Кілька сотень українців зібралися у центрі Лейпцига на День захисника та захисниць 14 жовтня. У більшості — знайомі, друзі або родичі нині боронять незалежність країни. Дехто досі чекає наступного обміну та звільнення полонених з "Азовсталі", які нині перебувають в тимчасово окупованій Оленівці Донецької області.
"Сина у списках на обмін не було"
Віталій Бамбуза з 2014 року служив в "Азові". З початком повномасштабної війни до останнього виконував обов'язок на "Азовсталі", де отримав поранення. Кілька місяців його батьки не мають жодної звістки від сина. Відомо тільки, що нині він перебуває у колонії в Оленівці, де утримують українських військовополонених. В останній список на обмін він не потрапив, розповіла Суспільному Аліна Матвієва.
"Син моєї куми зараз в Оленівці, він з "Азовсталі". Йому понад 30 років. Він служить з 2014 року. Взагалі має творчу професію — художник-дизайнер. Але коли почалася війна у 2014, пішов як військовий, але хотів служити в "Азові" й, зрештою, пройшов відбір. І коли почалася повномасштабна війна, він також був на службі. Його не обміняли, і ми нічого не знаємо. Він отримав поранення, але він не сказав, яке. І ми не знаємо, в якому стані він зараз", — говорить Аліна.
Читайте також: "Наші команди готові". У МКЧХ відповіли на вимогу Єрмака направити місію в Оленівку
За її словами, нещодавно молодший брат Віталія також прийняв рішення стати військовим: "Його молодшому брату 22-23 роки. Після останніх подій його довго відмовляли батьки. Але він вирішив, що він теж буде в "Азові", як і брат. Батьки не можна сказати, що змирилися, але розуміють, що хлопці вибрали для себе такий шлях. І вони захищають нашу Батьківщину. Батьки очікували побачити ім'я сина у списку обміняних, але його не було. Тому ми сподіваємося на наступні обміни".
"Могли прокинутися не у своїй країні"
Вчителька старших класів з Харкова Марина Амстиславська має багато друзів, які стали на захист України після 24 лютого.
"Також батьки учнів нашої школи, знаю точно трьох мам, які пішли на фронт. Хтось виконує бойові завдання, хтось — парамедик. Вони пішли воювати, бо іншого варіанту немає. 24 лютого у нас був великий ризик прокинутися не у своїй країні. Якби я прокинулася на своїй дачі у Борщовій (селище у Харківському районі звільнили від російських окупантів у вересні — ред.), я б прокинулася вже в окупації. І, слава Богу, що цього не сталося, що ми тоді були у Харкові", — каже Марина.
Друг дитинства харків'янки Тетяни Моргун у перший день війни повернувся з-за кордону, щоб стати на захист країни.
"Мій друг дитинства Андрій та його брат служать у ЗСУ й теробороні. Андрій повернувся з заробітків й навіть додому не потрапив, одразу пішов у ЗСУ. Спершу у Києві. Потім боронили Донецьку й Луганську області. Він був у Харківській області, у Вовчанську. Це дуже відважно. Велика шана й вдячність йому", — каже Тетяна.
З першого дня повномасштабної російської агресії боронити незалежність пішли обидва куми Ольги з Києва.
"У перший день зібрали свої речі й пішли за місцем знаходження свого військкомату. В одного дружина військовозобов'язана, тому він попросив, щоб вона залишилася з маленькою дитиною вдома, а він замість неї пішов. Вони вже по всій Україні були: і на півдні, й на півночі: зачищали території у Бучі, Ірпені, Чорнобилі", — розповідає Ольга.
Похорон майже щотижня
Оксана Сокірко з Житомирської області згадує, як у перші дні повномасштабного вторгнення жителі селища Ємільчине швидко згуртувалися.
"У нас гарно зібрана тероборона. Місцеві чоловіки самоорганізувалися разом з місцевою владою. З перших днів, коли російські військові зайшли на Київщину, була інформація, що з території Білорусі, за 27 км від Ємільчинського району мав бути наступ. Він, у принципі, й був, але не такий масштабний. І наші чоловіки ходили по лісах й мінували їх", — розповідає Оксана.
"У нас Ємільчине — приблизно 4,5 тисячі жителів, це дуже маленьке селище. Кожен другий — або ЗСУ, або тероборона. І майже кожного тижня там проходять поховання. Кожного тижня когось ховають", — говорить жителька селища.
Під час демонстрації учасники стали на коліна, щоб вшанувати усіх полеглих захисників.
"Що комар — то й сила"
62-річна Людмила Лапіна з міста Ватутіно Черкаської області приїхала на п'ять днів до доньки у Німеччину. 15 жовтня вона повертається додому — допомагати разом з іншими волонтерами плести для бійців маскувальні сітки та костюми, в'язати балаклави.
"Хлопці робили замовлення на кікімори. Зараз замовлення отримали на 20 білих сіток на танки. Будемо робити. Замовлення їдуть в Авдіївку, у Бахмуті були, у Миколаївську область везуть — всюди. Борщ, вареники — усе веземо хлопцям. Хто чим може, хто пачку чаю, хто кави. Моя подруга каже: "Що комар — то й сила".
Читайте також
