Як підтримати рідних зниклих безвісти: інтерв'ю з психологинею

Як підтримати рідних зниклих безвісти: інтерв'ю з психологинею

Як підтримати рідних зниклих безвісти: інтерв'ю з психологинею
На фото — Ірина та Настя Карасі біля портрета Євгена Карася на Алеї Героїв у м. Хмельницькому/Кадр з документальної стрічки «Черга на прощання». Фото: Суспільне

Євген Карась захищав Маріуполь. Він загинув на початку березня 2022 року. 14 місяців його сім’я – дружина Ірина та донька Настя – чекали. Спершу – поки знайдуть тіло Євгена, а потім — на результати ДНК-експертизи решток.

Таких сімей, які чекають на результати ДНК-експертизи, в Україні — тисячі. Історію родини Карасів розповіли журналісти Суспільного в документальному проєкті-розслідуванні «Черга на прощання», з’ясовуючи, чи всі шанси використала Україна, щоб скоротити болісний перелік тих, хто очікує на результати ДНК-експертиз.

Стан, у якому перебувають родини зниклих безвісти, називають невизначеною втратою. Як підтримати людину у таких ситуаціях та як не нашкодити їй, Суспільному розповіла заступниця директора центру психічного здоров'я і реабілітації ветеранів «Лісова поляна» Тетяна Сіренко.

Життя на паузі

— Оскільки факту підтвердження загибелі немає, у людини завжди є місце для надії і виходить так, що людина не може йти класичними етапами проживання втрати. Такий стан називають «невизначеною втратою».

Така людина не може повноцінно горювати, бо повноцінне горювання передбачає, що вона усвідомлює, що втратила близьку людину, і проходить певні етапи прийняття цієї втрати.

Якщо ж це невизначена втрата, то у цьому стані людина відчуває постійні коливання: між страхом, що це дійсно втрата і що близька людина не повернеться, і паралельно — поверненням до надії, що людина жива. Оскільки така втрата незавершена, це може тривати роками. Тому людині досить важко вийти з такого кризового стану.

Психологиня Тетяна Сіренко про підтримку рідних зниклих безвісти
На фото заступниця директора центру психічного здоров'я і реабілітації ветеранів «Лісова поляна» Тетяна Сіренко. Фото: Facebook Тетяни Сіренко

Є також ефект фізичної відсутності та психологічної присутності. Часто буває так, що члени родини, близька людина яких зникла безвісти, наче бояться зрадити цю людину, не думаючи про неї. Є бажання знайти хоч якусь інформацію, отримати якусь визначеність, оскільки невизначеність додає дуже багато болю і тривоги. Тому часом складаються такі відчуття, що людина психологічно присутня, нібито у житті постійно. Члени родин навіть ставлять на паузу життя: тобто вони все відкладають до моменту, поки не знайдеться близька людина чи ситуація якось не завершиться. Це дуже виснажує та завдає багато болю.

Ілюзія як захисна реакція психіки

— Ні психолог, ні близька людина — ніхто не має права в людини забирати надію, але й підтримувати ілюзію теж не потрібно — давати людині марні надії і говорити, що все буде гаразд тому, що нема ніякого підтвердження.

Загалом є рекомендація намагатися утримувати контакт з реальністю, спиратись на факти. Бо окрім надії, у людини може бути так зване магічне мислення, коли вона починає звертатися до екстрасенсів, шукати містичних підтверджень. Це така захисна реакція психіки, коли реальність занадто невизначена і її важко витримувати. Ось це шкодить. Не надія, а ілюзія, містифікація, яка відводить людину від контакту з реальністю.

Відволікати, але не знецінювати: як підтримувати родичів зниклих безвісти

— Найкраща підтримка — подбати про базові потреби, допомогти чимось практичним. І взагалі — бути поруч, бути емпатичним свідком, підтримкою. Якщо людина в надто кризовому стані, допомагати їй орієнтуватися в реальності. До прикладу, допомогти з оформленням документів, супроводжувати в процесах, які стосуються подачі документів у поліцію, тобто у якихось формальних процесах.

Часом членам родини доводиться проходити болісні процедури впізнання. Потрібно у цьому процесі бути поруч, витримувати ці переживання людини. Ні в якому разі не можна знецінювати і казати людині: «Ти маєш просто жити, відволікайся». Тобто відволікати потрібно, але не потрібно знецінювати.

Часто, коли людина в сильному горі, люди поруч хочуть її якось розрадити, зробити, щоб їй було не так боляче. Але процес горювання є природним, і людині не буде менш боляче, якщо їй скажуть якісь приємні слова чи погладять її по голові, чи якось її розважать. Біль від втрати є показником того, наскільки близькі були люди, наскільки сильно втрата впливає на життя, наскільки багато було прив'язаності.

Коли звертатися за допомогою до фахівців

— Звертатися до психолога за підтримкою можна хоч з першого дня. Це часом може бути більш безпечно, ніж з рідними людьми, які теж переживають своє горе.

Важливо розуміти, наскільки стан людини впливає на її життя, функціональність, тобто наскільки вона справляється з базовими функціями, зі своїми соціальними ролями. І якщо переживання починають руйнувати життя людини, якщо ми бачимо, що стан людини погіршується, є сенс звертатися до фахівців.

Як зрозуміти, що людині потрібно звернутися по допомогу психолога:

  • людина не може виконувати важливі соціальні ролі, до прикладу, роль мами чи тата тощо;
  • тривале безсоння або проблеми зі сном;
  • харчові розлади, фізичні болі;
  • суїцидальні думки;
  • тривалий апатичний стан або стан підвищеного емоційного рівня;
  • нав’язливі думки і спогади також сильно виснажують нервову систему і організм людини;
  • сильний прояв симптому уникання, самоізоляції, коли людина заперечує, що в неї є якісь труднощі, і починає уникати соціальних контактів;
  • виражений симптом гіперзбудження, пов’язаний з надмірною активацією нервової системи тощо.

Часом ці всі симптоми йдуть у сукупності, але є певні складнощі, з якими навіть фахівці зустрічаються в діагностуванні цих розладів. Наприклад, якщо ми говоримо про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), то його діагностують вже після того, як завершилась травматична подія. А коли ми говоримо про членів родин зниклих безвісти, то тут ця подія може тривати довго, і вона не завершується. Тобто симптоми схожі, але подія не завершилась. Тут може розвиватися глибока депресія, навіть її клінічні варіанти.

Якщо це триває довго, кілька місяців, до прикладу, і в людини немає ніяких коливань у цьому стані або ж він систематично погіршується, є сенс звертатися про по допомогу.

Суспільство більше співчуває жінкам

— Симптоматика горювання схожа як у чоловіків, так і в жінок. Більша різниця у тому, як суспільство це сприймає. Досвід показує, що суспільство більш відкрито, емпатично ставиться до жінок.

Традиційно вважається, що чоловіки мусять краще триматися, і це доволі ускладнює їхній процес проживання, тому що немає відчуття підтримки у суспільстві. Взагалі людям, рідні яких зникли безвісти, складно витримувати свої переживання, тому що є відчуття, що оточення не може це витримати. І чоловікам, з мого досвіду, у нашому суспільстві ще складніше. У соцмережах багато груп підтримки для дружин воїнів, загиблих або для їхніх мам. І я практично не зустрічаю таких груп для чоловіків. Але, на благо, у нас вже є групи, які залучають усіх членів родин зниклих безвісти.

Як говорити з дитиною про зниклого безвісти

— Будь-які переживання в сім'ї відображаються на дітях. Родини зниклих безвісти мають багато переживань, відтак діти можуть недоотримувати достатньо уваги. У дорослих просто може не вистачати ресурсу. Особливо якщо безвісти зникла – дитина, то інші діти можуть губитися в цьому.

Тобто фокус уваги зміщується на зниклого безвісти родича, а не на дітей. У них можуть бути фрустровані базові потреби. Так само у членів родин може не бути ресурсу комунікувати про це з дітьми й давати підтримку.

Чи варто з дітьми комунікувати? Варто, безумовно. Але з дітьми комунікують відповідно до їхнього віку. Тобто дітям треба пояснювати так, щоб вони розуміли.

Не варто дітей обманювати, тому що тоді формується відчуття таємниці і дітей тоді нібито неусвідомлено виключають з цього природного процесу проживання родиною. Дитині варто пояснювати, що сталося з близькою людиною, зважаючи на вік, але говорити з дітьми точно про це потрібно.

Діти можуть ще несвідомо брати на себе роль зниклого. Тобто якщо тато зник, то хлопчики можуть бути вибирати для себе роль тата і турбуватися про маму, про жінок в сім'ї, і ця роль не завжди посильна для дитини. У таких ситуаціях можна пробувати робити щось разом, щоб надавати дитині підтримку і емоційно її розвантажувати.

Важливо також розуміти, що тато, мама можуть бути у нересурсному стані і їм може бути тяжко подбати про дитину. І тут важливий меседж до суспільства: їх ні в якому разі не можна за це засуджувати. У більшості ситуацій вони і так відчувають провину за те, що вони щось не додають своїм дітям.

Якщо ви хочете допомогти, то якраз важливо розвантажити дорослих і підтримати дитину практично: провести з нею час, поговорити про її емоції. Це можуть робити більш ресурсні члени родини або родичі, хрещені батьки, друзі сім’ї. Тобто коли дорослі в кризі, дітям важливо, щоб з ними в цей час був хтось із дорослих, хто може дати їм підтримку, відчуття безпеки, відповісти на їхні запитання.

Від «Я не можу нічого вдіяти» до «Я все-таки щось роблю»: користь від бюрократії

— Бюрократичні процедури, які проходять родичі зниклих безвісти, можуть виснажувати, але, зазвичай, вони приносять більше користі. Основним із симптомів, який приносить велике страждання людині, є ситуація невизначеності та безпорадності: «Я не можу нічого вдіяти». І проходження бюрократичних процедур насправді дає людині, по-перше, відчуття активної діяльності: «Я щось роблю, я зробив/зробила все, що було можливо у рамках законодавства». І це вивільняє енергію на активну дію і дає певне відчуття контролю: «Я все-таки роблю щось, я не просто сиджу, чекаю і прошу знаку з неба». Це на якийсь період пригнічує відчуття невизначеності і повертає відчуття контролю.

Питання в тому, як ці послуги надаються. Це теж важливо, тому що коли дружини воїнів або чоловіки військовослужбовиць проходять через бюрократичні процедури і стикаються з хамством, байдужістю, приниженням, це додатково їх травмує. Але самі процедури насправді потрібні, в тому числі і психологічно.

Старі стереотипи підтримки не діють

— Є певні рекомендації, на яких етапах і ким надається психологічна допомога родинам зниклих безвісти, – на основі міжнародного та, власне, українського досвідів.

Тут ще важливим є культуральний аспект і досвід нашої нації у темі зниклих безвісти. Я тут би нагадала, що після Другої світової війни в Радянському Союзі суспільству нав’язали думку про те, що зниклі безвісти — це ймовірні зрадники, які щасливо собі живуть десь в Німеччині і там мають сім'ї та дітей. Тобто на зниклих безвісти була завжди якась тінь сорому та сумніву, і багато родин не відчували не те, що підтримку у цьому, вони не відчували себе безпечно про це говорити. Тому не було якихось традицій, національних ритуалів для вшанування пам'яті. Певним чином вони були — пам'ятники невідомим солдатам тощо, але загалом на рівні маленьких громад не було специфічних ритуалів і люди не знають, як підтримувати.

Тому суспільству потрібні протоколи, рекомендації. Людям треба давати здорову альтернативу, як вибудовувати цю підтримку, бо якщо її не давати, то часто суспільство починає використовувати оті старі стереотипи підтримки. Ну, і повертаємось до того, що вона не надавалась, і те, як було заведено проживати, не допомагало.

  • З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Експертна служба МВС провела 31 тисячу ДНК-експертиз. Про це у відповіді на запит Суспільному повідомили в Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України Станом на серпень 2023-го потрібно провести ще три тисячі експертиз.
  • Зниклими безвісти через повномасштабну війну РФ проти України вважаються понад 24 тисячі українців. Про це свідчать дані Координаційного штабу з питань зниклих безвісти, станом на 12 липня 2023 року. Про долю 7 тисяч із них, як у липні заявляв уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олег Котенко, нічого не відомо. Родичі зниклих місяцями намагаються дізнатися, що з їхніми рідними, а потім ще місяцями чекають на результати ДНК-експертиз.
  • Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ) хоче допомогти українським інституціям проводити ДНК-експертизи, але не може робити цього без угоди про співпрацю з українським урядом. Чому цю угоду досі не уклали, дізнавалися журналісти редакції розслідувань Суспільного.
  • Лише 31 серпня 2023 року МКЗБ підписала протокол реалізації домовленостей з Головним слідчим управлінням Національної поліції України. Про це комісія повідомила на своєму сайті.

Журналісти редакції розслідувань Суспільного у розслідуванні "Черга на прощання" розповіли, чому родини зниклих безвісти українців місяцями, а то й роками чекають на результати ДНК-експертиз та на шанс попрощатися з рідними та чи все Україна зробила, щоб пришвидшити процес ідентифікації загиблих внаслідок воєнних дій Росії проти України. Також дивіться відео розслідування.

На початок