Над Ізюмом замайоріли українські прапори. Українські військові стежать за безпекою у місті, а місцеві жителі розповідають, як пережили окупацію.
Жителька Ізюма Ольга Мірошниченко каже, що росіяни її тричі затримували та двічі обшукували житло.
"Я їм казала: "Хлопці, залишайтеся, може чаю наллю, вони — "нє-нє", а я їм — та в мене ціанистого калію немає, не отрую вас, не бійтесь". А вони на чай не залишались. Питали: "Чому так зухвало розмовляю". Кажу: "Не подобається — то он, Росія. Не я ж до вас прийшла". Ну якщо мене завтра вб'ють, а я не скажу, що хотіла — я так не могла", — згадує жінка.
Ольга каже, що росіяни поводилися, як фашисти: "Вони бомби кидали на житлові будинки, я бачила, як бомби з літака падають. Поводилися, як у себе вдома і казали: "Тут буде Росія". Я казала: "Ніколи тут Росії не буде".
Коли перші українські військові зайшли у місто, жінка дуже зраділа: "Я всіх цілувала-обіймала, кричала їм "Слава Україні!" Я тепер можу цього не боятися і казати вголос. Я і росіянам те казала, але їм це не дуже подобалось. Я не виїжджала, була тут весь час. Їм же хтось мав казати, що в Росію пора вертатись — я то казала їм завжди, коли бачила. Страшно не було в жодному разі. Я дуже злилася. Одного разу сказали, що розстріляємо, бо ти провокаторка, але навіть тоді було не страшно. Я їх не боюсь і не боялась. І тепер нічого не страшно".
18-річний Родіон залишився в місті, оскільки мати та бабуся відмовились їхати. Хлопець стверджує, що був вимушений працювати на пошті окупантів: "Платили пайками — їсти не було чого, у мене родина".
Хлопець мав розносити пропагандистські газети. Каже, вдома назбирав їх цілу купу, розводив з них багаття, вже не міг роздавати, мучила совість.
Родіон згадує перші дні війни: "З 3 березня почалося бомбардування авіацією, перша була у центрі міста. Потім десь пів місяця ми жили в підвалі, біля дому, у двір прилітало з авіації. Їли залишки їжі, запліснявілий хліб брали в обмін на пачку цигарок".
Волонтер Роман привіз гуманітарну допомогу місцевим жителям.
"Завозимо продукти, продуктовий набір — консерви, макарони, крупи, тушонка, сосиски, масло, молоко. Була тут з продуктами дуже велика біда. Було багато голодних, холодних. Будемо везти сюди зараз все", — каже чоловік.
Військовослужбовець Василь тримає в руках прапор України: "Над кожною будівлею в цьому місті треба підіймати такий прапор, бо ми всі українці".
Коли вперше побачили місцевих жителів, вони були надзвичайно пониклі, згадує Василь.
"Гірше, аніж в будь-якому фільмі. Хоч люди реагують добре, але сюди потрібно побільше гуманітарної допомоги. Нам розповідають, де сиділи "рашики", ми перевіряємо ці будинки. Наше завдання — охорона", — говорить військовий.
Боєць Володимир стоїть біля штурмової машини.
Каже, що російські окупанти переважно тікали: "Десь біля лісу довелося гранатомети використовувати. Тікали бо, чи самі військові не хочуть вже воювати, чи їх кинули".
