Вибухи та обстріли для жительки Луганщини Наталії Міхайлової стали звичними. Жінка розповідає Суспільному: вісім років жила на лінії фронту. Та коли ворожі танки розмістилися за декілька кілометрів від села, все ж вирішила покинути рідну домівку. Каже: то було нелегке рішення.
Для жительки Луганщини Наталії Міхайлової, яка, розповідає, вісім років жила на лінії фронту, наважитись виїхати з рідної домівки було нелегким рішенням.
"Це рішення було прийняте вночі, бо ми вже зрозуміли, що танки ворожі стоять за п`ять кілометрів від села. І остання дорога, якою можна було виїхати, залишалася через Лисичанський завод НПЗ. Було дуже страшно, бо ми не знали, чи на цій території хтось є, чи може є снайпери, і їхали ми мовчки, прислухаючись до кожного звуку", — згадує Наталія Міхайлова.
Дорога до Бахмута, згадує жінка, була довгою.
"Ми простояли на кількох блокпостах по три-чотири години в черзі, в якій тяглися машини п`ять кілометрів. За один день ми проїхали всього лише 250 км", — каже жінка.
На Хмельниччину їхали навмання, продовжує Наталія.
"Коли ми чекали чергу на блокпості, вийшла з машини й спитала в Марини, нашої знайомої, куди ми їдемо. Вона сказала: їдемо на Хмельниччину. Я кажу: куди саме ? Вона каже - Ярмолинці. І я так зраділа, бо Хмельниччина - це батьківщина моєї мами", — розповідає переселенка з Луганщини.
Приїзд на Хмельниччину, став ще одним приводом для радості.
"У лютому 2022 року я замовила в Хмельницькому свою третю збірку, і вона вже 27 лютого була видрукувана. Але переслати її вже не було можливості ніяк. Я попросила видавництво переслати їх на Хмельниччину до моїх родичів. І тут я розумію, що я їду на Хмельниччину і побачу свою третю збірку", — каже Наталія Міхайлова.
Жінка вже й не сподівалася побачити свою третю збірку книги, але саме вона допомогла знайти прихисток у селищі.
"У бібліотеці я познайомилася з чудовою жінкою Аллою і вона дозволила нам пожити з чоловіком у будиночку її свекрухи. І ось ми майже вже рік тут живемо. Люди в Ярмолинцях, на диво, дуже добрі, чуйні, напевно, я ніде не зустрічала таких людей", — каже жінка.
Окрім написання романів та віршів, жінка шукає розраду в мистецтві, любить вишивати та малювати. Говорить, розписувала б усе, що трапляється на очі. У рідному селі вона розмалювала десятки будинків та зупинки. На батьківщині, каже майстриня, вела активну мистецьку діяльність.
"У своєму селі я створила колектив "Калинонька", з якими ми їздили по селах, нас запрошували. Ми самі собі шили костюми. До речі, я забрала свою вишиванку, яку сама вишивала, і в нас жінки були у вишиванках, які самі вишивали. Я її не могла залишити, бо якщо зайдуть у хату, там взагалі можна брати й все палити, бо там тих костюмів хтозна скільки. Вона мені була найдорожча, бо це вишиванка, в якій я виступала", — розповідає Наталія Міхайлова.
У Ярмолинцях жінка відкрила для себе ще одне хобі – в’язання патріотичних іграшок.
"Я познайомилася з одною чудовою майстринею, яка в’яже такі самі іграшки, навіть, кращі. І мені було сумно, я побачила ці роботи й захотіла такого зайчика, чи лялечку, а вона каже: "То які проблеми, я вам завтра принесу гачок, нитки та давайте вчиться в'язати", — розповідає переселенка з Луганщини.
Єдиний син Наталії – військовий медик. Наразі боронить країну.
"Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він на той час працював в ДСНС медиком. Він прийняв таке рішення, що він має досвід та не може залишатися осторонь. Він пішов в добровольчий батальйон", — каже Наталія Міхайлова.
Наталія розповідає про найбільші свої мрії.
"Я мрію, щоб була перемога, скінчилася війна, щоб повернувся мій син. Повернулися сини, чоловіки, брати. А вже потім ми почнемо нове життя, можливо ми зробимо його ще кращим. На жаль, ми лише зараз усвідомлюємо, наскільки воно в нас було прекрасне", — каже Наталія Міхайлова.
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.
