чи інші сторінки історії. Пам'ятаючи про те, що історія – це дуже важливо, але нам треба жити тепер і думати про майбутнє, а не лише шукати собі ворогів десь у XVII столітті.
Бренд "Україна"
В одному з інтерв’ю ви згадували про те, що цінність українського паспорту набуває ваги, а бренд "Україна" — позитивних асоціацій. Ви наводили такий приклад, що, умовно, коли хтось знайомиться на дискотеці з дівчиною і говорить, що він з України, "вона має не відвернутися, як від чогось безперспективного, а сказати: о, вау!"
Це один з аспектів того, про що ви говорите, що деколонізація має відбуватися не від знаку "мінус", а зі знаком "плюс", не від ненависті до чужого, а з любові до свого. Чи спостерігаєте ви зараз ці процеси набуття ваги для українського бренду? Як цього досягти і чи досягаємо ми цього зараз?
Абсолютно. Якщо собі уявити, що ти знайомишся з дівчиною на дискотеці, з думкою про якийсь романчик або про якусь любовну пригоду, і ти кажеш "я з України", то це радше твій мінус, тому що асоціації дуже погані, — раніше так було. Це корупція, це якась незрозуміла бідна країна і так далі. Тобто воно не сприяє цій любовній пригоді.
Зараз навпаки. Зараз, коли ти кажеш: "Я з України", всі: "Вау! Ти з України? Круто! Як ви там живете?" Але все одно перша емоція – це захват. Він важливий за кордоном, але не ключовий.
Для нас важливо, що оця деколонізація і українізація нас всередині країни, вона відбувається завдяки цьому вау-ефекту. Бо це відчуття перемоги. Ми ще не перемогли в війні, але є відчуття сили, що ми вже дали опір. На очах усього світу дали в зуби великому МолохуМолох — божество природи та сонця, в жертву якому начебто спалювали живцем людей, особливо дітей. Переносно вживається як символ жорстокої сили, що вимагає багато жертв., звіру. І зробили це так, що інші народи нами захоплюються — це навіть всередині України змушує нас реально пишатися.
Раніше, пам'ятаєте, був мем, що "я українець, я не хочу нічого робити, я хочу пишатися". А зараз є конкретний символ. Ми кажемо, що ми одна із найсильніших, найзапекліших, найсміливіших націй на континенті. Ми боремося, ми не здалися. Жодних розмов про якісь мирні переговори.
Це змінює внутрішньоукраїнську ситуацію. Я зі сфери літератури, буду говорити про неї. Успіх української книжкової індустрії минулого року. Вона мала б просто колапсувати — а за підсумками року вона вийшла у фінансові плюси і перебила попередні роки, хоча війна, обстріли, купа людей виїхали.
Цей фінансовий успіх якраз ґрунтується на захопленні всім українським, українською культурою. Купа людей, які жили в Україні, є українцями, але ставилися до української культури якось "це, напевно, не так цікаво, краще почитати російського письменника, бо в них якісніше".
І тепер це змінилося, ми здобули велику масу нових читачів. Саме тому збільшуються наклади, заповнені зали на книжкових презентаціях, на музичних подіях. Велика маса цих людей типу "какая разніца" зараз відкривають для себе сучасну українську культуру. І кажуть: "Нічого собі, цікаво. А що, так можна було?"
Про ідентичність і власну українськість Закарпаття
Ви також казали цікаву річ про власну ідентичність, що українцем вас зробив угорець, ваш учитель історії, а потім інший професор, за вашими словами, "сміявся з мене, що я закарпатський козак".
Але я чула й думки інших людей з регіону, які воліють казати, що їм "чардашЧардаш — традиційний угорський народний танець, був поширений циганськими музичними ансамблями на Закарпаття й Галичину. миліший за гопак". У цьому сенсі питання — як, на вашу думку, проявити власну українськість Закарпаття, не апелюючи до центрально-, галицько-, південноукраїнськості? Яка вона, власна українськість Закарпаття?
Ми з командою, колегами, друзями, групою однодумців цим займаємося. Для нас ще до війни було очевидно, що це одна з найбільших проблем регіону. Тому створили ініціативу Re:Open Zakarpattia. Ми проводимо форуми, також цілорічні заходи, щоб переосмислювати і шукати нові формати того, чим є Закарпаття.
Що це не лише термальна вода, не лише бограч, не лише, як усі кажуть, мультикультурний центр. Усі регіони в той чи інший спосіб мультикультурні. Просто в нас більше представників меншин.
Треба шукати нове місце Закарпаття в Україні на культурній мапі. Щоб це був не регіон, із яким контрабанда — це перша асоціація, або, наприклад, той же сепаратизм. Як це зробити? Це мають зробити самі закарпатці через контакт з іншими регіонами України.
Бо через географію, зрозуміло, що закарпатцю легше і спокійніше поїхати на море в Хорватію, ніж в Одесу. Це просто логістично швидше, ціни більш-менш ті самі. Ясно, що легше летіти з Будапешта, ніж із Києва, бо до Києва треба їхати ще цілий день. І багато цього, закарпатці десь порівнюють себе, свій рівень життя із закордоном. Бо є дуже багато людей, які були закордоном і мають цей досвід.
А для того, щоб відкрити Закарпаття, закарпатцям треба поїхати на Слобожанщину, на Черкащину, спробувати ті страви. Бо закарпатці трошки зарозумілі, усі ходять і б'ють собі в груди, що ми мультикультурний регіон, ми справжня Європа, а ці люди трошки не такі. Є відчуття вищості. Це не так.
І це можна відкрити лише в той момент, коли ти сам зробиш домашню роботу і відкриєш для себе Полтавщину. Тоді ти зрозумієш, чому ти закарпатець, що в тобі особливого. Тоді ти зможеш це справді промотувати. Таке саме завдання і перед іншими регіонами України. Це знайомство одне з одним. Це наша основна домашня робота на майбутнє.
Про проживання втрати
Наостанок хотілося б поставити особисте питання. Ви часто пишете про ваших друзів і знайомих, які гинуть на фронті. Мене зачепив допис про пана Максима, який був художником-інконописцем. Ви допомагали йому під час служби, навіть отримали дзвінок з його телефону, коли телефон потрапив до рук окупантів, і згодом ви були на його похороні.
Ви згадуєте його колосальний шлях на війні, а потім його мирне життя. Учора на книжковій презентації ви також розповідали цю історію, і, мені здається, це зачепило всіх присутніх. Ви пишете, що "Макс абсолютно не підходив для війни. Він і війна – це як два різні світи". Як пережити смерть дуже хороших людей?
Ніяк, немає тут ні виходу, ні відповіді на це питання. На жаль, ніяк. Саме оцей тупик емоційний, життєвий, оце почуття провини, бо ти вижив, бо ти живий. Я сиджу на фестивалі, а він загинув. Саме оце почуття провини і відчуття такої... великої трагедії, воно є правильним.
Було б погано, якби ми могли якось це пережити, переосмислити, написати текст, зробити виставку до пам'яті. Воно нічого не перекриє цінність людського життя. Не тільки для цієї людини. От я, як молодий батько, думаю про його доньку весь час.
Тому не треба шукати собі антидотів і ліків від цього. Треба це усвідомлювати як велику трагедію. І саме так по-чорному, як щось велике, чорне і страшне її проживати. Це буде по-чесному.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
