Нещодавно у Театрі на Подолі відбулося дві важливі прем'єри —"Зелені коридори" і "Комедіанти".
В ексклюзивному інтерв'ю Радіо Культура художній керівник Київського академічного театру на Подолі Богдан Бенюк розповів, як відроджувалося театральне життя після початку розв'язаної Росією повномасштабної війни.
8 місяців тому ви очолили Київський академічний драматичний театр на Подолі. За вашої каденції вже вийшло дві прем'єри, у яких театр потужно говорить про війну – "Зелені коридори" і "Комедіанти". Днями відбулася прем'єра вистави "Комедіанти" Автанділа Варсімашвілі, театрального режисера з Грузії, який у цій виставі виступає як автор п'єси. П'єса написана про російсько–грузинський війну. Ви її адаптували під наші реалії?
Цей текст був написаний під час громадянської війни в Грузії 1991 року. Але, коли я побачив цю виставу, зрозумів, що болючі точки актуальні й для нас. Я хотів давно адаптувати текст під наші реалії, ще коли у нас була АТО. Але після повномасштабного вторгнення потрібно було робити ще одну адаптацію. П'єса про те, як через війну були вигнані театральні колективи з обласних центрів, і як вони виживали. Бо я зустрічав такі колективи: і театр "Березіль" харківський, який був розкиданий і мандрував "шматочками" по цілій Україні, Херсонський театр, Маріупольський — колективи, які порозсипалися всі і шукали своє місце в цьому житті. Бо частини деяких з них залишилися на окупованій території, і зробили такий свідомий вибір. Мені здалося, що ця тема буде актуальною. Адже театральне життя відроджувалося дуже важко. Спочатку на виставах було 50-100 глядачів, потім їхня кількість збільшилася, і театр ожив.
Нас постійно вчили, що мистецтво і спорт поза політикою. А так не буває. Але як про все говорити — це вкрай важливо. Тому що подача гострих теж вимагає тонкого і обережного підходу. Нещодавно моя знайома пішла з половини першої дії, бо у неї син на передовій, і деякі речі сприймати вкрай непросто. Нам сьогодні суджено пройти шлях захисту Батьківщини, і нам потрібно це зробити.
Приємно здивована була роботою Анни Саліванчук, комедійної акторки, яка блискуче зіграла і розкрила образ матері.
Ми перебуваємо в тому часі, коли немає більше амплуа, вони просто зникають. У самої Ані була дуже непроста особиста історія в ніч з 23 на 24 лютого, тому я одразу зрозумів, що це її роль. Я бачу, хто із трупи який матеріал психологічно готовий брати.
Після вашого призначення ви говорили, що в Театрі на Подолі грати не будете, однак зіграли головну роль...
Ту роль, яку я зіграв, не було кому грати в театрі. Автанділ мені ще 5 років тому говорив, що я міг би зіграти обидві головні ролі – батька Михайла і сина Леся. Але для Леся я не підходив за віком, тому моя роль була – Михайло. Усі речі, які піднімаються у виставі, вони актуальні, живі.
Перед "Комедіантами" вийшла вистава "Зелені коридори" за книжкою Наталки Ворожбит. Вистава про жінок, які виїхали за кордон під час війни і почали шукати своє місце в Європі. Деякі актриси мають свій власний досвід таких мандрівок.
Коли я прочитав цю п'єсу, відчуття було двояке. Та сміливість, з якою Наталка пише, так "вставляє", що ти мимоволі замислюєшся, а чи варто це показувати на сцені. Але в цілому це було сміливе гарне рішення і слово про тих, хто залишав країну на початку війни. Шестеро жінок, які переїжджають наш кордон, через пів року розуміють, що вони там не приживаються. Не приживаються не тому, що їх не приймають, а тому що, як у нас кажуть, пуповина закопана на рідній землі. І настає момент, коли вони через якісь психологічні злами починають повертатися назад. Мені керівниця митниці розповідала, що ніколи не забуде 27 лютого, коли в один день з України виїхало 240 тисяч людей. Але в той же день на територію України повернулося 82 тисячі заробітчан. Наталка Ворожбит подякувала нам після прем'єри за те, що ми взяли цю п'єсу в репертуар. Нам дуже важливо було впіймати правильну тональність і не перетворити ці вистави в одноденки. Ми відкриваємо на сцені больові рани і я бачу, що люди впізнають себе.
Віталій Малахов завжди ставив дуже чесні вистави, ніколи не загравав з публікою, був дуже зосереджений на тому, що відбувається на сцені. У двох виставах, які ви представляєте на сцені, абсолютно присутня оця малахівська складова...
Я не можу сказати, чи я зберігаю традиції, чи ми відстоюємо ті думки, які ніс Віталій. Кожен новий режисер одразу починає змінювати театр, вводити свою філософію. Я не раз був свідком такої зміни поколінь і не одної зачистки репертуарної політики. Моя головна задача зараз — зробити яскраве віяло цих постановок. Звичайно, що через якийсь час театр буде іншим. І вистави старіють, і артисти старіють, і нові люди приходять. Усе колись буде іншим. Коли воно буде іншим, ми не знаємо, але поки ми працюємо над новою виставою, і це буде досить сміливий і яскравий хід.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
