Робота медиків на війні – яка вона? Як військові медики виконують свою місію. Про це у своєму інтерв’ю розповіла Тетяна Гайдамашко, офіцер медичної служби третьої окремої танкової Залізної бригади.
- Розкажіть, як ви стали військовою медикинею? Відколи ви у Залізній бригаді?
- З 13 січня 2020 року. Взагалі, в житті ніколи не планувала бути військовою. Планувала просто бути медиком, акушером-гінекологом. Але якось так у житті закрутилося, що я спробувала себе у військовій формі. Здається навіть, що вийшло.
- Ви перший лікар у родині?
- Ні, у нас династія. Мій тато – психіатр, його батьки теж були лікарями. Але вони не були військовими.
- Ви з цивільного життя пішли у військові медики. Чи відчули ви різницю між тактичною і цивільною медициною?
- Різниця є. Взагалі, військова медицина, військові відрізняються від цивільних. І паперами, і наданням допомоги, медичної зокрема.
- Чому довелося вчитися після повномасштабного вторгнення, коли почалася широкомасштабна війна?
- Довелося вчитися опановувати себе. Щось нове у людях ми не вивчили. Ми стали більш мобільними, компактними. У будь-якій ситуації треба швиденько себе опанувати.
- Вдається швидко себе опанувати?
- По-різному буває. У стресовій ситуації ми не зациклюємося на цьому. Зараз дещо ми згадуємо навіть зі сміхом.
- До чого найважче було звикнути?
- Уже коли ми виїхали, то першою нашою дислокацією була цивільна лікарня. Коли міський голова дав команду евакуюватися цивільним, усі лікарі нас залишили. Там розгорнулася моя медична рота. Потік трьохсотих, двохсотих був просто колосальний. У перші дні все це треба було пережити, пропустити через себе. Потім ми адаптувалися, зрозуміли, що це робота, і почали працювати. Це було дуже-дуже важко у перші дні. Потім, коли вже розумієш, що тебе не вистачить на те, щоб оплакувати кожного солдата, починаєш ставитися до цього як до роботи.
- Знаєте, є такий гендерний, напевно, стереотип, що чоловіки не плачуть, а жінкам можна трохи поплакати, то буде легше. Були моменти відчаю?
- Були. Але я, мабуть, плакала не через якийсь відчай, а тому, що мені було шкода. Одразу з’являється питання: чого, за що? За свої землі? Це ж молоді хлопці.
- І, на жаль, відповіді на ці запитання немає, бо це жорстокий ворог.
- Так, відповідь поки що не знаходиться.
- Протягом цього часу, поки триває війна, як часто ви піддавалися реальному ризику?
- Загинути? Такого не було майже. Я просто організовую своїх людей: де вони працюють, де точки евакуації. Так, я можу поїхати за двохсотими і деколи виїжджаю. Найдальше, куди я виїжджала на ВОП (ред. - ВОП - взводний опорний пункт) одного з підрозділів, це майже на кордоні було.
- Поранення бувають різні. А такі, назвемо їх мирними, як зубний біль, часто з таким звертаються бійці?
- Звертаються часто, враховуючи наші умови, їхні умови. Через той самий зубний біль виносить всю голову. Ми організували свій стоматологічний кабінет, не забиваємо шпиталі ще цим. Намагаємося на місці це лікувати, маємо можливість.
- Якось у інтерв’ю лікарка-психіатриня зазначила, що депресувати на війні немає коли. Але втома є. То що легше пережити – фізичну чи психологічну втому?
- Напевно, психологічну втому пережити важче. Бо фізична втома – відпочив, та й все. А психологічна – вона постійно в голові крутиться.
- Ваш колега, його звати Сергій, він має позивний Ватсон, у мирний час він був лікарем-реаніматологом, на запитання що таке війна, відповів – це таке життя. І у цьому житті є дружба, є зрада, кохання, є радість, печаль, є сльози – все є, як у житті. А як ви гадаєте, що таке війна?
- Дуже не хочеться, щоб це було життям. Це просто якийсь період з життя. Його треба пережити, треба витримати. Звичайно, оті всі моменти є, і вони, напевно, трохи по-іншому там сприймаються. Життя військового відрізняється від мирного життя. Там з ранку до вечора – і вже добре. Там є місце і дружбі, і зраді. Там усьому є місце.
- Чи доводилося вам зустрічатися з дивом, коли, здається, вже ніщо не врятує, і раптом…
- Так. Моя команда у Барвінковому проводила операцію юному хлопцеві. У нього була ампутація трьох кінцівок і перелом правої руки. Вони його оперували п’ять годин. Ми думали, що нічого не буде з того. Але вдалося – сталося диво, він досі живий. Тому є дива на світі!
- Хай буде побільше цих див, результатом яких є врятоване життя. Ви повертаєтеся на віну?
- Звичайно, повертаюся. У мене там багато роботи назбиралося, і я вже себе тут не сприймаю так, як воно є. Я коли тут – мене тягне туди. Коли я там – мене тягне сюди, бо тут чекає мала дитина. Якось так. Але багато є роботи, і я повертаюся туди.
- Якою ви бачите нашу перемогу? Ми збиралися з колегами і обговорювали те, що зробимо, коли настане перемога. А що ви зробите?
- Гадаю, я не відстану ні від кого і зроблю те, що й усі обіцяють зробити – щасливо відсвяткую. Я дуже сподіваюся, що вона буде швидкою. У мене дитина на запитання, що вона хоче на день народження, замовила перемогу. Звичайно, я її не зроблю, бо день народження вже скоро.
- Але ви все робите для того, щоб її наблизити. Ми вам дуже вдячні і у вашій особі усім нашим захисникам за те, що вони наближують нашу перемогу. Бережіть себе!
Спілкувалася Алла Самойленко.
Читайте також
- Як на Хмельниччині облаштувались лікарі-переселенці
- Стоматологічні бригади з Хмельниччини лікуватимуть бійців на передовій, - Гамалій
- Хмельницькі кардіохірурги витягли осколок міни з серця військового з Тернополя
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
