"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя
Наслідки обстрілів Маріуполя, фото: Маріупольська міська рада

Від початку повномасштабного вторгнення росіяни вивезли на свою територію 1,3 млн українців. Такі дані станом на 19 травня наводить Уповноважена з прав людини Людмила Денісова. Суспільне поговорило із двома свідками й учасниками примусової депортації через що довелося пройти їм та їхнім родинам.

Наталія 15 березня змогла вибратися із Маріуполя. Її мати Альона, який 82 роки, вже понад місяць перебуває на території Росії.

"Просто хотілося померти, але щоб не боляче"

Наш дім найпершим розбомбили у Маріуполі. Ми якраз вийшли до мами заночувати, так і залишилися у неї жити. В якийсь момент почули по радіо, що буде "зелений коридор" для приватних машин, вирішили — треба їхати. Збір людей для евакуації відбувався недалеко від Драматичного театру. Нас привезли і сказали: "Чекайте, коли дозволять "зелений коридор". Чекати довелося 13 днів. Ви не уявляєте, як довго іде час від 6 вечора до 6 ранку, коли у комендантську годину, навіть свічку не можна запалити. Бомблять. Ми тихо сиділи і чекали.

"Їжу готували на польовій кухні, під бомбардуваннями. Медсестри діставали осколки у молодих хлопців, які волонтерили на кухні".

Перший час ще намагалися виходити з підвалів, а потім люди вже або боялися, або просто сил не вистачало. Нам хотілося померти, але щоб не боляче, щоб не під завалами залишитися. Спали взуті по черзі з чоловіком, хоча там всеодно неможливо заснути. Вибухи весь час були, бомбардування і все це поряд. Вікна у нас вилетіли, на вулиці -10 градусів.

"Я пишу: "Мама, це ти?". Отримую відповідь: "Ні, ми з вашою мамою сиділи на одному стільці".

Їжу готували на польовій кухні, під бомбардуваннями. Медсестри діставали осколки у молодих хлопців, які волонтерили на кухні. Кожен допомагав, як міг. У нас була лікарка, яка обслуговувала всіх бабусь, дітей із 40-градусною температурою і діареєю. Води не було. Двічі на день нам давали кип'яток. Двічі на день робили суп. На вечір дітям діставалася ще й сосиска

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — депортовані українці
Наталія Калужська, фото: Наталія Калужська / Facebook

Коли нас було 200, нагодувати усіх було не так вже і складно, а коли стало тисячу — виникли проблеми. Дві сорокалітрові каструлі ми спустошували за 5 хвилин, розливаючи по одному черпаку. Один раз випав сніг і ми зраділи, що можемо його розтопити. Ми тоді здобули багато води.

Каналізація не працювала. Доводилось ходити в туалет на вулицю. А уявіть, коли поряд весь час осколки літають. Ми намагалися нічого не їсти. В мене почалися спазми.

Під кінець почало закінчуватися найважливіше: вода і їжа. Люди обмінювали різні речі на їжу. Кажуть: "В мене діти вже два дні не їли". Важко було тим людям, де не були дружні сусіди. Там, де під'їзди об'єднувалися, люди виживали. Одне одному передавали необхідне з підвалу у підвал.

Читайте також: Росіяни заходили розслаблено, саме тут був перший бій — інтерв'ю з мером Ірпеня Маркушиним

Люди гинули просто у квартирах. Ховати їх було нікому. Їх просто намагалися закрити, загорнути в якісь ковдри, щоб собаки не порвали, щоб не було видно цього жаху.

В таких умовах ми просиділи від 2 до 15 березня в очікуванні евакуації. Мама їхати не захотіла, була у себе в квартирі. Вона боялася поїздок, бо хворіла. Для неї обстріли були менш страшними ніж дорога. Боялася, що не витримає.

"Ми в Новоазовську у фільтраційному таборі"

Мама ще в Маріуполі говорила мені: "Наташа, все зі мною добре, я жива, напевно тут залишатимусь. Ти не хвилюйся. Я у підвалі живу. В будинку у нас все організовано". А потім через декілька днів приходить повідомлення: "Це пише ваша мама. Ми в Новоазовську у фільтраційному таборі". Я цій жінці на наступний день пишу: "Мама, це ти?". Отримую відповідь: "Ні, ми з вашою мамою сиділи на одному стільці".

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — депортовані українці
Наталія Калужська, фото: Наталія Калужська / Facebook

Вона розповіла, що їх відправили у Донецьк. Зв’язку з мамою не було. У Донецьку я знайшла маминих знайомих, які працювали з нею, коли вона була медсестрою. Пишуть: "Мама в будинку ветеранів, не хвилюйся, вона почувається нормально, тільки кашляє". Мене це так налякало, я подумала — кому потрібна хвора людина? Я так розплакалася, коли це читала. Згадала, як у нас одна бабуся кашляла в укритті, мочилася під себе через холод і як люди боялися, що у неї туберкульоз. Боялися підходити. Згодом ми з'ясували, що це у неї сердечне захворювання. І ця бабуся бідна сиділа сама в найхолодніших місцях. Я боялася, що маму чекає така ж доля.

Потім знайомі написали, що маму відправлятимуть у Москву і якщо у нас є родичі в Росії, то вони зможуть її забрати. Я зв’язалася з нашою родиною в Москві, вони вже чекали її. Потім пишуть: "А де ж мама?". Я починаю на всі номера дзвонити — вони вже не активні.

"Документи забирали здебільшого в молодих"

В якийсь момент родичі говорять: "З якогось номера мама подзвонила і сказала, що буде Астрахані. Там їм якусь мають призначити виплату в рублях". Мама і досі в Астрахані. Ніби, в лікарні. Разом із нею люди, які потребують замісно-підтримувальної терапії, лікування ВІЛ інфекції. У них немає життєво-необхідних медикаментів.

Зв’язок із мамою односторонній: вона мені дзвонити може, а я їй — ні. Інтернет вона не освоїла. Нещодавно надіслала повідомлення, де попросила якось узяти її документи, свідоцтво про народження. Чи забирали у неї її українські документи, я не знаю. Але знаю інші випадки, коли у жінки 45 років, яка працювала на "Азовсталі", забрали документи і відвезли в Тамбов працювати у теплиці, без права виїзду на два роки.

"Фільтрація тривала повільно. Росіяни приймали по 10-12 людей в день, працювали по 5-6 годин".

Документи забирали здебільшого в молодих. Цю жінку з "Азовсталі" в наручниках дві доби тримали. Потім вона перебувала у Новоазовській в’язниці через те, що росіяни знайшли у неї в сумці препарат без упаковки. Вони дуже довго перевіряють людей. В чоловіків шукають патріотичні татуювання, сліди від бронежилетів. Навіть коли ми "зеленим коридором" їхали, чоловіків на кожному блок-посту виводили.

І таких історій багато. Люди пишуть мені, просять допомогти вибратися, надсилають світлини тих місць, куди їх відправляють. Інша жінка, яку теж евакуювали, написала мені, що вони вирвалися у Мангуш під Маріуполем. Там були тисячі мешканців міста, які чекали фільтрації. Вона тривала повільно. Росіяни приймали по 10-12 людей в день, працювали по 5-6 годин.

Ті мої знайомі, які пройшли депортацію, розповідають, що це відбувається без права вибору. Просто з бомбосховища людей виводили, тримаючи в руках автомати, і вивозили автобусами. Деякі навіть речі не встигали узяти, тварин залишили.

Читайте також: Вона допомогла дістати з-під завалів 66 жінок, дітей, літніх людей. Історія парамедикині Тайри, яка потрапила у полон РФ

Родіона теж депортували із Маріуполя разом із дружиною і трирічним сином Тимофієм. Втім йому вдалося вибратися й виїхати в Естонію. Називати прізвище чоловік побоюється. Він пройшов і фільтрацію, і табір в Росії, і втечу через пів країни.

"Було три напрямки: Крим, Ростов, Донецька область"

З Маріуполя ми виїжджали десь 17 березня. В нас був так званий "односторонній коридор" — депортаційний, в сторону Росії. Нам сказали: "Ви або залишаєтесь під вибухами, або їдете". В мене родина, ми довгий час жили у підвалі, дитина захворіла. Вибір був очевидний.

"Реєстрували, брали паспорт і питали: "Куди ви їдете далі?". Ми говорили: "Не знаємо".

Автобуси відправлялися від станції переливання крові у Маріуполі. Було три напрямки: Донецька область, Крим і Ростов. Так нам сказав військовий, який прийшов з автоматом у підвал. Спершу ми поїхали на Вугледар. На блокпостах роздягали, ледь не в труси заглядали, оглядали особисті речі. Дуже нахабно і упереджено спілкувалися.

"У всіх таксистів на брелоках літера Z, вони говорять: "Ви отримали те, що заслужили".

У Вугледарі — фільтраційний табір. Потік людей важко описати. Безмежна кількість. Автобуси з Маріуполя їхали і їхали. Хто на сходах спав, хто в підвалах. Там просто реєстрували, брали паспорт і питали: "Куди ви їдете далі?". Ми говорили: "Не знаємо".

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — депортовані українці
Родіон, фото надане чоловіком / Facebook

Фільтраційні табори потрібні, щоб зрозуміти кого куди відправляти. Вони за таким принципом робили: спершу відправляли в найближчі міста в РФ, а потім все далі й далі везли. Спершу був Ростов, потім Таганрог, Ярославль, далі — Тула.

У деяких забирали українські паспорти. Такі ж історії я чув від друзів, яких відвезли у Крим. Родину не випустили далі з півострова, хоча по них приїхали. Їм росіяни сказали: "Ви тут залишатиметесь до кінця війни".

Для нас фільтраційний табір був лише початком шляху. На наступний день приїхала колона із 9 автобусів. Був хаос, люди ледь не билися. Стоїть людей 700 і ти не знаєш що робити. Ми із дружиною і дитиною чотири години на вітрі простояли.

Читайте також: "Готуються до останнього бою, бо не вірять у дипломатію". Що розповіли дружини бійців "Азовсталі"

Коли всі зайшли в автобуси, ми у супроводі російських військових попереду і швидкої позаду поїхали полями в сторону "кордону" так званої "ДНР" і Росії, до Новоазовська. Їхали 5-6 годин, хоча там рукою подати. Возили нас об’їзними шляхами, один автобус дорогою загубився.

"17 вагонів. Спецсклад. Жодних прав"

Ми до останнього не знали куди їдемо. Говорили, в Ростов, а виявилося що в Таганрог. Там нас привезли в якийсь університет, де у спортзалі жило 200 людей. Ми там пробули 3 години і приїхав новий автобус. Нам сказали, що вивозитимуть у Володимирську область — це Північна частина Росії. Привезли на залізничний вокзал і далі ми поїхали кількістю 17 вагонів спецскладу. Це коли при зупинках люди не мають права виходити, в них в принципі немає жодних прав. Весь час зі зброєю люди ходять.

Запитуєш у провідниці: "Куди ми все ж таки їдемо?". Вона: "А куди ми їдемо?" Я кажу: "Це я у вас запитую". Вона головою махає, що не може сказати.

"Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — депортовані українці
Родіон, фото надане чоловіком / Facebook

Ми "петляли" півтори доби: Воронеж, Калінінград, з міста у місто. Було таке враження ніби не знали куди нас прилаштувати. Зараз моїх знайомих, які вибираються з Маріуполя, відправляють на Сахалін. В Сибір. Уявляєте, як потім звідти вибратися? Вони наче у заслання їдуть.

"В усіх таксистів на брелоках літера Z"

Потяг зупинився. На платформі купа надзвичайників. Допомогли із речами. Ми пройшли перевірку сумок і в автобус. Нас повезли у Володимирську область, місто Ковров. Поселили в санаторій. Ми там пробули дні чотири. Не могли далі — це морально безмежно важко. У всіх таксистів на брелоках літера Z, вони говорять: "Ви отримали те, що заслужили".

Були і нормальні, яким було соромно за свою країну, за те, що вони роблять. Вони допомагали, годували безплатно, приносили речі для дитини. Але загальна маса мешканців дивляться з-під лоба.

"В Коврові нас довго не відпускали. Мурижили години напевно чотири. Роздягали по пояс, всі татуювання оглядали, телефон забирали, дивилися все".

В Ковров до нас приїжджав слідчий комітет по воєнних злочинах. Допитували. Перекручували всі відповіді. Говорили: "Тобто ви стверджуєте, що це Україна зробила?". Я казав: "Ні, я цього не говорив". Після довгого допиту сказали підписати папірець про те, що ми потерпілі у воєнних злочинах зі сторони України. Поставити підпис за себе і за дитину. Я сказав, що нічого підписувати не буду. Вони переглянулись: "Добре, за декілька днів тоді підпишемо".

Але нам пощастило. Ми дізналися про волонтерів з організації I support Ukraine. Волонтерка Анна Воєводіна — це та людина, завдяки якій ми залишилися живі. Вона допомогла нам виїхати в Естонію. Нам купили квиток на потяг з Коврова у Санкт-Петербург, а звідти у Таллін.

В Коврові нас довго не відпускали. Мурижили години напевно чотири. Роздягали по пояс, всі татуювання оглядали, телефон забирали, дивилися все: що я дружині пишу, що мені пишуть, історію браузера, додатки, фотографії. Шукали якусь провокацію чи екстремістський матеріал. Татуювання моє в них багато питань викликало. Тут птах намальований і вони такі: "Що це означає". Я кажу: "Нічого. Це просто подарунок".

Читайте також: "Якось вони це все роблять — із задоволенням" — звільнений з полону староста на Херсонщині про катування й допити

Ми змогли видихнути лише в Естонії. На території Європи набагато легше, люди дуже співпереживають. Таке відчуття ніби ти вдома. Наче мама кликала довго, а ти не заходив, врешті зайшов, а тебе на столі чекає гарячий борщ.

В Естонії ми з 5 квітня. Психологічно вже значно краще. Ми пережили в Маріуполі просто жахливі речі. Виїжджали напевно в один із пікових моментів. 80% житлового фонду було вже знищено, балкони всі осипані, трупи валяються на вулиці. В нас квартира згоріла. У нас більше немає дому. Але опускати руки немає сенсу — позаду вже немає нічого, є лише вперед і все.

Примусова депортація — досвід інших регіонів

Примусову депортацію фіксують і на Харківщині. Начальник Управління молоді, спорту та іміджевих проєктів Ізюмської міської ради Максим Стрельник повідомляв, що з Ізюму примусово вивезли у Росію понад 50 містян. Голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Кириленко розповідав про примусову депортацію дітей: "Обіцяли зробити нові російські документи, щоб у подальшому відправити їх на територію РФ".

За словами, уповноваженої з прав людини Людмили Денісової, у Пензенській області Росії є щонайменше три табори для депортованих українців. "Російські волонтери відвідали один із таких таборів, де на той час перебували понад 400 осіб — здебільшого жінки та 147 дітей різного віку, включаючи немовлят. Наші громадяни були у вкрай важкому та пригніченому становищі. Не мали одягу, харчів, предметів гігієни", — розповідала Денисова.

Як діяти, якщо вас депортували?

Перший заступник начальника Департаменту патрульної поліції Олексій Білошицький дає такі поради: ​​

Якщо ви опинилися на території Росії:

  • зв’яжіться з друзями, знайомими або зверніться до організації "Допомагаємо поїхати" @helpingtoleave_bot;
  • пам‘ятайте, ви не зобов‘язані оформляти заяву на тимчасове перебування, біженство чи притулок;
  • уникайте маніпуляцій з паспортом (позначки, печатки) та не підписуйте ніяких документів;
  • За першої ж нагоди відмовляйтесь від поїздок до таборів для переміщених осіб.

Як виїхати з РФ:

  • обмежень на виїзд для громадян України з точки зору закону немає;
  • потрапивши на територію ЄС ви можете вирушити до будь-якої країни, де можна оформити статус на тимчасовий захист, який дозволяє отримати тимчасове житло, пільги та фінансову допомогу;
  • ви можете не оформляти статус після прибуття, а самі шукати житло та роботу;
  • медична та юридична допомога громадянам України надається безкоштовно;
  • ваші СІМ-картки та банківськи картки працюють в ЄС (на відміну від Росії);
  • у країні в’їзду не обов’язково просити тимчасовий притулок.
Читайте також: "Якщо очікування перейде у розчарування, нам буде важко зберегти людей" — інтерв'ю з мером тимчасово окупованого Херсона

Маршрут виїзду з РФ:

  • найзручніший — через естонський кордон (пропускний пункт Івангород — Нарва);
  • ви можете дістатись до Санкт-Петербурга потягом, а звідти попуткою або електричкою до Івангорода;
  • з Нарви можна дістатись до Таллінна (безкоштовно для українців);
  • опинившись в Естонії, ви можете звернутись за допомогою з будь-яких питань за безкоштовним номером 12-47 або +3726001247;
  • в Росії можна придбати квиток на автобус Ecolines до Риги (Латвія) чи Вільнюса (Литви).

Для тих, хто опинився в "ДНР", де наразі діють фільтраційні табори:

  • перед перевіркою видаліть всю "підозрілу" інформацію зі смартфону: обговорення політичних питань, бойових дій, засудження політики Путіна та Росії, фото військової техніки та руйнувань;
  • вийдіть з чатів, де обговорюються новини та відпишіться від каналів. Якщо користуєтесь декількома месенджерами — залиште найменш активний;
  • встановіть двофакторну аутентифікацію на телефоні та на всі додатки з соцмережами;
  • в разі допиту поводьтеся максимально нейтрально, не ведіться на провокації, не обговорюйте політичні погляди.

Читайте також

"Я помираю кожен день", "Це не війна, це вбивства" — що розповіли родичі захисників "Азовсталі"

"Ми сказали, що всі чекають на його допомогу". Дружина бійця "Азову" розповіла про зустріч із Папою Римським

"Отруєння ненавистю триває дуже довго": Ярослав Грицак про Другу світову, ставлення росіян до України і "вату" в головах

"У Кремля завжди проблеми з мотивацією" — дослідник пропаганди Пітер Померанцев

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди