Морський піхотинець Олександр Дідур з Олешків на початку повномасштабної війни захищав Україну у Маріуполі у складі миколаївської 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Згодом потрапив у російський полон, де пробув 15 місяців.
Про повернення старшого сержанта, який витримав і розпочав відновлення, повідомили у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими у Telegram.
"У 2015 році, коли на фронті загинув мій товариш, я більше не зміг залишатися осторонь. Мав за плечима досвід строкової військової служби на підводному човні та спортивне минуле. Тому у військкоматі мене скерували до батальйону морської піхоти", — каже Олександр.
До кінця не вірив, що може початися повномасштабне вторгнення, говорить сержант.
"Тієї ночі я знаходився на позиції під селищем Павлопіль (Донецька область — ред.). Було страшно за цивільних, які жили в селах позаду нас. Ракети пролітали над нами. На обрії було видно, як горять села. Згодом почали летіли ракети вже і на Маріуполь. Ми, звісно, відповідали. Зайнявши позицію на Азовсталі, ми відстежували рух ворожих літаків. У переважній більшості вони злітали з Таганрога у напрямку Маріуполя. Як тільки у нас з’являлася хоча б мінімальна можливість знищити повітряну ціль, ми починали працювати", — розповідає Олександр Дідур.
"Я дав команду хлопцям спуститися у бункер. Наступної миті поруч розірвався осколково-фугасний снаряд. Те, що я вижив — диво. Мені здається, що мій янгол-охоронець, огорнувши мене у той момент, напевно, постраждав більш за мене".
Того дня Олександр втратив багато крові, у нього були відірвані пальці на правій руці, перебиті кістки на лівій руці та вибите око. Прийшовши до тями, зрозумів, що перебуває в лікарні, у полоні, говорить сержант.
"Після лікарні я потрапив до Оленівської колонії. Там були наші медики: як військові, так і цивільні. Попри те, що вони не комбатанти, всі мали статус військовополонених. Вони нас лікували, класні хлопці", — розповів чоловік.
Згодом, каже Олександр, його відвезли до Горлівської виправної колонії.
"У полоні відбувався постійний моральний тиск, казали, що вб’ють. Нас часто били, знущалися. Згодом, склалось таке враження, що конвоїрам почало набридати нас постійно "гамселити". Стало дещо легше. Втішав себе тим, що у житті гірше, ніж там було, бути вже не може. Якщо я витримав це пекло, то зі всіма іншими проблемами я точно впораюсь".
Старший сержант розказує, що перебуваючи у полоні, у нього та його побратимів був доступ до бібліотеки.
"Ми знаходили спільні інтереси: хтось писав вірші, хтось оповідання. Інколи ми збиралися невеликим групами та потай декламували свої твори. Тематика була різна, але переважно військова, про полон. Щоби не бути покараними, ми спалювали ці аркуші, адже писали українською мовою. Було під забороною спілкування рідною мовою, за це жорстоко били", — пригадує військовий.
Олександр Дідур докладає чималих зусиль, аби якомога швидше відновитися після полону.
"У такому фізичному стані я наново вчився обслуговувати себе, користуватися столовим приладдям, зав’язувати шнурівки тощо. Думаю, для багатьох хлопців моє ставлення до життя є своєрідним прикладом незламності. У полоні ми також намагалися не втрачати почуття гумору", — говорить сержант.
Станом на 18 серпня 2023 року морпіх планує відкрити свій реабілітаційний центр.
"Розумію, що у мене немає фахової підготовки, але маю свою історію. Можливо, я змусив повірити у власні сили побратимів, які цього потребують. Розумію також, що відновлення мого фізичного стану залежить від моєї мотивації та зусиль. З цим проблем точно немає, адже до поранення займався кросфітомКросфіт — програма вправ на силу та витривалість, до складу якої входять переважно добірки аеробних вправ, зарядки та важкої атлетики, брав участь у спортивних змаганнях, для хлопців з бригади проводив заняття з тайського боксу", — каже Олександр.
Чоловік розповідає, що дуже вдячний кожному, хто сприяв його поверненню з полону.
"Я обожнюю свою дружину, вона у мене справжній боєць. Дружина та мати вірили, що все буде добре, дуже чекали мого повернення. Знаю, що для цього було докладено максим зусиль з боку державних інституцій, Координаційного штабу. Деякі хлопці, які наразі у полоні, мали змогу записати номери телефонів своїх рідних. Часом я телефоную їм та підтримую, розповідаю що наші — молодці, тримаються. І скоро всі вони будуть вдома. Для родичів це дуже важливо", — говорить сержант.
Слідкуйте за головними новинами Миколаєва та області у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.
