Рік тому, 10 травня 2022 року, помер перший президент України Леонід Кравчук. У 1991-му він — ще як голова Верховної ради, ставив на голосування Акт проголошення незалежності, згодом розпочав процес відмови України від ядерної зброї, після президентства долучився до декількох політичних проєктів Віктора Медведчука, а в останні роки життя очолював українську делегацію в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації на сході України. Кравчук вмів домовлятися та "міг пробігти між крапельками" — кажуть його колишні колеги. В роковини смерті першого президента України Суспільне публікує спогади про нього ексголови Верховної ради та колишнього лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза, та депутатів декількох скликань — Тараса Стецьківа і Романа Безсмертного.
Як ви познайомилися з Леонідом Кравчуком
Олександр Мороз: "Я його знав з радянських часів, коли він працював у Центральному комітеті (ЦК) партії. Він вів питання пропаганди та ідеології. Якось він виступав від імені ЦК та розповідав, як треба протидіяти рухам (за незалежність — ред) в країнах Балтії, в Україні. Я був першим секретарем партійного комітету. Збираю керівників партійних організацій — їх у нас було 225, і передаю цю інформацію. А ввечері дивлюся, Кравчук з Іваном Драчем (перший голова Народного Руху України — ред) на телебаченні говорять протилежні речі. Це було характерно для ситуації, що була в той час в Україні. І це було й характерною ознакою самого Леоніда Макаровича".
Тарас Стецьків: "Перший раз з ним зустрівся у 1990 році — нас обрали народними депутатами України тодішнього 1 скликання. Ми — представники Народного руху України. Вони — представники компартії. Знайомство було формальне, оскільки ми знали Леоніда Макаровича, як секретаря ЦК по ідеології, а він нас всіх напевно що не знав".
Роман Безсмертний: "Добре пам'ятаю нашу першу зустріч. Це був початок моєї політичної ходи в ролі нардепа. Тоді вже мала розпочатися виборча кампанія і Леонід Макарович, як президент, проводив зустрічі з депутатами. Потім, вже після завершення президентства, коли він сам був народним депутатом, контактувати з ним доводилося набагато частіше".
Якими були часи, коли Кравчук став президентом
Олександр Мороз: "Система влади в Україні значною мірою повторювала радянську, а та була організована ще ханом Батиєм. Мінялися царі, президенти, а система, до речі, у РФ й сьогодні залишається такою ж. Тому в тих умовах президенту було не просто проявляти індивідуальність. Це передбачало помилки. Втрата чорноморського пароплавства під маркою приватизації. Втрата права на вилов риби у світовому океані. Це прикрості, але вони не зв'язані з Леонідом Макаровичем".
Тарас Стецьків: "Ще до проголошення незалежності в парламенті була боротьба між комуністичною більшістю і демократичною опозицією. На початку Кравчук виглядав, як ортодоксальний захисник ідеалів перших. Довгий час між нами й ним була дистанція. А вже в 1991 році, коли з’явилася імовірність здобуття незалежності, Кравчук вчинив хитро — він ніби грав на боці комуністів, але невловимо, підіграв опозиції. Якби не хитрість, а інколи й майстерність Кравчука, який крок за кроком шукав лазівочки в діяльності ВР, бо розумів, що у демократичної меншості нема голосів, нічого могло б і не статися. Саме оця його хитрість значною мірою зробила можливим голосування у парламенті за незалежність 24 серпня 1991 року.
Кравчук не був революціонером. Але він точно не був комуністичним фанатиком. У вирішальні моменти у ньому прокидався українець, а не член ЦК КПУ. Він мав величезну кількість недоліків і безумовно допускав помилки. Але цінність людини з точки зору незалежності й розвитку України проявляється тим, як вона себе поводить у вирішальні моменти. Так от у ці моменти Кравчук поводився, як треба".
Яким президентом був Кравчук
Олександр Мороз: "Він був таким, яким міг бути в той час у тій країні. Адекватний викликам часу. 1990-ті були надзвичайно складними. Втрачені зв'язки в економіці — вона ж була спільна для всього радянського союзу. Україні, як самостійній державі, після 1991-го року, треба було керувати у тому числі тими суб'єктами економіки, які раніше не підпорядковувалися Києву. В цих умовах було складно працювати.
Треба віддати йому належне — він інколи інтуїтивно, інколи ситуативно знаходив правильні кроки та аргументи. Наприклад йде зустріч у Білорусі з приводу завершення історії з СРСР, Горбачов дзвонить Кравчуку, каже: "Ви ж не зруйнуєте радянський союз?" І Леонід Макарович говорить: "Я розумію вас, але що я скажу людям? У нас відбувся референдум. Понад 90% українців висловилися за незалежність України, при чому в усіх областях, включаючи Крим і Донбас. Так що я нічого зробити не можу". Тоді таке сказати — це треба було мати стійкість та мужність".
Тарас Стецьків: "Леонід Макарович був досвідченим, хитрим політиком. Не даремно про нього казали: "міг пробігти між крапельками". І в першу чергу він був українцем, а вже потім — комуністом. Мій колега по парламенту 1990-го року Володимир Філенко дав найбільш влучну характеристику Кравчуку: “Леоніде Макаровичу, у вас волиняка переміг комуняку".
Ми йшли як опозиція з ідеєю незалежності України. У 1990-му спершу зустрілися, як непримиримі суперники, потім певний час намацували стежинки одне до одного, шукали серед комуністів людей, які в перспективі зможуть проголосувати за незалежність. І так ми й вирахували оту не до кінця оформлену групу суверен-комуністів, до яких більше належав Іван Плющ, але потім і Леонід Макарович.
Якщо брати переломний момент, який розвернув Кравчука від комунізму і радянського союзу до незалежності — це були події у Вільнюсі 13 січня 1991 року. Оцей розстріл парламенту, 13 загиблих. Пізніше він це мені підтвердив. Сказав: "Ну, мабуть, так".
Якою була міжнародна політика, коли президентом був Кравчук
Роман Безсмертний: "Україна була співзасновницею ООН, в нас існувало МЗС, але ці відомства, інституції можна було назвати не більше, ніж представництвами радянського міністерства закордонних справ, радянської делегації в ООН.
Українськими дипломатами довелося бути поетам, письменникам. Але це підіймало авторитет України. Серед країн, що приймають послів, важливо мати не стільки кадрового дипломата, скільки впливову людину на батьківщині. Дмитро Павличко, Левко Лук'яненко й інші поважні особи, що були послами, були задіяні у розв'язанні багатьох проблематичних речей. Це створювало своєрідний імідж української дипломатичної служби, але й проблеми, бо для того, щоб працювати в дипломатичному апараті, все ж треба мати не загальні, а спеціальні знання і відповідне ресурсне забезпечення.
Але оці перші кроки формування української дипломатичної служби завдяки досвіду тих, хто працював в ООН, на дипломатичній службі в радянській системі, а також громадських активістів, політиків, дали можливість запустити роботу по інтегруванню України в європейські інституції. Україна опанувала їх вже за часів президентства Леоніда Кучми, десь до 1998 року, бо при Леоніді Кравчуку ця робота ще не була завершена.
У США до України було достатньо скептичне відношення. Навіть механізми, які розпрацьовувалися, показували, наскільки складно Україна вибудовувала ті стосунки. Одна справа відкрити посольство, призначити посла, а інша — налагодити роботу на всіх рівнях: на вищому політичному, на технологічному, на апаратному. Всі розуміли, що Україна та її кадри несуть на собі відбиток совка. Тож вимагало часу, аби вибудувати стосунки, особливо з США, Британією, Німеччиною, Францією.
Треба віддати належне, на той момент і в МЗС, і в адміністрації президента до цього ставилися серйозно, бо проблем було вище голови. До 1996 року — до моменту прийняття конституції, Україна трималася як держава хіба що на міжнародному визнанні. Бо до цього конституція була радянська, система весь час давала чортзна-які сигнали, була не намащена працювати автономно, була зв'язана з колишнім радянським центром. Тому для мене прийняття конституції оцю напругу зняло".
Тарас Стецьків: "Ні один президент України не мав тоді шансів зберегти ядерну зброю5 грудня 1994 року Україна, РФ, Велика Британія та США підписали так званий Будапештський меморандум, за яким держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет, кордони України та утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України. Україна ж мала позбутися ядерної зброї. Цей процес розпочався ще за президенства Леоніда Кравчука, у 1992 році. На нас тисли всі. США навіть більше, ніж тодішня РФ. Ціна питання: якщо відмовитеся від ядерної зброї, отримаєте визнання, доступ до міжнародних грошей і репутацію. Якщо ні, станете державою-парією, будете в ізоляції й ми вас задавимо. Не було можливості залишити ту ядерку. Тим більше центри управління нею були в Москві. У нас вона просто зберігалася. Інша річ, ми могли виторгувати набагато більше. Але візьміть до уваги рівень досвіду. Держава тільки народжувалася. І сам факт її відновлення вже був величезним успіхом для нас. І ота недосвідченість, привела до того, що нас обвели навколо пальця".
Яким політиком був Кравчук після президентства
Тарас Стецьків: "Там були зигзаги й, мабуть, не найкращі в біографії Леоніда Макаровича. Він пішов в партію СДПУ(о)Серед решти, з цією партією була пов’язана діяльність Григорія Суркіса, Віктора Медведчука, Петра Порошенка, Нестора Шуфрича, що було вкрай неправильним кроком, оскільки частина тих, хто її створював, пізніше виявилася антиукраїнськими діячами. Кравчуку це не було потрібно. Він був першим президентом незалежної держави й потрібно було тримати цю марку.
З іншого боку в останній період життя він працював на українських позиціях, взяти, наприклад, його діяльність в ТКГ (Тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України. Діяла з червня 2014-го до повномасштабного вторгнення РФ — ред). А ось інші його зигзаги не прикрасили його біографію. Хоча, думаю, в історії України Кравчук усе ж залишиться як людина, яка зіграла вагому роль у тому, що українська держава виникла у 1991 році".
Роман Безсмертний: "Чим було "Не так!"Політичний альянс, який створили для участі в парламентських виборах 2006 року декілька партій, опозиційних тодішньому президенту Віктору Ющенку. Альянс очолював Леонід Кравчук. Окрім нього в першу п’ятірку блоку входили Віктор Медведчук, Валентина Довженко, Нестор Шуфрич та Юрій Бойко? Дітище Медведчука, до якого були залучені Леонід Кравчук і Євген Марчук (колишній прем’єр-міністр і міністр оборони України — ред). Не буду сумніватися в патріотизмі Марчука, але чого він опинився там? Як і Леонід Макарович. Не виключаю, що і один, й другий там з'явилися, бо відбулися розмови на найвищому рівні, і їм делікатно порадили там опинитися. Я тоді був опонентом, відносився до тих, хто казав "Так!" (одне з гасел президентської передвиборчої кампанії Віктора Ющенка у 2003-2004 роках — ред). Це був вододіл, по якому йшла лінія протистояння.
Кажуть, в історії не можна оцінювати ситуацію з точки зору імовірного варіанту. Але не можна і переносити сьогоднішній день на позавчора. Медведчук на того, чи іншого політика кинув пляму, але це не означає, що до Кравчука чи Марчука треба ставитися погано. Кравчук належить до тих, кого можна назвати батьками української держави".
Про роботу Кравчука в ТКГ
Роман Безсмертний: "Протистояти навалі з боку Росії можна було лише статусними особами. Ви не уявляєте, як технологічно правильно те, що до української делегації входили Леонід Кучма, Євген Марчук, Володимир Горбулін, Леонід Кравчук. Ці переговори велися в дипломатичному протоколі. Ведучий розпочинає зустріч, звертається: пане президенте, пане міністр, панове академіки, панове учасники. Протилежна сторона виглядала, як дітки, що носили прапорці. Бо цей статус допомагав, зокрема ОБСЄ належним чином себе поводити й вести переговори. Але тут інше — не ці люди вирішували, які концептуальні лінії визначати. Це робили у Києві, на Банковій і т.д."
Які найбільші досягнення Кравчука
Тарас Стецьків: "У вирішальний момент він зумів стати маркером для частини комуністів і дати сигнал голосувати за незалежність".
Олександр Мороз: "На щось впливати радикально він не міг, але користувався авторитетом, до нього зверталися за порадами. Інколи міг за необхідністю використати статус для захисту інтересів України. Власне тому він був представником у Мінській переговорній групі, хоча, ясна річ, там ні на що не можна було вплинути, бо цей документ (Мінські домовленості — ред) писався у Москві. Тому я не хочу критикувати. Головним його здобутком є відстоювання статусу незалежності".
