Буковина є мультикультурним краєм, де окрім українців, живуть етнічні румуни, євреї, вірмени та поляки. Регіон був під владою різних держав, але місцеві українці прагнули об'єднання з Україною.
Як тут розвивалася українська національна ідея та коли буковинці почали відчувати себе частиною української нації – в інтерв'ю з історикинею Ганною Скорейко.
— Кого зведено вважати корінним народом Буковини за етнічним критерієм?
— Це одне з найскладніших питань, відповіді на яке, достеменно не вдалося дати нікому. Давню історію не варто досліджувати з точки зору нашого сучасного розуміння. Коли ми хочемо дізнатися, хто заселяв Буковину в ХІІ або ХІІІ столітті, то ми дивимося на карту з підручника історії для 7 класу. І бачимо, що цю територію заселяли слов'яни. Регіон був у складі Галицького, Галицько-Волинського князівства. Але це не означає, що тут жив один народ, це не моноетнічні держави.
У давній історії більше йшлося про підданство певному князю чи володарю. Після суперечок про те, хто перший з народів тут посів, ми прийшли до того, що це не має значення. Буковина була у складі багатьох держав, але спільним для кожного історичного моменту було те, що Буковина була на окраїні, прикордонні. Як у Галицько-Волинському князівстві, Молдовському князівстві, Австро-Угорській імперії, так і в Україні Буковина зберігає свій прикордонний статус.
Звісно, що на Буковині були війни, топтали землю половці, ординці, татари, турки, але тут не було внутрішніх війн, де сусіди готові були знищувати одне одного. Буковинці навчилися сусідити, конкурувати між собою, але не знищувати.
— Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів”. Це було в час, коли Буковина була частиною Австро-Угорщини. Коли буковинці почали відчувати себе частиною українського народу? Як це відбувалося?
— У ХІХ столітті, коли почалося зародження національних конструкцій, то варіантів не було: або ставайте власною національною конструкцією, або ви станете частиною інших конструкцій. Нічого не змінилося за понад 100 років.
Багато питань було довкола мови. І, власне, якою мовою ти розмовляєш, до тієї спільноти ти належиш. Це парадигма “свій-чужий”, завдяки мові ти можеш ідентифікувати "своїх". І другий ідентифікатор, який нікуди не подівся — це до якої церкви ти ходиш. Довкола мови й церкви почалися формуватися ці національні групи. І само собою далі визначається перспектива.
В часи Франка вже дуже популярними були ідеї творення великої України. України без кордонів: без поділу на Галичину, Буковину, Закарпаття. Це справді мала бути велика Україна, яка мала бути об’єднана однією мовою, релігією, майбутнім. І цим майбутнім планувалася незалежна Україна в її етнічних межах.
В той час, коли Франко представляв ідеї спільної України, то уже ні в кого не виникало сумнівів, що Україна фактично є. Залишалося вибороти її. А оце була складніша задача, бо виборювати незалежність — справа навіть не одного покоління.
Однією з найцікавіших праць щодо цього була "Україна irredenta" Юліана Бачинського. Через всю його роботу пройшла ідея про те, що незалежна Україна — це неминучість. І чим швидше українці самі дійдуть до цього і чим швидше з цим змириться Росія й інші сусідні держави, тим краще.
Українські буковинці ніколи не стояли осторонь української ідеї. Але Буковина стала заручницею прикордонного статусу, який обумовив те, що тут були українці, які сповідували москвофільствотечія серед українців західноукраїнських земель, яка зокрема передбачала об'єднання українських територій у російській державі і готові були жертвувати собою в ім'я великої ідеї "руского міра".
— Бо, можливо, буковинські українці хотіли приєднання буковинської землі у складі всіх інших земель України.
— Вони хотіли насправді притулитися до "Великої Росії". До того ж росіяни через своє міністерство народної освіти дуже багато тратили грошей на пропаганду. І нічого не змінилося. У 1900, 1917-18 роках вони тратили багато грошей на пропаганду “руского міра”. У Чернівцях виходила газета “Православная Буковина” російською мовою. А критики називали її “Цареславная Буковина”, бо вона насправді царя славила. Але деякі українці вперто рухалися до того, що Україна має бути саме така, як це запропонували Кирило-МефодіївціКирило-Мефодіївське братство обстоювало автономію України з національним відродженням та народовладдям.. Це Україна в її нинішніх кордонах — з Буковиною включно.
— Австрійський час називають періодом розквіту Буковини. Тоді розвивалась, освіта, культура, будували кам'яні будинки, заснували університет. Тепер туристам показують розкішні австрійські вілли біля парку Шевченка. Але чи саме українці жили у таких віллах?
— Якщо відкрити біографію Ольги Кобилянської, ви побачите, що українці були частиною великої команди. Піднесення українців, не лише як частини великої австрійської площини, починається там, де українці починають реалізовувати свої власні культурні проєкти.
Все починається з 1867 року, з прийняття конституції Австро-Угорщини, де 19 стаття гарантувала рівність кожної етнічної групи в реалізації своїх культурних програм і проєктів. Українці могли засновувати товариства, організації, газети. Тобто конституція якраз і дала те, що забезпечило нормальне життя в будь-якій провінції Австрії. Ніхто не боявся будувати віллу, тому що цю віллу від них не заберуть, їх не звинуватять ні в чому. Конституція гарантувала рівність. Від 1867 до 1914 року пройшло доволі часу, щоб виросло покоління, для якого конституція, вибори до парламенту, до буковинського сейму — це була норма.
Будували чудові будинки, прекрасний університет, але коли його заснували, то читати, писати вміли 30% українців. На кінець ХІХ століття українці та румуни були тими спільнотами, які мали найнижчий рівень освіченості. Вони жили в основному із сільського господарства, а для того, щоб обробляти поле, освіти не потрібно було.
У 1918 рокці під час Буковинського віча вирішили, що румунська частина Буковини відходить до Румунії, а українська частина— до України. Гасло українського народного віча — “Бажаємо до України”. Це був абсолютно мирний, добровільний рух українців, які свідомо заявили “Ми хочемо до України”. Здавалося, що вони виконали свою місію, тому що вони звикли до такої політичної системи взаємовідносин — домовились, підписали документи, рухаємось далі.
— Проте невдовзі Буковина повністю стала частиною Румунії. Чи помітили буковинці якісь зміни в своєму житті?
— Румунський уряд довго йшов до створення своєї Великої Румунії. Це сталося не 11 листопада 1918 року, коли на Буковину зайшли румунські війська. Це була ціла ідеологічна кампанія. В той же час і українці йшли до своєї ідеї великої України. Кожен творив свої конструкти держав. Перевага Румунії в тому, що у неї була державна машина, була армія, зброя. А в українців не було своєї армії та державних органів влади. Тут українці апріорі програвали.
Після Буковинського віча, коли румуни все ж зайшли на територію Буковини, в перші місяці у них була спроба нейтралізувати та нівелювати українців. Так, ніби їх немає, ніби їх насправді не треба брати до уваги. З буковинськими чехами, яких тут було пару сотень, вели переговори, з буковинськими поляками, німцями, євреями вели переговори про порозуміння. А от українці були викреслені з політичного діалогу румунської влади. Більшість українських політиків виїхали з Буковини — Смаль-Стоцький, Семака, Василько. Була небезпека, що їх можуть арештувати.
Румунська влада вела політику, яка була притаманна всім європейським державам того часу. Вони формували Велику Румунію, стверджували, що тут живуть румуни, а українці — це теж румуни, які просто забули своє культурне призначення. Їм треба дати шанс, щоб вони стали румунами.
За спогадами буковинців, румунська влада у них асоціювалася з буком, бо вчителі застосовували тілесні покарання у школі, з жорстким ставленням священників, які карали за незнання слова Божого румунською мовою, та шандарямиЖандарми, які переслідували за прояв українськості. Один з жителів сіл розповідав: "Ми всупереч тому, що нас шандарі шукали, одягали вишиті сорочки, співали українські пісні. Шандар прийшов на цей куток — ми городами втекли на інший куток і далі співали українські пісні". Це був такий спротив.
– Чи були підпільники, які боролись з цією насильною румунізацією в той час?
– Щоб було підпілля, були потрібні ресурси. Працювали організації, схожі до ОУН. Вони були небагаточисельні, переважно студентські угруповання – романтично налаштовані, думали, що перевернуть світ. Ці організації випускали брошури. Також підтримували газету «Час», це видання українською мовою. Коли її купували, вона могла видаватись, бо був попит.
На Буковині була блискуча плеяда політиків Залозецьких, які легально відстоювали інтереси українців на найвищому державному рівні. За цим всім почали стежити з Москви, почалася неприкрита мобілізація, готувалися революції, планувалося приєднання цих земель.
Українці були заряджені на ідею творення великої України. Коли у 1917-1921 роках українська держава програла, то всі розуміли, що боротьба продовжується. Бо як це такий великий народ, майже 35 мільйонів, може бути без своєї держави?
У 1940 році 28 червня радянські війська зайшли на територію області визволяти українців від румунів. Українці цього не просили. Вони хотіли бути разом в одній державі. Але була маніпуляція Сталіна. Він використав це прагненя воз'єднання українців для своїх геополітичних ігор. І подивіться, що зараз робить Путін – визволяє кого і від кого?
– Є така фотографія, на якій Центральною площею йде маніфестація з портретами Сталіна. На тому фото люди дуже радіють приєднанню Буковини до цієї нової держави у складі УРСР.
– За документами виходить, що справді величезна кількість українців вважали, що це їхня віковічна мрія. Вони не знали про злодіяння Сталіна. Румуни не дуже квапились розповідати про ці злочини.
Лише частина української інтелігенції була налаштована категорично проти радянської влади. Історик Іван Крип’якевич, коли більшовики зайшли у 1939 році до Львова, сказав: "Нас визволили і на це ради нема". Тоді вони хоча б гралися в українську мову, в традиції, в те, що схід і захід разом. Натомість на Буковину в 1940 вже заходили не прикриваючись ніякими мовами. Це була російська мова, нахабна жорстка політика ставлення до місцевого населення.
У родині Скорейків досі переповідають історію, як один з родичів начувся про те, як добре жилося в УРСР. Цей родич перейшов кордон і зник там. Всі думали, що добре і він не хоче повернутися. Виявилося, що його спіймали та звинуватили в шпигунстві.
Українська ідея проходила через цілі покоління, тримала на поверхні тих, хто був романтично налаштований, і тих, хто сумнівався. Було сталінське маніпулювання, розстріли, депортації, але завжди були ті, хто вірив в ідею.
Кажуть, що незалежність нам подарована. Нічого собі подарунок! Той, хто опинився у 1991 році 24 серпня в Верховній Раді, бачили і розуміли мільйонні жертви тих, хто виборював доти цю незалежність.
Той, хто каже, що це подарунок, вибачте – вчіть історію. Таких подарунків ворогам не побажаєш. Це жертовність українців попередніх поколінь.
— Чому коли минув радянський час і настав час України незалежної, буковинці, як і українці, не позбулися маркерів радянського режиму: пам’ятників, пам’яток, назв. Ось, наприклад, вулицю Червоноармійську в Чернівцях перейменували лише в 2014 році.
— Ми маємо справу з одним з найцікавіших явищ ХХ століття, яке називається змішування населення. Тобто творилася нова спільнота, яка називалась радянський народ, по принципу “мой адрес не дом и не улица, мой адрес советский союз”. Така конструкція — з розквітом і злиттям націй.
І нам треба насправді прожити ще один виток, аби зрештою перейти на новий рівень і просто-напросто мирно попрощатися з тоталітарним, радянським, імперським минулим. Але попрощатися мирно.
Радянський союз, коли сюди зайшов, маркував цю територію своїм ідеологічними позначками: пам'ятники, назви вулиць і так далі. Бо треба було раз і назавжди тут зафіксувати: "Це наша територія". Пам'ятники і назви вулиць — це маркування своєї політичної присутності, саме політичної присутності.
Зараз Україна вже 30 років незалежна і вона не йде шляхом більшовиків. І я вважаю, що це велике благо. Вона дає можливість спочатку примиритися всім. Справді, примиритися.
Читайте також
Буковинці про п'ять революцій. Як долучалися до виборювання незалежності України
"Захищаю ту країну, в якій живу". Етнічний молдованин з Буковини про боротьбу за Україну
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].
