Понад тисяча українців пройшлися колоною центром німецького Лейпцига 24 лютого в роковини повномасштабного російського вторгнення.
Харків'янка Анастасія Виноградова тримає під дощем транспарант з написом "Росія — держава-терорист". Вона є одним з організаторів перших українських демонстрацій у Лейпцигу. Згадує, першу акцію провели торік у січні — як відповідь на зібрання прихильників Лівої партії(нім. Die Linke) — німецька соціалістична політична партія.
"До повномасштабного вторгнення ми вже провели три-чотири демонстрації, щоб донести свою думку. Починали з 10 людей, наступного разу — 20. І так все більше й більше", — говорить Анастасія.
Паралельно з українською демонстрацією у Лейпцигу відбулася контракція під назвою "Переговори замість танків", на якій зібралися кілька десятків німців.
"Це ті ліві — нащадки ГДР-івської партії. Маргінали, їх небагато, але вони хочуть бути почутими. Але хибно вважати, що уся Німеччина такої думки, це взагалі пару відсотків, які хочуть бути гучними", — говорить харків'янка, яка вже чотири роки разом з чоловіком мешкає у Німеччині.
Під час ходи учасники контрмітингу поводяться тихо, не вигукують жодних гасел, спостерігають за тисячною ходою українців, які йдуть з національними прапорами, співають гімн та вигукують "Слава Україні". Обидві акції охороняє поліція.
Настя згадує перші дні повномасштабного вторгнення — пів року батьки її чоловіка провели в окупації у Новій Каховці в Херсонській області, згодом їм вдалося виїхати до сина у Німеччину.
"Перші три-чотири місяці, хоча я не чула звуків вибухів, настільки було тривожно, що я не могла ні вчитися, ні працювати. Ми з чоловіком весь час волонтерили, влаштовували демонстрації. Спочатку гуманітарна допомога, потім на військову перемикнулися", — розповідає Настя.
Нині родина разом збирає кошти та допомагає захисникам з тероборони Харкова.
"Ми купляли військові біноклі, літню та зимову форми, різні тепловізори, оптику, приціли. З коштів, зібраних під час демонстрацій — дрони, військові аптечки", — розповідає Анастасія.
На рюкзаку 27-річної харків'янки Дарії Гриб німецькою написано "365 днів загального болю". Повномасштабне вторгнення застало її з родиною у поїзді, коли вони поверталися з відпустки з заходу України. Разом вирішили перечекати обстріли у прабабусі в одному з населених пунктів Чернігівської області — наступні два місяці вони провели в окупації.
Згодом разом з волонтерами вдалося виїхати до Києва, а звідти — повернутися додому.
Єдине, про що зараз шкодує дівчина, що не доєдналася до Маршу єдності, який відбувся у Харкові на початку лютого торік.
"Я знала й хотіла піти, але в мене тоді були курси з німецької", — згадує Дарія.
У Лейпцигу колишня студентка Харківської академії дизайну та мистецтв вчиться на фотографа у німецькому виші, куди її запросили на навчання.
"У нас тут утворилася спільнота. Одного разу ми продали свої роботи, хто чим займається в академії, й передали кошти дівчинці, яка збирала на дрони. Була рада, що своєю творчістю змогла якось підтримати Україну", — розповідає Дарія.
16-річна Дарія Ниркова тримає у руках маленький прапорець. До того, як росіяни прийшли у її рідний Херсон, дівчина три роки професійно займалася веслуванням на байдарках та каное, неодноразово була чемпіонкою України, й готувалася до змагань.
"Тому були питання до мене від російських солдатів, коли вони приходили до нашої спортивної школи, хто ми такі. Ми припинили тренуватися. Вони вкрали документи у військкоматі про всіх. І кожного, хто їм не подобався, почали допитувати. Вони приходили до мене додому, питали: хто, де, чому вона не тут?", — розповідає Дарія.
Дівчину у цей день батьки відправили до друзів, але залишатися у місті було небезпечно.
"Тому одного ранку ми з мамою встали, сіли в машину і виїхали. Нам вдалося виїхати в останню хвилину через українську землю, через Кривий Ріг", — згадує Дарія, коли у квітні їй довелося залишити домівку.
Один з будинків, який належить родині, зайняли окупанти, інший — зруйнували.
"На початку війни в моїй оселі поселилися російські солдати. У нас був приватний будинок на Дніпрі. Стара українська хата, але з нашим євроремонтом. І у нас була піч. Коли вони виселилися, ми заходимо, у стіні, де піч — діра з моєї кімнати у мамину, бруд навколо. Як так можна було?" — обурюється дівчина.
ЇЇ родина зазнавала переслідувань ще за часів Радянського Союзу, стверджує Дарія.
"Родина мого дідуся була кримськими татарами, яких депортували у Росію, до Сибірського краю. Він проходив службу в армії й потім вирішив, що хоче додому. Розмовляв тоді суто українською, російської навіть не знав, зустрів мою бабусю, вирішив, що хоче жити в Україні, приїхав у Донецьку область. А потім переїхав до Херсону", — розповідає історію своєї родини Дарія.
Закордоном вона продовжує тренування.
"Були плани повертатися назад, бо пропонували місце у збірній, але повертатися немає куди: зруйнований дім, зруйнована дача в області, лише одна квартира ціла, там зараз живуть усі родичі, які лишилися", — говорить Дарія.
Новину про звільнення Херсону вона зустріла вже у Німеччині: "Було багато радості, але ми розуміли, що після цього буде. І що там зараз відбувається — це вбивство мирного населення. Вони тільки те і роблять, що вбивають. Але завжди буде Україна, і на тій стороні (на лівому березі — ред.) теж. І люди чекають".
Читайте також
"Велика шана бійцям": у Лейпцигу подякували захисникам України
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
