Війна — емоційний досвід для батьків і дітей. Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"

Війна — емоційний досвід для батьків і дітей. Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"

Війна — емоційний досвід для батьків і дітей. Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"
Фото: Олена Зашко / Суспільне

Фільм увійшов у програму актуальних стрічок для дітей та підлітків Generation Kplus у рамках "Берлінале".

Документальна стрічка української режисерки Міли Жлуктенко та режисера з Німеччини Даніеля Асаді Фаезі "Прокидаючись у тиші" цьогоріч увійшла до програми Generation Kplus у рамках Берлінського міжнародного кінофестивалю. Стрічка розповідає про українські родини, які, втікаючи від війни, знайшли прихисток у Німеччині. Місце їхнього тимчасового житла вражає своєю історією: це колишня казарма, у який колись жили американські військові, а перед тим ця будівля приймала біженців із Сирії. Військові контексти накладаються один на одного. Але через історії українських родин і зокрема дітей режисери стрічки піднімають питання втрати дому та туги, що стали об’єднавчими для багатьох контекстів.

Журналістка Суспільне Культура Ірина Сорока поговорила з режисеркою про те, як відбулася світова прем’єра та чому важливо говорити про війну на кіномайданчиках.

Війна — це емоційний досвід для батьків і дітей. Режисерка Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"
Міла Жлуктенко. Авторка фото Олена Зашко / Суспільне

Міло, вітаю вас зі світовою прем’єрою стрічки "Прокидаючись у тиші". Фільм розповідає про історію дітей, які вимушені були покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення. Розкажіть, про ваших героїв та історію створення фільму.

Мій співрежисер Деніель Азаді Фаезі з міста Швайнфурт, у якому ми знімаємо. Удвох ми довго їздили у казарму — простір, де зараз живуть родини з України. Ми хотіли зробити фільм про історію казарми, у якій живуть українські родини. Історія досить цікава: казарму побудував Вермахт ще в 1934 році. Це маленька будівля в маленькому місті. Вона постійно була пов’язана зі світовими війнами. Спочатку там жили американські солдати, вони насправді базувалися у цій будівлі до 2014 року. Коли у 2015 році у Сирії почалася війна, то там оселилися сирійські біженці. А коли почалася повномасштабна війна в Україні, через 3-4 тижні там розмістили українських переселенців — дітей з мамами і бабусями. Саме з ними ми і познайомилися, і через це знайомство вирішили робити фільм тут і зараз. Нам було цікаво, як рухаються українські родини у просторі, де усюди є ознаки війни, але вже іншої. Тут одне накладається на одне.

"Ми не згаснемо" Аліси Коваленко: говоримо про світло і темряву, "Берлінале" та війну, яку ми не бачимо в кіно

Як відбувалася взаємодія з героями? Діти були відкриті чи закриті, як налагоджували контакт?

Ми познайомилися з мамами на кухні. На початку говорили про себе, розповідали, як плануємо робити фільм. Коли ми приходили, бачили, що діти завжди сиділи у коридорі, бо там хороший вай-фай. Звернули на нас увагу, їм стало цікаво. Заглядали до нас у кабінет, хоч і соромилися на початку, дивилися і тікали звідти. Нам стало цікаво розказати історію через них, бо вони не знали історію приміщення і не могли її інтерпретувати. Але у них був власний досвід війни і він накладався на контекст місця. Тому ми просто почали розмовляти.

Ми не хотіли, аби наші зйомки стали тягарем для цих сімей. І тому вирішили, що ми приїдемо під час канікул. Ці діти хотіли спілкування, їм потрібно було, щоб хтось звернув на них увагу. Бо їхні мами були зайняті: ходили на курси, займалися паперами для переселенців. Діти до нас швидко звикли, їм був цікавий процес зйомок, особливо тому, що ми знімали на плівку.

Війна — це емоційний досвід для батьків і дітей. Режисерка Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"
Берлінале-2023. Афіша фільму "Прокидаючись у тиші" на Українському стенді Європейського кіномаркету. Олена Зашко / Суспільне Культура

У фільмі є момент, де дівчинка з хлопцем розмовляють по відеозв’зяку із татом, який лишився в Україні. Наскільки важливо у стрічці було показати те, що війна роз’єднує сім’ї? Знімати дитячі ігри — це одне, а знімати серйозні розмови — це інше…

З дітьми цікаво те, що вони завжди в моменті, тут і зараз. Вони не так багато рефлексують, як дорослі, але коли пробиває, починають щось згадувати, у них виникають спогади. Нам здалося, що було б важливо показати, що насправді відбувається з ними, як вони переживають та проживають війну. Тому ми чесно попросили старшу дівчинку з братом подзвонити татові і попередили, що запишемо цю розмову.

Нам було дуже важливо показати роз'єднання сімей: те, що це важко і батькам, і дітям. Ми також намагалися показати це в кінці фільму, коли діти йдуть спати і їхні мами телефонують додому. Показати, що вони сумують за смаком дому, за запахами; за своїми чоловіками.

Режисер "Залізних метеликів" Роман Любий про роботу над фільмом, реакцію глядачів і показ на Берлінале

У фільмі є момент, де дівчатка плетуть віночки. Там яскраво показані кольори степу, квітів польових. У цей момент здається, що це не Німеччина, а Київщина, наприклад. Розкажіть, чому цей епізод для вас важливий.

Нам хотілося зняти епізод з віночками, тому що діти зараз перебувають у стані  транзиту: думками і спогадами вони живуть в Україні, але зараз — у Німеччині. Для них контекст Німеччини, ніби умовність.

Нам було важливо створити якийсь український простір, у якому вони можуть ніби знаходитись у своєму спогаді. Це дуже цікаво, що вам здалося, ніби це Київщина, бо ми дійсно хотіли, щоб не було зрозуміло, де це місце, де ростуть квіти. Ми приблизно показуємо, що діти біжать від казарми туди, де ростуть квіти. Але це місце, ніби якийсь абстрактний простір для думок, для спогадів, для того, аби мати змогу подумати про дім і дозволити собі згадати і посумувати трохи.

Війна — це емоційний досвід для батьків і дітей. Режисерка Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"
Прокидаючись у тиші, режисерка Міла Жлуктенко, 2023

У одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали про свою стрічку "Бінокль", де говорите про свою бабусю. Ця стрічка особлива, бо вона розповідає про вашу рідну людину. Ця теплота емоцій дуже відчувається глядачеві. Стрічка "Прокидаючись у тиші" після повномасштабного вторгнення є теж дуже особистою, бо біль є спільним. Наскільки для вас було важливо передати цю теплоту, емоційність та небайдужість?

Він став дуже рідним, бо я сама, будучи підлітком, переїхала з України в Німеччину. І я точно не пам’ятаю перші місяці, як це було, бо ми були настільки зайняті, це було так важко, що ці перші місяці пролітають повз тебе. Тому, дивлячись на цих дітей, я згадувала, як це було для мене, хоча для мене це було набагато легше, адже це не було в контексті війни, і, звичайно, моя родина готувалася до того, аби переїхати в іншу країну. Для цих дітей це набагато важче, ніж для мене. Але в якомусь сенсі я теж можу до цього підійти з дуже особистої точки зору і з загальної теж. Бо повномасштабна війна в Україні змінила не тільки життя людей в Україні, але і життя діаспори, всіх, хто за кордоном. І, як ви сказали, це спільне горе, і я це теж дуже відчуваю і мені теж було важливо висловитись на цю тему.

Мені здалося, що моя роль як людини, яка живе за кордоном, не полягає у тому, аби поїхати в Україну і почати знімати там. Бо в Україні є дуже багато талановитих і чудових кінорежисерів та кінофахівців. А я хочу допомогти їм знайти свій голос і знімати, тому ми зібрали гроші і відвезли техніку для колективу "Babylon’13". А наша задача була у тому, аби зняти саме тут у Німеччині, бо тут у нас є ресурс і тут ми можемо це зробити.

В Україні знімають багато фільмів про війну. А фільмів про біженців та переселенців не так багато. Наскільки важливо було для вас саме зараз фіксувати їхнє життя і показувати це?

Мені як режисерці, яка живе у Німеччині, важливо показати цей момент дуже людяним і дати змогу відчути, крізь які речі проходять родини, яких розірвала війна. Можливо, ці історії навіть важливіше показати для німецької аудиторії, бо вони не завжди розуміють масштабів та стану речей. Я маю надію, що, побачивши фільм та познайомившись із історіями родин, люди будуть більш емпатично ставитися до українських біженців.

Війна — це емоційний досвід для батьків і дітей. Режисерка Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"
Міла Жлуктенко. Авторка фото Олена Зашко / Суспільне Культура

Розкажіть про співпрацю з вашим співрежисером Даніелем Азаді Фаезі.

Даніель Азаді Фаезі дуже залучений у тему війни, оскільки ми дуже близько спілкуємося. Я думаю, що він був більш-менш знайомий з багатьма нюансами. Наша співпраця була цікава. Я могла внести до фільму свої глибші знання, український контекст, а він міг мені дати відрефлексувати зі сторони, як це можна цікаво зробити для неукраїнської публіки.

Чи підтримуєте ви зараз стосунки з героями стрічки "Прокидаючись у тиші"? Чи відомо вам, де вони зараз?

У всіх родин дуже різні історії: дехто повернувся у Польщу, у місце їхнього першого притулку; деякі повернулися навіть в Україну; але багато хто досі лишається жити у казармі. Часто це родини, які чекають, сподіваючись, що війна скоро закінчиться. Вони не хочуть затримуватися тут в Німеччині. Але є і такі, які переїхали жити у квартири у місті Швайнфурт, більш-менш оселилися і сприймають цю реальність, яка на них накотилася.

Ми підтримуємо тісний зв’язок з родинами у Швайнфурті і навіть наші маленькі герої з мамами і бабусями приїдуть на прем’єру і побачать себе на великому екрані. Нам здалося, що це теж важливий ефект поза фільмом, що ми можемо дати їм голос. Я сподіваюся, що це дасть їм більше впевненості у собі, коли вони побачать себе у великому берлінському кінотеатрі. Я сподіваюся, що це дасть їм сили та натхнення і більше впевненості для подолання цієї ситуації.

Війна — це емоційний досвід для батьків і дітей. Режисерка Міла Жлуктенко про стрічку "Прокидаючись у тиші"
Прокидаючись у тиші, режисерка Міла Жлуктенко, 2023.

На "Берлінале" покажуть фільм українського режисера Романа Любого "Залізні метелики". Ви є сценаристкою цього фільму. Як долучилися до цієї стрічки і як співпрацювали з Романом?

Я познайомилася у 2016 році саме з оператором та продюсером фільму "Залізні метелики" Андрієм Котлярем. І з того моменту ми друзі і колеги. Саме Андрій познайомив мене з Романом Любим та запропонував співпрацю. Мені стало цікаво, бо до цього я не багато працювала сценаристкою документального кіно.

Було цікаво зайняти позицію саме зі сторони і допомогти режисеру знайти свій напрямок, голос чи просто рефлексувати те, що він зараз робить чи думає. Я думаю, що саме це була моя позиція у фільмі "Залізні метелики".  У Романа дуже багато цікавих ідей і у нього є свій суб’єктивний режисерський авторський голос. І я була для нього можливо орієнтиром, могла запропонувати якусь структуру, чи просто послухати його думки. Коли почалася повномасштабна війна, я ще почала з ним разом монтувати "Залізні метелики". Вони надіслали мені диск із матеріалами і я почала структурувати історію. Роман теж завжди каже, що кіно "Залізні метелики" було дуже українське, дуже поетичне і дуже хаотичне. А я як людина, яка може подивитися на це із закордонної перспективи, спробувала структурувати кіно.

Співрежисер фільму "Східний фронт" і ветеран Євген Титаренко про створення фільму та співпрацю з Віталієм Манським

Тобто можна вважати, що на цьогорічному "Берлінале" у вас дві прем’єри.

Так, і це дуже класно, що ми маємо можливість тут проговорити, висловитися, показати українські перспективи і просто бути гучними, аби нас бачили і чули.

Після 24 лютого у трендах YouTube була лише війна. Але згодом ситуація дещо змінилася. Що потрібно робити, на ваш погляд, щоб люди не втрачали цікавості до теми війни і дивилися матеріали про це?

Мені важко відповісти на це питання. Але як режисерці здається, що кінопростір — це саме те місце, де можна глибше зануритися в якусь тему; інтимніше познайомитися з чимось. Важливо продовжувати працювати, робити матеріали і розповідати дуже різні історії. Мені здається, що те, що робить "Babylon’13" на своєму YouTube-каналі, — це саме те, як ми маємо зараз розмовляти з глядачем. Тобто важливо мати не тільки інформаційний потік, але й більш людяний документальний підхід до війни. Мені здається, що такі стрічки більше чіпляють на емоційному рівні. Саме тому ми повинні спілкуватися з глядачем.

Одного вечора у Мюнхені я робила за допомогою фестивалю "Under Docs" вечір показу фільмів "Babylon’13" у кінотеатрі. Ми запросили глядачів і дивилися з ними 10 короткометражних документальних фільмів. І це було дуже ефективно. Це їх зачепило. Мені здалося, що це була одна із найадекватніших можливостей поспілкуватися з аудиторією.

Інші 1990-ті у кіно: режисерка Тоня Ноябрьова про прем'єру на Берлінале

Існує думка, що про війну треба знімати тоді, коли вона закінчиться. Що ви про це думаєте?

Я вважаю, що фіксувати у будь-який час дуже важливо. Згадайте, як нам було важливо відрефлексувати те, що відбувалося на Майдані. Те, що люди знімали сам Майдан, — це величезний внесок. Те саме і з війною. Зараз треба фіксувати злочини, які відбуваються на території України.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!

На початок