Подружжя зі Святогірська Людмила та Василь понад три місяці прожили під російською окупацією. 12 вересня 2022 року із блакитно-жовтим прапором зустрічали на вулиці українських воїнів, які звільнили її місто від російських окупантів. Як жили без зв'язку, ховали вишиванки та автівку, яка потім знадобилась українським військовим, і чим допомагають фронту нині — історія зі Святогірська про життя в окупації, звільнення та лаванду.
"Я дуже дякую всім тих, хто очікував звільнення, хто вірив у це. Дуже вдячна тим, хто був думкою разом із нами. Бо було дуже тяжко", — каже у річницю звільнення міста жителька Святогірська Людмила Орлова.
Вона із чоловіком понад три місяці чекала звільнення рідного міста від російських окупантів. 5 червня 2022 року росіяни захопили частину Святогірська. На горі, по інший бік річки, стояли українські військові, розповідає Людмила.
"В нас не було голови адміністрації призначено, тому ми не мали фільтрації. Все через те, що "гора стріляла", а вони боялися. Вони так боялися — страшно. Тому вони носа не висували. Інколи приходили, іноді з гранатами приходили, розповідали, як вони звільняти прийшли", — розповіла жінка.
Людмила каже, вони з чоловіком ніколи не приховували своєї проукраїнської позиції. Тож російські окупанти приходили до них з обшуком.
"У нас дуже багато всього, у нас там всякі чоловічки з символікою українською були до цього. Тому нам треба було багато всього сховати. Ті ж вишиванки. Коли ЗСУ нас звільнили, то я довго не могла найти Васіну вишиванку, бо дуже гарно сховала. Ми не тільки вишиванки ховали. Ми ще ховали наші велосипеди. Бо вони тут на квадроциклах, на мотоциклах, на чому тільки не їздили, і велосипеди також захоплювали", — каже Людмила Орлова.
Під час окупації люди майже не виходили на вулиці, не було ні світла, ні зв'язку, згадує жінка.
"Ми страждали від того, що не було інформації. Три місяці ми не мали зв'язку зовсім. Тому ми навіть не уявляли, що відбувалось на фронтах. Ми абсолютно не знали. У п'ятиповерхівках там у них радіо грало, вони слухали Росію. Потім десь за 20 днів до звільнення, ми знайшли дідуся, він два тижні не їв, він паралізований. Його звали Віктор, дуже гарний дідусь, лікар з Ізюма. Він подарував нам радіо", — згадує жінка.
Людмила каже, у них у будинку нема підвалу, тож ховатися від обстрілів не було де.
"Ми були вдвох і ми підтримували одне одного завжди. Головне, ти не бійся. Помремо, то помремо. 11 вересня ми бачили, як росіяни караваном виїжджали, нагромаджені на машинах, з вимкненими фарами, їхали з міста. Десь за три дні до приходу почали. І ми вже: "Все! Поїхали!", — каже Людмила.
12 вересня минулого року Людмила із синьо-жовтим прапором зустрічала українських військових.
"В обід хлопці заходили, вони переправлялися човнами. Вони прямо такими групами по 20 осіб. Бігом, бігом! Дуже гарні! Хлопці наші дуже гарні!", — згадує жінка.
Подружжя передало українським воїнам автівку, яку вони ховали у дворі від російських окупантів. "Гліб, його позивний. Говорить: може, у когось тут є якийсь транспорт? Бо хлопцям треба. Кажу: Ми ж на тебе чекали. Ми ховали машину. Через місяць вони повернули нам. Хлопців возили, бо вона з кузовом", — розповіла Людмила.
Людмила 16 років займається вирощуванням лаванди. Нині готує із неї чаї та саше для українських військових.
"Для солдатів це дуже чудовий засіб, тому що вони зараз в окопах, буває простигають. Тому просто нюхати, просто сидиш і нюхай. Лаванда є також оберегом. Вберегти життя лаванда не зможе. Проте у нас скрізь горіло, праворуч, ліворуч. Усі гасили. А у нас — лаванда", — згадує жінка.
У найближчих планах, каже Людмила, розпочати вирощувати лаванду на великому полі. Адже вірить, що невдовзі Святогірськ знову буде зустрічати туристів, їм і пропонуватимуть свою продукцію.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
