Рішення піти служити прийняла за годину. Історія військової медикині з Бахмута Аліни Мироненко

Рішення піти служити прийняла за годину. Історія військової медикині з Бахмута Аліни Мироненко

Ексклюзивно
Рішення піти служити прийняла за годину. Історія військової медикині з Бахмута Аліни Мироненко
Фото: Facebook / Аліна Мироненко

23-річна Аліна Мироненко народилась та жила у Бахмуті. У цивільному житті студентка 4-го курсу Донецького медичного університету у Краматорську. До цього здобула освіту медичної сестри у медичному коледжі рідного міста. Дівчина обирала чи стати хірургом-онкологом або обрати фах судмедексперта. Повномасштабне російське вторгнення змінило життя Аліни — вона стала військовим медиком.

Це третя із серії історій Суспільного Донбас про добровольців з Донеччини та Луганщини, які десять місяців тому пішли боронити Україну, кожен на своєму фронті. Підсумовуючи 2022-й, ми хочемо розповісти, як вплинула на них війна, які трансформації відбулись і що змінилось, на їхній погляд, на фронті.

Це історія про те, як юна лікарка за годину прийняла рішення піти служити військовою медикинею. Історія про волонтерство і порятунок поранених українських військових на передовій. Історія втрачене та віднайдене, а ще про мрію відновити рідний Бахмут.

"Навчаюсь у інституті і навчаюсь боронити Україну"

"Моє покоління знало про війну лише з підручників, та зі слів бабусь та дідусів, на щастя". Хотілось би мені так сказати", — сумує Аліна Мироненко. Їй 23 роки, і вона — з Донеччини. Народилась у Бахмуті, останні роки навчалась у Краматорську. Війна, каже, скрізь і навколо, з 2014 року.

"Але те, що було тоді та зараз порівнювати не можна! Коли чую від людей: "Де ви були вісім років, поки бомбили Донбас та гинули діти?!" Мені хочеться кричати й дуже багато розповідати про наші міста, які зруйновані вщент, про всіх вбитих людей. Але я розумію, що я не буду почута, і в них своя правда. Я до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Таке вторгнення… Цього просто не може бути. Ні", — не стримує емоції Аліна.

Згадує: після 24 лютого всі її знайомі та друзі не вимикали телевізори та телефони. Ще вона добре пам'ятає, яким був її рідний Бахмут в ці дні.

"Я бачила великі українські прапори у вікнах людей. Хтось у дворі кожного ранку й о півночі виставляв колонку у вікно, і звідти лунав гімн. Вже тоді місто було важко впізнати, всі крамниці зачинені, кількість людей в місті зменшилась. Але моє місто трималось і тримається зараз".

До цієї миті Аліна називає своє життя звичайним: лекції, іспити, зустрічі з друзями, мрії:

"Ми збиралися великою компанією і йшли моє улюблене кафе у центрі міста, поїздки на велосипеді у сусіднє місто Соледар. Це все залишилося у минулому, але я обов'язково повернусь до цього".

Рішення піти служити прийняла за годину: історія війської медикині з Бахмута Аліни Мироненко
Фото: Facebook / Аліна Мироненко.

Окрім навчання та розваг, Аліна вже тоді багато волонтерила — разом із подругою працювала в організації, яка опікувалась дітьми з інвалідністю.

"Нам допомагали волонтери та і ми самі заробляли, щоб робити подарунки діткам та організовували для них поїздки", — розповідає Аліна. Зараз організація не працює. Відновити цю роботу — один з її пунктів переліку справ на "після війни".

Не змогла бути осторонь і тепер: із перших днів вторгнення почала допомагати армії — плела маскувальні сітки, допомагала переселенцям з Попасної, здавала кров для поранених.

Рішення піти служити прийняла за годину: історія війської медикині з Бахмута Аліни Мироненко
Фото: Facebook / Аліна Мироненко.

На початку березня Аліні зателефонували з військкомату та запропонували стати на облік. Вранці наступного дня Аліна була вже там.

"Мені сказали, що є година часу подумати, поки документи оформлюються. І за цю годину я прийняла рішення. У військоматі я побачила велику кількість чоловіків та жінок, які туди приходили. А у підсумку поїхали лише я та дві людини", — згадує Аліна.

"Спочатку родина була в шоці. Але їм довелось прийняти моє рішення. Я на своєму місці, і нині мене підтримує і родина, і друзі, й однокурсники. Ця підтримка дуже важлива, без неї ніяк. Продовжую навчатись у інституті і навчаюсь боронити Україну. Моє покоління знає про війну не з підручників тепер, на жаль".

"Вже прощалася з життям"

Рішення піти служити прийняла за годину: історія війської медикині з Бахмута Аліни Мироненко
Фото: Facebook / Аліна Мироненко.

Після військкомату почались навчання. Потім — служба — на рідному, Бахмутському напрямку. Відтоді у Мироненко немає справжніх вихідних і небагато особистого часу.

"Звичайний день військового медика починається з 5 ранку. Збори, шикування, отримання інформації та чергувань, оформлення документів, основна робота та особистий час", — розказує медик.

Вона працювала "на нулі", брала участь в евакуації військових з передової, під час одного обстрілу уламками їй посікло руку.

"Взагалі моя робота в армії різнопланова. Один раз були на передовій, де вже прощалась зі своїм життям. Також наша команда медиків працювала "на нулі", де були поранені, загиблі, безвісти зниклі. Я на місці з іншими медиками оглядала "двохсотих" та допомагали пораненим. На передовій ми були два рази. Під час другої поїздки були прильоти", — так розповіла Аліна Мироненко про свою службу.

Визнає, в цивільному житті не замислювалась про роботу військового медика: "Медик повинен бути готовий до всього, але що це відбудеться не вірилось. У цивільному житті, не думала, що заняття по тактичній медицині будуть займати не першу ланку, а навіть більше. Що цьому будуть навчати усіх та всюди".

Найважче у службі, розповідає дівчина, коли нічим не можеш допомогти пораненим бійцям, але думка про врятовані життя додає сил.

"Коли ти знаєш, що ввечері чай пив та говорив з ним, а потім дізнаєшся, що людина безвісти зникла. Людини немає, ані у списках безвісти зниклих, а ні у списках "двохсотих". Це страшно. Коли ти не знаєш хлопців боляче все одно, бо без різниці з Києва він чи з Маріуполя — ми однієї крові, ми — українці".

На питання, що дає розраду на службі Аліна згадує про підтримку побратимів та день народження, коли до 23-річчя її просто засипали квітами та привітаннями. А ще вона дуже любить тварин.

"Позитиву додають тварини, які приходять самі, — додає вона. — В одній з рот в нас був рудий кіт Санні та черепашка Байрактар. Зараз з нами несуть службу три коти Демон, Масяня та Сержант".

"Я досі у лютому, чисел немає"

Нині Аліна Мироненко служить у Покровську. І саме до Покровська з Бахмута виїхала родина Аліни. Дівчина, каже, довго вмовляла покинути рідне місто.

"Відмовлялись їхати, не хотіли залишати нічого. Але коли жити стало нестерпно батьки зголосились поїхати. Тільки навколо мого будинку було п'ять прильотів. Мій будинок відносно цілий: трохи зруйнований дах, будинок без вікон... Не стало сусіда, його будинок рознесло вщент", — розказує Аліна. Та, каже, головне — врятувала і свою кішку Люсеньку, і ще сусідського кота.

Дівчина визнає за рідними дуже сумувала перші пів року, поки не бачила батьків, і це ще більше їх зблизило: "Наші відносини стали більше бережними один до одного у сім'ї. Родину хочеться обійняти не відпускати та оберігати від усього".

Тужить дівчина за рідним містом і відчуттям рідного дому — яке поки лишилось у Бахмуті.

"Місто, де ти знаєш ледь не кожну квартиру та мешканця. Не описати, яке місто було і є досі. Я б іншого міста, чесно, не вибрала б собі для життя. Навіть до війни, я не думала, а зараз й точно не хочу інше місто", — ділиться Аліна.

Згадує вона і друзів, які стали біженцями і поїхали за кордон. Особливо нині — під час новорічних свят: "Не вистачає тих відчуттів, коли ми наряджали ялинку, теплих моментів. Все змінилось, на жаль, немає новорічного настрою. Я досі ще у лютому. Немає чисел".

"До 24 лютого та навіть до того моменту, як пішла служити, я була дитиною. Армія вдається взнаки. Вона приводить до тями, стаєш розсудливим та таким — "як кремінь". Іншим тут бути не можна. За 10 місяців я виросла", — так говорить про зміниАліна Мироненко.

Рішення піти служити прийняла за годину: історія війської медикині з Бахмута Аліни Мироненко
Фото: Facebook / Аліна Мироненко.

Плани на "після війни" має великі: навчитись на військового лікаря за спеціалізацією "хірургія". А ще планує об'їхати усю Україну та повернутись відновити Бахмут.

"Після війни я обов'язково поїду до Бахмута. Пам'ятаю, коли ми з друзями щодня відкривали вікна та кричали гімн України. Ми хотіли, щоб це чули всі! Нам хотілось кричати це всім. Ми з друзями ще заспіваємо гімн у центрі Бахмута та вкотре скажемо, що Бахмут — це Україна".

Читайте також історії військових з Донеччини та Луганщини

"Я розумів, що одноразовий". Історія добровольця з Донецька із позивним Вікінг, який став на захист Києва

"Ніколи не думав, що буду служити в армії, а служу вже втретє": історія військового з Сорокиного Романа Балабойка

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram

На початок