«Понад п'ять століть це було село гончарів, а тепер лишилося нас двоє», — каже 86-річний Іван Гончар із Коболчина на Буковині. Після Другої світової війни тут працювали 257 гончарів, глиняний посуд виготовляли цілими родинами, а при колгоспі діяла бригада таких майстрів.
Тепер Гончар продовжує ремесло сам та зберігає в музеї історії людей, які колись жили з гончарства. Як майстер намагається зберегти пам'ять про це ремесло, що гончарі називали «сивою Марфою» та які вироби можна побачити у місцевому музеї — у матеріалі Суспільне Чернівці.
Понад пʼять століть гончарства у Коболчині
Іван Гончар — місцевий майстер, який досліджує історію коболчинського гончарства та у 86 років продовжує працювати з глиною. Розповідає, що це ремесло він перейняв у спадок: його діди, батько та троє братів також займалися гончарством. Тепер він збирає історії місцевих майстрів, їхні вироби та фотографії, щоб зберегти пам'ять про покоління гончарів.
Перша письмова згадка про гончарство у Коболчині датується 1447 роком, розповідає Іван Гончар. Окремої школи в селі не було – діти навчалися ремеслу у батьків.
«У молдавській грамоті про це писали. 580 років нашому гончарству. Вже тоді тут були «маститі», тобто хороші гончарі. І відтоді справа передається з покоління в покоління», — каже майстер.
Гончарними були цілі родини. Майстер каже, що чоловіки формували вироби, а жінки та діти допомагали копати й носити глину, переносити посуд та виконувати іншу роботу. За словами Івана Гончара, у селі працювали й жінки-гончарки.
«Було і 12 жінок. Дуже гарні майстрині. На фото у музеї є гончарка Гафина, вона робила на рівні з чоловіками», — показує Іван Гончар.
Від Трипільської культури до місцевих гончарів
Як розповідає чоловік, поширенню ремесла сприяли природні умови – у цій місцевості є поклади жирної глини, придатної для виготовлення кераміки. Сировину копали неподалік від своїх домівок.
«Глина була у кожного своя біля хати. Я, наприклад, вдома копаю», — каже Гончар.
Як розповідає майстер, Коболчин та загалом ця територія має давню керамічну історію. На полях навколишніх сіл знаходять фрагменти посуду часів Трипільської та Черняхівської культур, каже він. Частину таких знахідок місцеві жителі передають Івану Гончару, і той зберігає їх у музеї.
Від миски до великого горщика
Гончар розповідає, що коболчинські майстри виготовляли глиняні вироби різних розмірів і призначення — від декоративних до великих ємностей для господарства. Найбільше виготовляли горщики для їжі.
«Коболчинський гончар вмів робити все: від півника і до великого гаваносаГаванос — це рідкісне діалектне слово, яке означає глиняний посуд для води. Ця назва переважно фіксується у говірках Одеської області та деяких інших південних регіонах України. Зазвичай це великий глечик або посудина з широким горлом, яка завдяки властивостям випаленої глини добре зберігає прохолоду води в спеку.», — розповідає майстер.
У музеї Іван зберігає посуд, яким користувалися місцеві родини. Слоїки використовували для сиру, бринзи та сала, каже Гончар. У великих посудинах квасили капусту, помідори й огірки.
Великі горщики, які називали горнцями, були потрібні для приготування їжі на велику родину, а також на весілля чи хрестини. У менших готували їжу для кількох людей. Також виготовляли керамічні ємності для води з вузьким горлом.
«Наливали сюди води та затикали качаном від кукурудзи. Йшли в поле, викопували ямку, клали туди та засипали землею. На обід відкривали і холодну воду пили. Я це називаю «коболчинський холодильник», — пояснює Іван Гончар.
Задимлена кераміка «Сива Марфа»: особливість Коболчина
Традицією місцевого гончарства була задимлена кераміка, яку називали «Коболчинською сивою Марфою», розповідає майстер.
Щоб посуд набував чорного кольору, під час випалювання перекривали димохід печі. Через це дим накопичувався всередині й закопчував глечики та миски, каже він. Нині Іван Гончар намагається відновити цю традицію за сучасних умов.
Крім задимлення, посуд могли покривати поливою, розповідає він. Для цього раніше використовували свинцеву поливу. Виріб випалювали двічі: спочатку отримували теракоту, а після нанесення глазурі — повторно випалювали, пояснює гончар.
Посуд за зерно: як працював гончарський бартер
За словами Івана Гончара, після Другої світової війни в Коболчині нараховували 257 гончарів. Каже, що такого великого осередку гончарства він не знає навіть серед інших відомих гончарських сіл.
Батько Івана Гончара — Іван Федорович — свого часу створив при колгоспі бригаду гончарів. Як розповідає чоловік, вона приносила господарству дохід.
У багатьох родинах ремеслом займалися одразу кілька поколінь. Гончар розповідає, що для них це було способом заробити на життя. Вдень люди працювали в колгоспі, а після роботи поверталися додому й бралися до гончарства. За словами майстра, це була важка фізична праця.
Готовий посуд продавали на базарах, а також обмінювали на продукти харчування. За словами чоловіка, тоді був поширеним бартер. Мірою під час обміну слугував сам посуд: за нього могли насипати дві такі самі мірки зерна.
«Кукурудзу, зерно, пшеницю, квасолю — ми все міняли. Це був такий бартер раніше. Було вигідно і нам, і господині. Бо вона не мала грошей купити посуд, а за зерно взяла», — пояснює гончар.
Вироби перевозили кіньми. Коли їх у селян забрали, то майстри почали робити колісні возики та запрягати корів. Іван Гончар згадує, як разом із батьком возив кераміку за 25 кілометрів на базар у молдавське село Бричани.
«Найстрашніше мені було переїжджати в Романківцях переїзд, бо тоді вже поїзди ходили. Він як дасть сигнал — корова заривається, і може розбитися уся продукція. То скільки б роботи пропало! Того йдеш коло корови, і вже з нею розмовляєш, як з дитиною, як з людиною, щоб вона не налякалась. Три переїзди по дорозі — доки пройшов, то я мокрий був», — згадує майстер.
Від 257 майстрів до двох
З часом потреба у традиційному глиняному посуді зменшилася, а заробляти лише гончарством стало складніше. Сьогодні Іван Гончар — один із двох жителів села, які продовжують займатися цим ремеслом.
За його словами, ще один місцевий чоловік залишив гончарство, бо заробити ним на життя складно, і тепер займається іншою роботою.
Сам Іван продовжує працювати з глиною. Каже, що зараз простіше. Раніше кожен етап виробництва вимагав фізичної роботи: глину потрібно було викопати, вимісити, випалити. Тепер частину цієї роботи виконують електричні гончарні круги, глином'ялки та сучасні печі. Водночас, каже майстер, таке обладнання потребує витрат.
«Зараз набагато легше — є техніка, гончарні круги. Але на це потрібні гроші. Наприклад, гончарний круг коштує 35–40 тисяч гривень. Найпростіша маленька піч — 60–70 тисяч», — розповідає майстер.
Музей, який збирає історії поколінь
Щоб зберегти історію села, Іван Гончар створив музей, де розмістив понад чотири тисячі експонатів. Близько тисячі з них — гончарні вироби.
Каже, що частину експонатів він шукав по домівках односельців. Люди віддавали старий посуд та інші речі, які роками зберігалися в господарствах. Спочатку не всі розуміли, навіщо це потрібно. Згодом, коли у музеї почали розповідати про історію села, ставлення змінилося, каже він.
Іван Гончар розповідає, що намагається встановити авторів кожного виробу та відшукати інформацію про їхні родини. Інколи це допомагає нащадкам дізнатися про власну історію.
«Буває, діти приходять до мене. Я питаю прізвище — і по пам'яті знаю, хто є в мене. Потім їм кажу: "У вас прапрабабка чи прапрадід був гончар", і показую фотографію. А вони і не знали», — ділиться чоловік.
Зараз чоловік готує зібрані матеріали про коболчинських гончарів до друку окремою книгою.
Зберегти ремесло і пам'ять про майстрів
Окрім музею, Іван Гончар займається з дітьми. Він веде дитячий гурток, де знайомить їх із гончарством та історією села. Каже, що для нього це один зі способів не дати ремеслу зникнути.
За словами майстра, гончарство потребує витримки, тому пояснює дітям, що якщо виріб не виходить з першого разу, це не означає, що потрібно залишати роботу.
«Сама робота спокійна. Тебе, як людину, заспокоює. Ти працюєш, думаєш, чи співаєш, чи якісь плани складаєш», — ділиться чоловік.
Іван Гончар розповідає, що колись гончарство було частиною повсякденного життя багатьох коболчинських родин, а тепер воно поступово зникає. Тож каже, що його мета — зберегти не лише техніку виготовлення кераміки, а й пам'ять про людей, завдяки яким Коболчин свого часу став селом гончарів, і передати її наступному поколінню.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
