Психологічна та медична допомога, тренінги для лікарів, евакуація поранених — міжнародна організація "Лікарі без кордонів" була однією з тих, хто долучився до допомоги українцям від початку повномасштабного російського вторгнення. За 50-річну історію існування "Лікарі без кордонів" працювали і під час епідемій, і під час стихійних лих, і під час воєн, зокрема в Сирії. Тепер працюють і на звільнених від російських окупантів українських територіях. Про найбільші потреби їхніх мешканців, перші дні війни та спроби потрапити на окуповані території в інтервʼю Суспільному розповів міжнародний директор "Лікарів без кордонів" Крістос Крістоу.
Якщо повернутися на 6 місяців назад та згадати 24 лютого — що робила ваша організація? Ранок, вибухи — чи ви очікували такого?
"Лікарі без кордонів", або ж MSF [Medisans Sans Frontiers] були присутні тут ще задовго до початку війни. Я не можу сказати, що ми були готові. Думаю, ніхто цього дійсно не очікував. Водночас ми працювали, щоб підготуватися до надзвичайної ситуації та переконатися, що весь наш персонал у безпеці. Дуже швидко ми вирішили сформувати нові команди, мобілізували багатьох міжнародних колег, аби ті приїхали в Україну.
"Ми тісно співпрацюємо з центрами поблизу лінії фронту, як, наприклад, із лікарнею у Костянтинівці. Також всі знають про медичний евакуаційний потяг".
Скільки людей було залучено до процесу від самого початку і як ця цифра змінилася за 6 місяців?
24 лютого ми зустрілися з міністром охорони здоров'я України, щоб зрозуміти, які нагальні потреби ми можемо разом задовольнити. Отже, ми почали розгортати персонал і сьогодні досягли цифри у 150 міжнародних мобілізованих співробітників разом з понад 500 українськими колегами.
"Уже діє наша місія в Балаклії та Ізюмі. Це дає змогу збирати інформацію про медичні та соціальні потреби".
Якщо говорити про міжнародних колег, хто вони?
"Лікарі без кордонів" — це міжнародний рух і натепер ми працюємо у понад 70 країнах. Це більш як 65 000 людей. І це завдяки підтримці понад 7 мільйонів донорів. Наші колеги прибувають з усього світу. Зараз в Україні у нас є люди з Аргентини, Колумбії, Ірану, Йорданії, країн Середнього Сходу — вони мають великий досвід реабілітації та фізіотерапії. У нас є багато людей з Канади, Сполучених Штатів, багатьох країн Європи й Африки.
Якими були нагальні потреби на початку війни та чи змінилися вони за 6 місяців?
Ситуація швидко змінилася, а отже, змінилися і щоденні потреби. На початку багато стосувалося поранених пацієнтів та хірургічних потреб. Було також багато потреб, пов'язаних як із внутрішньо переміщеними людьми, так і з тими, хто втік за межі країни. Безпечні притулки, їжа, базові медичні послуги, ліки — це основні виклики. Необхідно визнати, що рівень турботи з боку української влади, самої країни, був високим. Тож для нас робота була пов'язана з тими аспектами війни, з якими, можливо, такі держави, як Україна, не були знайомі в минулому.
На яких аспектах роботи ви зосереджені зараз?
Ми розгортаємо активність у кількох місцях. Я можу деякі назвати — Київ, Костянтинівка, Чернігів, Харків, Херсонська область, звичайно, Запоріжжя, Дніпро, Одеса, Миколаїв. У різних місцях — різні потреби. Ми надаємо психологічну допомогу, забезпечуємо тих, хто перебуває у приймальних пунктах та закладах, де розміщені внутрішньо переміщені особи. Ми також співпрацюємо з волонтерами, щоб бути певними, що принаймні обмежена допомога надійде людям, які все ще перебувають на окупованих територіях. І, звісно, ми тісно співпрацюємо з центрами поблизу лінії фронту, як, наприклад із лікарнею у Костянтинівці. Також всі знають про медичний евакуаційний потяг. Він курсує майже по всій території країни.
Яку кількість людей вже вдалося евакуювати?
Потрібно зрозуміти, що цей потяг евакуює тих, кому необхідна медична допомога і вони не можуть бути переміщені іншим способом. Він складається з кількох вагонів, зокрема, й реанімаційних. Тож місткість приблизно від 53 людей, як у поїзді, який нещодавно прибув до Києва, і до сотні пацієнтів. Звісно, є різні випадки, коли ми всі маємо допомагати, як, наприклад, евакуація дитячого будинку, де ми перевезли понад 78 дітей.
Читайте також: "Докторе, заховайте мої документи. Спаліть форму" — як працює під окупацією лікарня в Снігурівці
Якщо говорити про звільнені території, чи мали "Лікарі без кордонів" можливість працювати, наприклад, у Київській чи Харківській області?
Щоб отримати доступ до територій, ми маємо бути впевнені, що вони є безпечними. Зараз ми досить тісно співпрацюємо з українською владою, щоб щонайменше отримати згоду на доступ до таких звільнених територій. Але насправді частиною цього візиту також є і взаємодія з Російською Федерацією. Я б хотів відвідати її найближчим часом та домовитися про доступ. Це непросто.
Але якщо говорити про ті території, які були звільнені цими днями, ми розробляємо мобільні клініки. Сьогодні вже є місія в Балаклії та Ізюмі, і вони там надають предмети першої необхідності. Це дає змогу лишатися на кілька годин та збирати інформацію про інші медичні та соціальні потреби.
Із якими потребами насамперед стикаються люди після окупації?
У будь-якій війні є, як ми говоримо, короткострокові потреби, але є й довгострокові. Отже, я можу почати з того, що санітарні норми якості води були одним із наших занепокоєнь, а також — доступ до їжі та медичних товарів. Деякі люди також мають хронічні захворювання. Йдеться, приміром, про інсулін для хворих на діабет. Є величезні психічні проблеми. І це лише стислий перелік базових потреб. Звісно, у довгостроковій перспективі нам необхідно розвивати більше реабілітаційних заходів, ми маємо надавати фізіотерапію для поранених. Ми вже почали співпрацю з Міністерством охорони здоров'я і забезпечуємо в Києві роботу реабілітаційного центру.
"Лікарі без кордонів" працюють у понад 70 країнах світу. Чи ви зустрічалися ще десь із такою жорстокістю і насиллям щодо людей?
Я розумію, бачити, як це відбувається тут, у Європі, досить шокуюче. Кожна війна є достатньо унікальною, але водночас ми бачимо й закономірності. Нас атакували, обстрілювали, бомбили, багато наших медичних закладів навіть були зруйновані у деяких місцях світу. Ми були свідками насильства, сексуальних домагань, зґвалтувань та інших статевих злочинів. Ми знаємо, що це також відбувалося тут, однак ми насамперед задовільняємо потреби людей, а вже потім збираємо свідчення. Ми маємо здатність ставати голосами цих людей. І час від часу публікуємо доповіді, у яких вони стають все голоснішими.
Читайте також: "Лікар сказав: знеболюйтесь тим, що самі знайдете" — історії онкопацієнтів з окупованих територій
Ви сказали, що складно потрапити на окуповані території і для цього вам необхідно вести перемовини з російською стороною. Чи ви вже почали це робити, з ким і скільки часу це може зайняти?
Я не знаю, скільки часу на це треба. Це залежить від розвитку подій у наступні дні, тижні, місяці. Взаємодія з усіма сторонами під час війни корисна, адже завдяки цьому ми отримуємо доступ до тих, до кого раніше не могли.
Я почав з того, що відвідав тих постраждалих, до яких міг дістатися. І буду робити все, що від мене залежить у наступні тижні, щоб зробити те саме й з іншої сторони. Сподіваюся, з нами будуть співпрацювати.
Чи плануєте ви отримати доступ до в'язнів?
Повноваження міжнародної медичної організації "Лікарі без кордонів" на це не розповсюджуються. Звісно, ми були у кількох вʼязницях по світу і працювали з іншими міжнародними агентствами, які могли забезпечити доступ. Але перемовини з отримання доступу в ці специфічні місця наразі не є опцією для нас.
Читайте також: "Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці
Міністр охорони здоров'я України зустрічався з членами організації "Лікарі без кордонів" і, зокрема, обговорював ситуацію з радіаційною загрозою. Чи це означає, що у вас є план на випадок такої катастрофи?
Я мав можливість відвідати Запоріжжя. Зустрічався там з людьми, які працюють у приймальних пунктах, з волонтерськими групами. Отримав від них інформацію стосовно того, що там зараз відбувається. Але я сказав вашому міністру охорони здоров'я, що "Лікарі без кордонів" не мають досвіду роботи з такими атаками. Ми — не експерти в цьому. Однак ми маємо досвід з хімічними та іншими атаками і хотіли б поділитися ним з усіма. Ми братимемо участь у координаційних зустрічах, але я ще раз скажу: якщо трапиться такий випадок, я не впевнений, що більшість людей знатиме, що робити.
Чи була українська медична система готова до такого виклику, як війна?
Я був вражений рівнем знань і досвіду, який мають наші колеги в Україні. Я також вражений їхнім ентузіазмом та готовністю залишатися поруч з пацієнтами, навіть в дуже складних умовах. Водночас у цій частині світу ми не зазнавали, скажімо, таких конфліктів чи воєн. Тож досвід, який у нас міг бути для реагування на масові випадки травмування, можна покращити. І наша організація тут також для того, щоб проводити тренінги, ділитися тим, чому ми навчилися за 50 років медичної та гуманітарної діяльності в інших країнах світу.
Читайте також
"Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва
"Я розумію, що я їх бачу востаннє". Як триває евакуація з Донеччини
