"У кожного свій фронт". Історія партизана з Сумщини

"У кожного свій фронт". Історія партизана з Сумщини

"У кожного свій фронт". Історія партизана з Сумщини
Потоплений російський танк в Сумській області, фото: Генштаб ЗСУ

Микола — із невеликого міста на Сумщині. Про себе каже: не був великим патріотом і в армії не служив. Але після початку вторгнення Росії взяв до рук зброю та разом із друзями пішов у партизанити. Суспільному він розповів свою історію.

Про перші дні війни

"Сам я із Сумської області. Тут народився, виріс, навчався, працював. До війни займався всяким-різним. І чесним, і не дуже. Життя було інакшим. Був інший період, скажімо так", — розповідає Микола.

Окрім роботи, в житті хлопця було чимало захоплень — бокс, кікбоксинг, рибалка, копання з металошукачем. "Ще була стендова стрільба. Багато чого, юність була яскравою. В армії я не служив, з "органами" перебував по інший бік барикад", — каже він.

Вечір напередодні війни Микола проводив із дівчиною. "23 лютого ввечері ми дивилися фільм. І мені приходять повідомлення від друзів, що Путін підписав документи про допомогу "ДНР" і "ЛНР". Знову і знову новини. Я культурно відправляю дівчину додому, телефоную мамі і кажу: "Мамо, війна". Вона відповідає: "Ти що, дурний? Яка війна?". Я кажу: "Я все зрозумів, добраніч". Йду вночі в супермаркет, купую пару блоків сигарет, консерви, запас продуктів", — згадує хлопець.

Микола говорить: безперестанно читав новини, коли ближче до першої ночі йому знову зателефонувала мама: "Каже: "Слухай, тут реально щось починається. Приїжджай до мене". Я беру пляшку віскі, приїжджаю. Питаю: "Тобі налити?". Вона: "Ні, ти що, треба на роботу за 6 годин". Я їй кажу: "Яка робота? Війна. Три-чотири години, і все".

Читайте також: "Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі

Близько третьої ночі Миколі зателефонували знайомі з Києва та розповіли про ракетні атаки і вибухи поблизу столиці. "Я не забуду цей момент. Сиджу біля телевізора, підходить мама і каже: "Наливай", — сміється хлопець.

За словами Миколи, він ліг спати лише об одинадцятій ранку — до цього моменту постійно читав новини. Коли прокинувся, дізнався, що окупанти зовсім поруч.

"Коли до нас зайшли, був бій, але я спав. Наступної ночі до мене заїхали хлопці, сказали, що ЗСУ виходять. Ми проїхали по тих місцях, де були бої. По суті, росіяни місто пройшли за пів години. Так, там підбили їхню БМПБойова машина піхоти, одну БРДМБойова розвідувально-дозорна машина — але просто підбили і пішли. Ніч ми провели на маршруті. Людей не було — світла немає у вікнах. І йдуть російські колони — в напрямку Києва, Чернігова, Ромнів...".

Хлопець засинав із думкою, що вранці дізнається про взяття Києва російськими військами: "Я прокидаюсь 25-го — все добре. Наші дають відсіч".

Микола каже, що перші дні війни змінили його світогляд. Після цього він вирішив, що не може сидіти склавши руки. "Я ніколи не був патріотом, жив так, як жив. Але 26-го я щось усвідомив. Коли читаєш на Telegram-каналах, як людина взяла до рук міну із цигаркою у зубах і спокійно винесла її з дороги, а хлопці на Оболоні в Києві "віджали" ворожу БМП... І в тебе щось зсувається в голові, бо ти сидиш вдома і нічого не робиш. Війну я зустрів спочатку на песимізмі, а потім прокинувся якийсь внутрішній патріотизм, який неможливо описати", — зізнається хлопець.

Як готувались до боїв

За пару днів після початку війни у рідному місті Миколи все ж почали озброювати добровольців попри те, що на той момент воно вже було у тилу російських військ.

"Числа 27-го до нас прийшла невелика партія зброї. Я приїхав за набоями, нам сказали, що вже немає – все забрали. Але вийшло так, що у нас зібралась компанія людей, яка готова була щось робити, проте не знали, як", — пояснює хлопець.

Читайте також: "Ми їм були потрібні як живий щит" — як росіяни тримають у заручниках евакуаційну колону в Давидовому Броді

Після цього Микола та його друзі почали готуватися до партизанської війни. Згодом випадково натрапили на таку ж групу людей із сусіднього містечка. Після цього почалась справжня "робота", каже партизан, та додає: "Я думав, Суми ми втратимо. Але мені скидали інтерв’ю Арестовича (радника керівника Офісу президента Олексія Арестовича, — ред.), де він говорить з приводу Сумщини. І він називає населені пункти, наш населений пункт, і каже — там партизани таке робили, якби мені хтось розповів, я б не повірив. Називає пункти, і я своїм хлопцям пересилаю, а вони — "прикольно!"".

Попри це Микола не вважає себе героєм та стверджує, що нічого глобального його група не зробила. "У голові спливає історія, коли у Маріуполі поранений військовий підірвав себе разом із радіостанцією зі словами "Слава Україні". На фоні такого — ми не зробили нічого", — каже він.

Про перше зіткнення

Коли Микола та його друзі збирались у перший бойовий вихід, не мали ані важкої зброї, ані необхідного спорядження. Ситуація ускладнювалась тим, що необхідні речі неможливо було придбати через проблеми з логістикою.

"Навіть якби в тебе був мільйон, ти б не зміг це купити. Був один власник магазину — ми приїжджаємо до нього з певною сумою, купити певну річ, він називає ціну. Я розумію, що це – оптова ціна, мінус його знижка, тобто він виходить або в нуль, або в мінус. Я кажу "Саня, ми це все візьмемо, але грошей немає". Він відповідає: "Забирай і йди". Ну й от частково екіпірувалися, але броні не було. Були коктейлі Молотова. Якісні, з пінопластом, розплавленим в ацетоні", — каже хлопець.

Після цього група почала планувати перший бій. "Уявіть: є траса між двома населеними пунктами. Є перетин траси. На ньому переміщуються російські колони. Тоді вони ходили десь по 20-30 одиниць, причому розслаблено, спокійно. У хвості колони завжди була "заправка" — останні 5-7 машин. По їхньому маршруту протягом чотирьох кілометрів — неширока лісосмуга. Ця їхня дорога йшла через населені пункти, просто по хатах, так би мовити", — пояснює Микола.

Саме в одному із сіл група організувала засідку.

"Ми приїхали на Т-4 (Volkswagen Transporter T4, — ред.), знайшли місце поміж будинків — невеличка вуличка, пішохідна дорога між хатами, по якій треба було бігти до машини 500 метрів, а потім на ній на спуску тікати на трасу. І от у нас була перша робота, ми чекали на цій вулиці. У нас вже були "очі" в селах, нам сказали, що йде колона. Між моментом, коли нам доповіли, і коли ми її маємо побачити – 10 хвилин. І ці 10 хвилин в першому виході здавалися годиною, можливо, й двома. Курити не можна, рухатися не можна, телефони всі вдома. А потім настає момент, ти чуєш звук двигунів, кидаєш "ф-ку" і ховаєшся за будинками".

Після короткого бою хлопці дісталися машини та поїхали геть. "Нас трусило хвилин 20. Це був більше адреналін, ніж страх. Ти знаєш, що зробив добру справу, але тебе трусить", — згадує Микола.

У наступні дні хлопці неодноразово влаштовували подібні засідки, оскільки російські війська постійно рухалися дорогами Сумщини — причому одними й тими ж маршрутами.

"І ми їх весь час "хлопали". Це була наша Чорнобаївка, але "на мінімалках". Тут є одне перехрестя в районі Бахмача, Дмитрівки. На ньому "Чорнобаївка" була разів десять. І за тиждень на маршрут у них виходило вже не 20-30, а лише 6-7 машин. У кінці завжди їхав "Тигр" і броня, на якій вже сиділи люди — не просто піхота всередині", — пояснює хлопець.

Згодом Микола та його друзі почали організовувати бойові виходи разом із групою із сусіднього міста. Вони мінували дороги та обстрілювали російські колони.

"Хлопнули", залягли. Вони вибігли, "похлопали" в пустоту хаотично і незрозуміло, куди. Сіли і поїхали далі — нехай горять хлопці. Але потім було все більш продумано – з їхнього боку", — розповідає партизан.

Про перші втрати

Микола каже, від самого початку усвідомлював небезпеку, однак після перших бойових виходів перестав відчувати адреналін. "Страшно всім, й не лише за себе. "Прилетіло" по тобі, тебе немає, — а що далі з рідними? Мама телефонує о десятій годині, ти їй: "Та я спати лягаю". А сам натягаєш бронік, стрибаєш, дивишся, щоб нічого не гриміло — збираєшся на "роботу". І ось це страшно", — каже він.

Читайте також: "Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову

У певний момент хлопець узяв за звичку лишати вдома записки для рідних на випадок непередбачуваних обставин.

"Коли ти збираєшся на "роботу", лишаєш телефон. Я завжди річ таку робив — залишав записочки. Пишеш два-три номери телефонів людей, з якими їдеш, і якийсь там текст невеликий, два речення. Приїхав з роботи, папірець цей зім’яв, викинув, і все", — каже хлопець.

Зрештою в одному з боїв його друзі дістали поранення.

"Найбільше запам’ятався вихід, коли були втрати, поранення побратимів. Вели колону, по якій друзі з Києва, волонтери, допомогли — передали координати. По ній двічі відпрацювала авіація. Перший захід — обидва відпрацювання в ціль. Другий захід — одне в ціль, друге повз. І між цими відпрацюваннями була пауза п’ять хвилин, а ми вели джипом колону по пересіченій місцевості. Вели на дистанції десь 1,5 кілометра. Був момент, коли об’їхати з правого боку через болото було неможливо. Треба було наближатися безпосередньо до колони. Потрапили під обстріл. Були "трьохсоті". Було неприємно. Ти реально стикаєшся в бойових умовах, коли людина, яку ти знаєш по суті тиждень, імені його не знаєш, лише позивний, і він починає на руках кров’ю стікати".

На додачу шпиталізувати поранених товаришів доводилося таємно, за допомоги знайомих, — надто великим був ризик, що хтось може доповісти російським військовим.

"Потім сидиш поруч і думаєш — скільки ти користі приніс? Так, із 60 одиниць техніки 20 відпрацювала авіація, але, по суті, це — не твоя заслуга. Ти передав координати між населеними пунктами, авіація зайшла, відпрацювала, ти підтвердив… Щось ти зробив, не на дивані сидів, новини читав, а щось зробив", — розповідає Микола.

Про мотивацію

За словами Миколи, війна змінила його та людей, яких він знав.

"Ще одне, що мене спонукало до цієї роботи – людина, яка була з нами в компанії. Він приєднався до ТрО, відповідно, його вже перекинули на схід. Людина має величезний запас коштів, по суті йому мало б бути все одно, чи тут буде Україна, чи Росія, чи Білорусь, США. Тобто із таким запасом грошей можна жити при будь-якій владі. Але це була перша людина, яка мені зателефонувала 26 лютого і сказала: "Я знаю, що ти щось вмієш. Давай щось робити. Коктейлі, хоч щось", — каже він.

Окрім того, Миколу вразило й ставлення з боку волонтерів, з якими він зустрічався у Києві. Щоб дістатися столиці, йому довелося виїздити манівцями, ризикуючи потрапити під обстріл чи натрапити на російський блокпост.

Читайте також: "Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя

"Є таке поняття, як чуйність, розуміння. Коли люди допомагають тобі, не знаючи тебе. З тобою вітаються, пригощають чашкою кави, дають недешеві речі для роботи, і говорять: "Хлопці, тільки бережіть себе". Правильну річ сказали — жоден президент не зміг так об’єднати Україну, як об’єднав її Путін", — каже хлопець.

Про ставлення родини

Миколі доводилося приховувати свої заняття від рідних, однак із часом це ставало дедалі тяжче.

"Коли до тебе приходить неочікувано мама, а в тебе стоїть арсенал, броня, ще щось, форма сушиться... Перших два рази можна було сказати, що це хлопці приїжджали сушитись. А потім це ж все помічається. Кажу, з хлопцями на посту стояв. Але думаю, всі все знають і розуміють. Місто у нас невелике. Там, де ми працювали по селах, все одно було видно автомобілі, обличчя. Я думаю, що близькі знають, тому що мама посивіла", — каже Микола.

Хлопець спробував заговорити із родиною про те, що може вирушити на війну: "Пару днів тому я мав розмову з сім’єю. І закинув вудочку, що є 99% вірогідність, що буду на сході. Мене так здивувала реакція родича: "А для чого тобі це потрібно?". Я просто з’їхав з теми. Складне питання. Це ж вибір кожного".

Є такий амеркианський фільм з Томом Харді — "Дюнкерк". Там був власник човна, звичайної прогулянкової яхти, і в нього питає боєць: "А нащо ви йдете (рятувати солдатів у Франції, — ред.), ви вже пенсіонер?" А той відповідає: "Синку, мої однолітки розв’язали цю війну, а страждати за це мають діти?" Ось так і в цій ситуації. Це вибір кожної людини. Я нікого не звинувачую, у нас багато хто з міста просто поїхав у перші ж дні, перетнули кордон, маючи там статки. А коли росіяни вже вийшли, повернулись. Війна показує всі риси людини і їх підсилює. Це вибір кожної людини — робити щось чи ні.

Що далі

Нині Сумська область звільнена від російської окупації попри те, що у прикордонних зонах днями поновились обстріли.

"Місто живе спокійно. У центрі спілкуєшся з людьми, п’єш каву. Усі розслаблені. І таке враження, що реально війни немає. Зараз відбувається так, як під час АТО, але ширша лінія фронту. Якщо раніше була одна ділянка, то зараз він розтягнутий. Психологічно кожен сприймає по-своєму. Спілкуєшся з людиною, кажеш: "Війна", а він тобі: "Яка війна? У нас же тихо"", — говорить Микола.

Водночас хлопець каже, що для нього війна ще не скінчилася. "Я, наприклад, зараз не можу повернутися до роботи, навіть за всього бажання, навіть з урахуванням того, що ми — не ЗСУ, не тероборона. ТрО отримує 40-50 тисяч гривень. Це непогані гроші. Але стояти на посту з розумним виглядом, перевіряти машини, тримати "калаш"… Я себе бачу дещо в інших місцях", — каже він.

Читайте також: Росіяни заходили розслаблено, саме тут був перший бій — інтерв'ю з мером Ірпеня Маркушиним

Відтак Микола хоче продовжити воювати на сході чи на півдні країни попри те, що не знає ту місцевість: "Тут ми працювали за рахунок того, що знали, куди зайти і вийти. Де втекти можна, де впасти, і нас ніхто не знайде. Там все по-іншому, складніше. Але сидіти вдома на дивані, забити на все і жити, як жив, не можу".

Хлопець планує вирушити в бік фронту, щойно зможе повністю екіпіруватись. Він сподівається, що легалізується в одному з підрозділів ЗСУ: "Я не бачу зараз себе у копанні окопів чи стоянні на блокпостах. Як мені сказав знайомий волонтер: у кожного свій фронт".

Війна. Усі останні новини

Читайте також

Вторгнення Росії в Україну, день 85. Текстовий онлайн

"Коли Україна переможе, Росія буде ослаблена" — інтерв’ю з заступницею помічника держсекретаря США

"Ще з 2014 року ясно, що Росія розуміє тільки грубу силу" — інтерв’ю з головою представництва ЄС в Україні

Підписуйтесь на розсилку Суспільного – головні новини та тексти тижня в одному листі.

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди