Військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти у вересні 2022 року повернувся з російського полону. Перші дні повномасштабної війни 31-річний Олег Самохін тримав оборону на Донеччині. Брав участь у боях за Маріуполь та "Азовсталь".
Про свій шлях військовослужбовець розповів кореспондентам Суспільного.
Маріуполь
До першого березня десь більш-менш було тихо, хоча втрати вже були. З першого березня почалися штурми, на нас поперли танки та піхота. Пробували брати живою силою. Їх дуже багато було, вони як мурахи вилазили. Але у них був не той рівень підготовки, вони просто перли як під час Першої світової війни.
Азовсталь
Перейшли ми на "Азовсталь" невеликою групою, саме в більшості батальйону морської піхоти 36-ї та з різних підрозділів. Нас було до 200 людей. Нам відразу дали місце, де ми могли розміститися.
Ми у квітні перейшли на “Азовсталь”, але число не знаю, я вже заплутався тоді, я на це не звертав уваги.
На той час командував Волинський — "Волина". Він поділив нас на групи — хто старший, командир. Ми поїхали на позиції. Кільце було ширше і ми обороняли все, що було за "Азовсталлю". Потім було прийнято рішення відійти. Я вже був поранений.
Вони відслідковували наші слабкі місця, ми зазнали великі втрати. Не від того, що вони заходять піхотою, а від артилерії, авіації. Нас взяли вже в повне кільце на “Азовсталі” і була домовленість, щоб хоча б цивільних випустили, тому що скільки ми пам'ятаємо, скільки б цивільні не збирали колони, їх всіх розстрілювали з артилерії, або "зустрічали". Ми намагалися цивільних від себе трохи далі тримати. В них свої бункери були, в нас свої, щоб їх не наражати на небезпеку.
Мама дуже хвилювалася. Мене ж ще чекала дівчина в Миколаєві, вона також хвилювалася. Я розумію, що кожен мій друг, який залишився в Миколаєві, або в Києві, чи десь ще — усі хвилювалися.
Полон
20 травня. Дуже не хотілось в полон. Нам кажуть: "Евакуація", а виходимо зі своєю зброєю, та знали б, ми б взагалі всю б її переламали. Ми понищили все, що в нас було, щоб не дісталося противнику. 21 числа ми вже були в Оленівці. Мене тримали в Оленівці та в Горлівці — це Донецька область.
Повернення додому
21 вересня. Нас дуже багато катали. Ми почули білоруський говір, коли нас пересаджували з літака в автобус. У нас була така перекличка, я почув весь командний склад мого батальйону, навіть почув "Волину". Коли ми були ще в літаку, то сержантський склад, деякі командири рот, матроси теж. Я зрозумів, що зараз, напевно, пахне поганим.
Я розумів, що посада в мене така. Я не водій, пекар. Що мене поміняють, я навіть не сподівався.
Коли ми вже сіли в автобус, в якому м'які сидіння, ми взагалі не могли зрозуміти, що відбувається. Нас до цього везли в КамАЗах, в КрАЗах, на залізі, а тут автобус і так м'яко. Я відразу не зрозумів, але коли зайшов чоловік та й каже: "Знімайте пов’язки, хлопці". Ми такі: “Українська мова”. Починаємо віддирати ці пов'язки, в шоці. Усе, ми в Україні! Я повірив у це, тільки як побачив табличку “Welcome to Ukraine”. Тоді я вже зрозумів, що це обмін.
Читайте також
Коригував удари по місту: в Миколаєві місцевого жителя підозрюють в співпраці з РФ
Шукали системи ППО: російський винищувач завдав авіаудару по Миколаївщині
"Небесні очі": як працює аеророзвідка на миколаївсько-херсонському напрямку
Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
