"Передайте це крайньому солдату в окопі" — із такими словами волонтерка Наталя Журбенко привозить бійцям гуманітарну допомогу. 70-річна жінка родом з Луганська. Представляючись каже: я пройшла 19 ротацій. Дев'ятий рік вона допомагає армійцям. Павлівна — так кличуть її військові — безстрашно їздить ледь не на передову із допомогою для захисників. Своїм хлопцям, як вона називає військових, дістає будь-що — від шкарпеток до "Мавіків". Про дім, який двічі забрала Росія, про допомогу армії, коли "логістика похитнулась", і про те, чому старше покоління повинно стояти пліч-о-пліч із молоддю — історія Павлівни.
Фото: Суспільне Донбас
Оцинковане відро та гумові чоботи
Наталі Павлівні Журбенко 70 років. Вона з окупованого росіянами Луганська. В соцмережах зветься "Свєта Свєтікова". Цей псевдонім вигадала донька, коли жінка стала активісткою. "Всі мені — Павлівна, Світлана або Свєта. Я настільки вже звикла до свого другого імені", — жартує вона.
Наталія згадує окупацію рідного Луганська, захоплення СБУ, потім обладміністрації, появу російських танків. 8 липня 2014 року, каже, її з міста “попросили”:
"Вони ж казали “бандерівці”, “правосєкі” і все таке інше. Тому що я сварилась з усіма, показувала статтю Конституції, казала, що вони її порушують. Дали шість годин на виїзд усій родині. Ось так почалась війна".
Тоді переїхала до Станиці Луганської, де оселилась у так званому першому місці переселення — районі, що мав назву Ольховські дачі.
"Там були хлопці (військові — ред). І я побачила, в якому вони стані: голі, босі. А Станиця Луганська — це крайня точка АТО, ООС. Я пам’ятаю, спека була страшна. І от хлопці чекали волонтерів, до них доїхали і дали їм дали у 40-градусну спеку одне оцинковане відро і гумові чоботи. Тоді я хлопцям сказала: не знаю, як це в мене вийде, але я зроблю все, щоб у вас було те, що максимально необхідно", — так почалась її допомога армійцям.
Родина Наталії Журбенко мала заощадження і всі, каже жінка, витрачала на армію.
"Можна було поїхати десь під Київ, купити собі там якийсь будиночок і жити спокійно. Ми обрали цей шлях, це наше рішення. . Це та відповідальність, яку я добровільно взяла на себе. Я не можу інакше, аже ми маємо перемогти у цій війні. Та й стільки хоробрих і відважних ми знаємо! В мене було 19 ротацій, і про кожну ротацію залишились такі спогади. Хай би хлопці всі лишились живі", — каже жінка.
Із початком повномаштабного вторгнення луганчанка знову покинула дім. "Коли тікали зі Станиці Луганської, нам дали 15 хвилин на виїзд. Попередили військові", — згадує волонтерка.
"Коли ми виїжджали, вже були російські танки. І попереду вівся бій — хлопці прийняли бій за Щастя. Ми колоною виїжджали, це було страшно. З нами їхали "атовці", проукраїнське населення, діти маленькі. З нами був один військовий, він вивіз свою родину і ще 25 кілометрів повертався за своєю бригадою", — розповідає Наталя.
"Я хочу в гості приїхати в Станицю, а повернутись я хочу в Луганськ. Якщо він буде. Адже це війна, загадувати марно, я зараз живу теперішнім часом".
"Павлівна, до роботи!", або голодна армія
Після виїзду Наталі Журбенко до неї додому, у Станиці Луганській, прийшли окупанти із обшуком. Жінка знає про це, бо відео виклали в соцмережі, а також показали по російському ТБ. Серед того, що показово знайшли окупанти, були маленькі прапорці Америки і Євросоюзу.
Та найдорожчі стяги Наталя змогла вивезти.
"Що беруть із собою луганці, коли залишають такі небезпечні місця? З ризиком для життя вони беруть найдорожче — наш державний прапор. Я привезла прапори, які всі бригади підписували. Перший час хлопці всі підписували прапори. Це не просто слова — це міць, написана руками військових. Багато хто з них вже на небі. І вони були небожителями до 24 лютого. Україна має знати, що війна почалась у 2014-му році. І хлопці віддавали життя за людей, дарували їм ці спокійні вісім років життя".
Цей стяг Наталя називає особистим оберегом, завжди носила його в сумочці, так і привезла. Також зберегла синьо-жовті стрічки, що плели діти Станично-Луганського району.
"Цим дітям, на жаль, зараз показують, як не боляче зраджувати Батьківщину і вчать геть іншому. Я на це дивлюсь і дуже засмучуюсь. Зраджувати має бути боляче", — зітхає Наталя Журбенко.
Знайшовши житло у Дніпропетровській області, Наталя визнає не планувала продовжувати волонтерство: надто великим стресом стала друга евакуація, здавалося, забагато було труднощів, довіра до людей похитнулась. Та "її хлопці" не дали оговтатись, як попросили по допомогу:
"Мені телефонує один із замкомбригів ДШВ, якого я дуже добре знаю. Каже: «Павлівна, ви де? Значить так, швидко до роботи». І стільки завдань мені поставив. І одразу в перший тиждень мені прийшли 17 палет. Уся вулиця збіглась, допомагали розвантажувати. І вже наступного дня з позицій приїздили “Урали”, які забирали це крайньому солдату в окопі".
"Ті, хто уклав договір на постачання продуктів у ЗСУ, просто втекли. Армія була перший місяць голодна. В армії була порушена логістика. Хлопцям треба було все: одяг горів, цигарок елементарно не було. І це було найстрашніше для мене, адже ці хлопці тільки силою духа і волі стримали ворога. Добре, що в мене контакти напрацьовані роками, і ми довіряємо один одному. Того місяця я відчула, що ми — нація".
"Це зараз всі чекають перемогу, а перемогу не чекають, її здобувають".
Улюбленці з ДШВ
Серед тих, кому допомагала Наталя Журбенко, бійці 79-ї окремої бригади десантно-штурмових військ.
Військовослужбовець цієї бригади Дмитро Василюк познайомився із Павлівною, коли його підрозділ стояв у Станиці Луганській.
"Приїхав я на чергову ротацію на початку червня 21-го року як раз в Станицю Луганську. І всі одразу на позиції: тут волонтер Наталія Павлівна, всім допомагає. Я взяв номер та й взяв. Зазвичай нікому не дзвоним, своїми силами намагаємось вирішити. А тут було якесь свято, і Наталя Павлівна сама через одного офіцера просто приїхала до мене", — пригадує знайомство із волонтеркою військовослужбовець.
Каже, хоч у Станиці Луганській активних бойових дій не відбувалось (бо там працював КПВВ), але були позиції максимально наближені до противника. Одна з тих, на яку, пригадує, приїхала Наталя Павлівна, була на краю річки — з сотню метрів і вже "прапор російської імперії".
"І Наталя Павлівна туди до нас приїхала із цілісіньким "бусом", всього привезла. І ми почали з Наталею Павлівною співпрацювати. Ми і звертались до неї, і каву до неї їздили попити. Наталя Павлівна сідала сама з водієм, приїжджала, вивантажувала. В неї була своя фраза: "це крайньому солдату в окопі". І ці солдати до неї виходили. Передавали все — від шкарпеток і до генераторів. Такий спектр був, що мені не хватить години зараз все перелічити", — пригадує Дмитро Василюк.
Жартома він згадує, як одного разу Наталя Павлівна передала величезну музичну колонку. Бійці разом із Дмитром вмикали на повну гучність гімн України, навмисно дратуючи окупантів.
"Неодноразово їздив, забирав медицину, їжу, воду, спальники, каримати. Вона повністю собою перекрила забезпечення продовольством нашого підрозділу так це 100 відсотків. Я не скажу, що ми десь голодували чи в нас чогось не було, але цей перший місяць [повномасштабного вторгення], як казала Наталя Павлівна, логістика похитнулась", — визнає військовослужбовець.
70-річна волонтерка про цю бригаду каже: "мої улюбленці — ДШВ". Хоч у розмові неодноразово повторює: кожного хлопця, що боронить Україну, вважає рідним — сином, онуком.
"Коли декілька поколінь стоять пліч-о-пліч, це дуже важливо. Вони розуміють, що людина моїх років — це не тільки Радянський Союз, безкоштовні квартири і "ковбаса по 2,20". А є ті, хто любить свободу, волю, незалежність. Мріють про те, щоб ми були в ЄС та НАТО. Для 70-річної дами — це нормальне бажання, щоб мої онуки і хлопці жили в нормальній Україні".
Читайте також
Медикаменти, сухпаї, спальні мішки. Як "Бахмут Український" допомагає військовим
"Я буду тут, допоки ми не приїдемо у Крим". "Знахар" рятує поранених з лінії фронту на Донеччині
"Без нічого пішки йдуть — лише б Україна". Волонтери облаштували пункт підтримки для тих, хто виїздить з окупації
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
