Поліцейська з Лимана на Донеччині Валерія Чернікова поєднує основну роботу із добровольчою — вона парамедикиня загону “Білі янголи”. Їх утворили поліцейські, які з початку повномасштабного вторгнення евакуюють людей з прифронтових міст, привозять гуманітарну допомогу. Їздять чи не на лінію фронту, щоб врятувати життя тим, хто лишається під обстрілами. Як відбувається евакуація, чому люди відмовляються евакуюватися та про найважчі випадки в роботі — парамедикиня розповіла Суспільному.
Як відбувається евакуація? Вам дзвонять, просять приїхати? Чи ви просто обираєте "найгарячішу точку" і їдете?
— Там, де немає зв`язку, ми просто обираємо прифронтовий населений пункт і виїжджаємо туди. Проїжджаємо по всіх будівлях, питаємо, може, хтось надумав виїхати й забираємо людей. Там, де є зв'язок, люди дзвонять і просять нас забрати родичів, або їх забрати.
Найважче, мабуть, приїжджати до родини там, де влучило у двір ворожий снаряд та хтось отримав поранення, то, мабуть, найтяжче.
Були ситуації, коли ви поранених евакуювали? Ви надаєте першу допомогу?
— Так, надаємо першу домедичну допомогу та потім доставляємо вже до закладів медичної допомоги.
Як вдається поєднувати основну поліцейську роботу та волонтерство у "Білих янголах"?
— Ми самі вирішили й пішли в такому напрямку працювати. Це дійсно на добровольчій основі. Тому поєднуємо: стараємося десь щось швидше зробити. Затримуємося на роботі, аби доробити. Виїжджаємо, звісно, до людей. Найголовніше — це люди. Евакуація людей поранених, або просто тих, хто потребує медичної допомоги. На виклики виїжджаємо негайно.
Як був створений загін "Білі янголи"?
— Загін був створений ще з початку війни, а назва пішла від людей. Люди почали так називати, тому що перший автомобіль, який виїжджав та евакуював людей, — це була біла автівка швидкої допомоги, на якій пересувалися поліцейські.
Ми їздимо в деокуповані точки, в прифронтову зону — вже до лінії зіткнення. Вивозимо людей, поранених, тих, хто потребує евакуації. Доставляємо гуманітарні вантажі, з продуктовими наборами, хліб, фрукти. Доставляємо дітям одяг.
Дуже співчуваємо людям, через те що їм щодня, щохвилини доводиться переживати. Вмовляємо евакуюватися, але людям дуже важко евакуюватися — люди вже звикли. Кажуть: “Ми вже звикли до цього, нам нікуди їхати”. Хоча волонтери з великою радістю допомагають всім: немає значення — чи родини з дітьми, чи без дітей. Але люди вагаються і не хочуть виїжджати.
Це небезпечна робота, ще й складна психологічно. Що вас мотивує?
— Наша головна мотивація — те, що ми потрібні людям і ми їм допомагаємо. У нашому екіпажі не було поранених, але в одному з напрямків, так, був екіпаж поранений. Щоб відновитись, ми підтримуємо один одного, намагаємося триматися, ми разом. Через те, що ми разом, ми добре себе почуваємо. Важко це переносити, але ми тримаємося.
— Кожна історія, кожна родина і кожна дитина запам`ятовується і залишає свій відбиток. Діти, що залишаються тут, вони дуже радісно нас зустрічають, коли ми до них приїжджаємо, обіймають нас, просять, щоб ми проводили з ними більше часу. Це наша одна велика родина, ми всі один до одного дуже звикли.
Майже щодня заїжджаємо до дітей. Дуже багато, на жаль, залишилося родин з дітьми, які потребують уваги, потребують теплих речей і подарунків. Тому ми щодня об`їжджаємо родини, не всі вдається, бо їх багато, але більшу частину об`їжджаємо за день.
Чи підтримуєте спілкування з родинами, які вивозите в безпечні місця?
— Так. Люди дзвонять, кажуть: “Дякуємо вам, ми повірили вам”. Це найголовніше, що люди кажуть, бо люди боялися виїжджати. Зараз вони телефонують і кажуть: “Дуже вам вдячні за те, що ви нас все ж таки переконали, й ми виїхали в більш безпечне місце. Діти пішли до школи, до садочка. Все добре, немає турботи через те, що в будинок "прилетить". Діти гуляють, на майданчики ходять, навчаються, все в них добре".
Коли повернулися в Лиман, як вас зустрічали люди?
— Радісно нас люди зустрічали. Дуже чекали нас. Я не знаю, з яких причин вони не виїхали. Мабуть, через те, що кожен боявся залишити свій будинок та виїхати в нікуди. Люди залишилися все ж таки з надією на те, що ми повернемося. Окупація міста відбулася не відразу, його дуже важко брали. Важко ми й відбивали Лиман.
Але все ж таки ми це зробили, місто деокуповане. Лиман це Україна. Процесу нашої роботи перешкоджають обстріли, які бувають. Дякуючи богові, що це не так часто відбувається наразі, але це — один з факторів, який ускладнює роботу.
Ви зараз документуєте злочини військових РФ. Що люди вам про них розповідають?
— Всі люди розповідають одне й теж, що було дуже і дуже погано.
Люди намагаються про це не розповідати, бо кожен хоче цей жах забути якнайшвидше. Такі розмови не ведуться, люди намагаються це забути як страшний сон.
Ви фіксуєте випадки колабораціонізму? Чи залишилися вони після того, як російські війська звідси відступили?
— Благо нам в спину ніхто не стріляв. Це добре. А так, були випадки кримінальних проваджень за статтею колаборація. Такі випадки мали місце.
Люди вам повідомляють про колаборантів в своєму місті?
— Ні. Не приходять, таке не кажуть.
Читайте також
Евакуаційний потяг з Донеччини у Черкаську область курсує раз на чотири дні: коли наступні рейси
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
