На початку повномасштабного вторгнення він з побратимами вивозив мирних жителів з-під обстрілів. Пізніше був поранений, але після одужання повернувся на передову. Наразі “Монах” — такий позивний має боєць — очолює підрозділ. Чому впевнений, що на боці українських військових воює Бог, та які дива побачив за рік повномасштабної війни — Макарій розповів в інтерв’ю Суспільному.
Він став до лав ЗСУ у 2014-му, змінивши рясу монаха на військову форму. У 2016-му став настоятелем першого у Волновасі храму Української православної церкви. А 24 лютого 2020-го записався до лав територіальної оборони.
Яку роль армія відіграла у вашому житті?
У 1999-му році мене забрали на строкову службу. І там, насправді прищепили любов до України. Я служив в українській армії, де говорили: ви захисники, ви повинні стати перші на захист країни.
Служба в армії, дякую Богові, виховала відповідальність. Що за твої дії, які ти вчиниш, добрі чи погані, можуть або постраждати всі, або навпаки — всі отримати повагу.
В армії я вперше зустрівся з Богом. В тумбочках лежали маленькі Євангелія, читаючи які, можна сказати, я став пізнавати, що є Бог, як він впливає на життя.
Я сам з Луцька, лучанин. В нас в Луцьку дуже багато деномінацій. 3,5 роки в баптизмі, навчання, потім православ’я, семінарія.
Про Майдан та 2014 рік
Живучі вже в монастирі спостерігав за новинами з Майдану. Дуже було тяжко, просився потай у Владики відпустити мене на Майдан. Він мені дав тиждень часу.
Ми створили в Будинку культури капличку, люди приходили спілкувалися. В Київській міській раді хлопців сповідав, які виходили на захист рубежів Майдану.
Чотирнадцятий рік — війна. Може для когось це не війна, але для нас це була війна. До отця Юрія, це мій добрий товариш, подзвонили військові хлопці з Майдану і сказали: “Ми хочемо бачити у своїх рядах капелана”. Бо була практика, що є капелани на війні. Він дзвонить мені й каже: “Отець Макарій, ти не хочеш хлопців підтримати?”. А мені що, я ж служив, я монах, в мене сім’ї немає, дітей немає. Нема питань. Владика Михайло мене благословив.
Досвід строкової служби був мізерний. А тут ми з хлопцями потрапляли й в штурми, і Дебальцевський котел, теж виходили. Попадали в різні пригоди, було в хлопців чого навчитися. У 2016-му році звільнився.
Будівництво храму у Волновасі
У 2016-му році прийшла ідея будівництва храму у Волновасі. Пам’ятаю, як перший раз приїхав у Волноваху познайомитись із містом. Я бачив, що по місту прокотилася війна, не сильно руйнуючи. Але місто було як мертве. Нічого в місті не будувалося, ніхто нічого не відновлював. Все якось стояло на місці й не рухалось.
Коли почали будувати храм, в людей появилася якась надія. Почали школу ремонтувати, садочок, ще щось будувати, якісь нові кафешки відкривати, маленькі кав’ярні.
Храм побудували дуже швидко. І коли храм був побудований, почалася вже моя справжня праця з людьми. Почав більше з ними знайомитись, спілкуватися, створювати недільну школу.
Це була перша побудована українська церква з 2014 року. Хоча у Волновасі до того моменту було три церкви московського патріархату.
Початок повномасштабного російського вторгнення
Коли ворог зайшов у Волноваху, вони цілили по храму. Розстріляли його впритул. Перший був зруйнований купол.
Мені потім прислали повідомлення, що храм спалили, але спалили не просто. Занесли туди ніби поранених і загиблих бійців і спалили разом з ними. Коли ми зайдемо у Волноваху, ми зможемо перевірити (інформацію).
Я розумів, що війна буде. Насправді я до неї готувався. Парафіяни можуть підтвердити, бо я навіть деколи бігав по території храму, почав займатися спортом. Було усвідомлення, що ми десь на грані глобальної сутички.
Коли вже о шостій годині ранку пішла перша інформація, що відбувалось, я зітхнув з полегшенням, що влада не втекла, влада на місці. Значить будуть якісь рішення і ми будемо оборонятись.
Заїхав в адміністрацію, там якраз відбувався запис в тероборону. Познайомився, а вже ввечері приїхав і спитав, чи є у них “штатка” капелана. Кажуть нема. “А хто є? — Стрілець — Записуйте”.
Згідно з законами ООН священнику забороняється брати до рук зброю. Але згідно з новим статутом капеланства, в мене по штату написано АК-74 (автомат). Внутрішнього якогось спротиву, якогось сум’яття я від цього не відчуваю. Тому що розумію, що ми робимо правильні речі.
Ми почали в перші ночі патрулювати Волноваху. Якщо був вільний час, ми не сиділи, ми тренувалися. Ми вчились заходити в село, виходити з села, ми вчились прикривати один одного, вчились рухатись.
У нас, по суті, з озброєння були одні автомати. Потім гранати якісь під'їхали, гранатомети. Але це вже було пізніше.
Евакуація людей з Волновахи
Формувалися колони, ми забирали людей, вивозили в цих колонах. Коли ми заїжджали у Волноваху, ми попереджали Національну гвардію, Збройні сили, що працює 105 ТрО (бригада територіальної оборони). Ми у Волновасі були до останнього, потім виїхали на іншу точку базування, а у Волноваху приїжджали вже забрати людей.
Люди вже самі почали віддавати паливо, хтось почав “донатити” кошти, хтось почав віддавати свої буси.
Дякувати Богові, нам везло. Ми навіть з орками проходили вулиця у вулицю. Ми заходимо, людей витягуємо, а вони йдуть іншою вулицею. Бо якби зав’язався бій, зрозуміло, що ми б людей не витягли.
Нас “зливали”, точки евакуації. Про евакуацію ніхто не знав, ми ні з ким не ділилися. Ми просто сиділи вечорами й планували: сьогодні ми будемо працювати там, там скупчення людей. Люди самі не знали, що звідти будуть евакуювати. Ми приїжджаємо, завантажуємо буси — перша партія пішла.
Починаються прильоти по місцю евакуації. Але нас спасало те, що коли ми верталися знову забирати людей, прильотів не було. Тільки ми виїжджали, прильоти знову були. Так якось виходило, що вони перезаряджаються, а ми людей забираємо.
Не встигли ми багато людей дійсно вивезти. Я думаю, тисяч десять у Волновасі залишилось.
Як отримав поранення
Я жартую, що везе, але колись це везіння має закінчитись. Ну і закінчилось із моїм пораненням. Хоча теж кажу, що це Божий “золотий пендаль”. Кістка не зачеплена, вена не зачеплена, я ще міг пробігти 800 метрів з пораненням.
Історію я описував так: одного прекрасного ранку, навесні, коли вже почали розпускатися дерева, ішов такий теплий весняний дощ. Ми вийшли прогулятися. І тут ворог. Ми їх не чіпали перші, вони самі почали, ми просто захищалися. Ми так захищалися, що потім жартували, що ми взяли село. Ми, звісно, звідти вийшли, бо нас було шестеро, а їх дуже багато. Кулі свистіли навколо нас, було як у вулику.
Ми, коли вийшли з того села, зайшли інші наші хлопці, з іншого підрозділу. І вийшов своєрідний жарт. Кажуть: “Ті хлопці взяли село”. Орки подумали, що пішов наступ, і вони з того села звалили, навіть лишили своїх.
Я отримав поранення третього квітня. А з мого підрозділу загинули троє чоловіків восьмого квітня. Ці хлопці — вони були рідні, веселі, вони були класні. Важко це перенести, знаючи, що у них є діти, сім’ї.
Про українських військових
Хлопці вже знають свою роботу, що треба робити. Дуже багато є хлопців, які, наприклад ніколи “Мавіка” (коптер) не бачили — і вже літають.
Якщо людина щось прагне, особливо, якщо говорити про українця, він це зробить. Якщо він захоче танк зупинити з одним автоматом, він це зробить. Ми переможемо обов'язково, в цьому і сумніву немає.
Читайте також
Український військовий розповів про порятунок та евакуацію вовчиці з-під Бахмута
Куля у плечі залишиться назавжди. Історія переселенця з Донеччини, який вижив після поранення
Пішов воювати, аби пришвидшити перемогу. Історія нацгвардійця, який обороняє Бахмут
“Приїхали, бо там дуже стріляють”. Хаб у Дніпрі приймає переселенців з Донеччини
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram