Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"

Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"

Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"

Комуністичний терор – історії мільйонів українців, покараних ні за що. Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій Катря Гончарук поспілкувалася з одним із тих, хто наважився виступити проти тоталітарних цінностей Радянського Союзу.

Це композитор Олександр Каліщук – член Спілки політв'язнів і репресованих України. Його, тоді 10-класника, заарештували за участь у Молодіжній організації націоналістів, яка була створена в Лукові в 1951 році.

З широкою усмішкою мене зустрічає сивочолий 90-річний чоловік – "волинський соловейко", відомий поет-пісняр, автор весільного хіта №1 "Волиняночка". Олександр впевнено веде мене у свій кабінет, у якому вмістилися два фортепіано, гітара, бібліотека і робочий стіл.

На стінах – портрети і грамоти, поміж книгами – зображення В’ячеслава Чорновола, фотографії з Ніною Матвієнко, онуками. Усмішка не зникає з його обличчя, коли він починає говорити про події 70-річної давнини.

"Якби боялися, ми б цього не робили"

"Це тільки одна така організація [Молодіжна організація націоналістів"У квітні 1951 року органи МДБ Волинської області викрили й арештували активну антирадянську молодіжну організацію в кількості 14 чоловік у містечку Лукові, названу МОН (Молодіжна організація націоналістів). Усі учасники організації були учнями старших класів Луківської середньої школи, організатором і керівником серед яких був учень 10 класу Мелещук Віталій Семенович 1934 року народження, із селян-середняків, член ВЛКСМ. Учасники організації МОН систематично влаштовували зборища, де читали націоналістичну літературу, писали антирадянські вірші та листівки…" – писав у доповідній записці від 9 травня 1951 р. перший секретар обкому КП(б)У Іван Грушецький – прим.] була в Україні. Ми були в 9 класі. Усі хотіли почитати історію Грушевського. Потім потихеньку з підпілля нам давали брошури про совєтів, надруковані на машинці. І так ми читали націоналістичну літературу, писали вірші проти радянської влади.

Я пам’ятаю таке: "Ой, бодай той батько Сталін літа не діждав, тож він ярма, та ще й з сталі, нам понадівав. Ми ж рабами не помремо, зброю в руки поберемо, щоб з Вкраїни Сталін утікав". Ну і там далі всім комуністам дісталося.

Я багато писав віршів і дав їх читати своїй однокласниці Мисюк Ларисі. Я писав ієрогліфами і вона їх знала (не простими буквами, а такими придуманими). І вже коли нас арештували, то ці вірші були в неї. У моїй справі їх немає.

Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"
Олександр Каліщук.

Але одного разу на слідство приносять ці вірші і кажуть: "Перєводі". Ну я й переклав: "Бодай той батько Сталін літа не діждав… ми ж зброю поберемо…" і т.д. П’ять віршів я отак переклав і віддав слідчому. Він нічого не сказав і пішов.

Я міг написати взагалі щось інше. Чому цього не зробив? Вже все одно було. Ми такі заядлі були бандерівці. Якби боялися, ми б цього не робили. У мене було два слідчих: один хороший, другий – поганий (поганий б’є і сварить, а хороший сварить на того іншого). І той поганий мені каже: "Ти — Алєксандр Пушкін (бо вже знав, що я пишу), Алєксандр Макєдонскій, мог би стать імі, но ми тєбя згноім в тюрьмє". Ну згноїти, то згноїти. Я знав, що так мало бути".

На Сибір

"Сто днів було слідство (то цілий роман, можна довго розказувати). Але пройшло 100 днів і судять нас (16 нас чоловік). Я пам’ятаю, як нам об’явили по 25 років, ми зразу засміялися всі хором: "Значить, не розстрєл". А прокурор каже: "Ух, бандери проклятиє, оні єщьо і смєютса". Я на останньому слові сказав: "Я українець і тим горджуся. Якби мене судив український суд, мене він не засудив би за любов до України, а це суд окупанта і я його зневажаю. Я прочитав багато націоналістичної літератури і ідею націоналізму вважаю правильною".

Нас всіх відправляли окремо. Мене повезли на Урал у Солікамський район, посьолок Сєрдух – Тайга (прим. — нині Пермський край, РФ). Ліс рубати – добре, свіже повітря, нічого страшного. Я це кажу зі смішком, без ніякої злості, жалості до себе. Я до цих пір дякую їм, що вони мене засудили. Бо якби мене з села забрали на війну (десь у В’єтнам чи куди), мене би вбили. Остався би в селі – крутив би хвости. А так я круговерть таку зробив і в Нововолинську опинився".

Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"

У таборі

"Вдосвіта йшли і приходили пізно. Ліс, болота, дорога зроблена із дощок. За нами йшли [наглядачі – прим.], які казали: "Шаг влєво, шаг вправо — будєм пулямі бросать". Бувало, стріляли, потім ложили нас на землю, перещитували, чи ніхто не втік.

А в лісі, як в лісі – свобода, як в Україні незалежній. Мені давали сокиру, я різав сучки на деревах і палив: коли ішов туди – грівся, і назад грівся (бо ж до грудня нам не давали одежі, тільки тоненький френчичок без підкладки). А хліб який був – дають кусочок, а його їсти не можна, тільки на костьор – там, де піджариться трохи, це можна з’їсти, а все інше таке липке, як його їсти.

Або, наприклад, завезли одну моркву: з моркви був суп і ложечка морки – на "второє". Але якось вижили, тому шо свіже повітря. А як ідеш, на ялині висить шишка, здається, що то пайка хліба – так хотілося їсти (ми ж ростем ще, треба білка, а його ж то нема). Вночі прийдеш, тобі щось там дадуть їсти, ти скоріше лягаєш, щоб заснути і встати чуть світ. Це страшне. Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху".

Вірші на засланні

"Там був в мене дєд такий, 70 лєт, з Лєнєнграда, взяв мене під крило. Мені знаходив папір, карандаш і я писав вірші (в мене книжка є "За колючим дротом" – файні вірші, хоч переспівай кожен на пісню). Я писав такими крапочками і маленькими рисочками (одна крапочка означала п’ять букв).

Коли я звільнявся, той дід каже: "Не бери з собою, ще можуть провіряти, а я русскій – мене не будуть". І я оставив йому ті вірші. Він через рік звільнився і з Лєнінграда приходить мені посилочка – котик такий, скарбничка. Але через рік десь її хтось кинув, вона розбилася, а там той папірчик (там так написано, що один вірш займає 2-3 см.).

Але навіть тут, в Україні, я боявся його тримати, то коли побудували цю хату у 69-му, я закопав їх в землю. Такий вже страх був. А потім, коли газ провели, я їх викопав. Навіть вдома я нікому не казав, що в мене є таке".

"Волиняночка"

Олександра Каліщука реабілітували лише через 41 рік після арешту. Весь цей час його переслідувало тавро політичного в’язня: він не міг вступити до вишу та працевлаштуватися, але все-таки зробив кар’єру керівника хору й пісняра. Хоча й через свою музику мав непереливки – через пісню "Волиняночка" його перевели на посаду акомпаніатора й заборонили писати.

"У пісні ж як: "І моргає ясний місяць бровою: прилітай, я буду ждати, чорнобровая". Тоді Тєрєшкова летіла в космос, а я тут посмів, щоб волиняночка полетіла. Яке я мав право навіть говорити таке? "Пусть русская лєтіт", а то українка, та ще й з Волині! Ні віршів, ні музики я 30 років не писав. А що писати, кому, для чого писати – про совєтскую власть, яка мені не дає дихнути?".

Олександр Каліщук співає пісню "Волиняночка"

Музичний хист Олександр Каліщук неочікувано для себе відкрив саме у виправно-трудовому таборі:

"Я там зрозумів, що можу співати. Один раз треба було в другий лагерь поїхати з концертом. У нас не було нікого, а там був баяніст, і збирали усіх, хто може співати. Попробував – харашо. І я став співати, а мені кричать "біс". А я звідки знав (хлопець з села), якого біса? Я знав, шо біс – то чорт. Мене випихають, кажуть: "Іди туда". Я кажу: "Я не піду, вони на мене кричать, шо я чорт". – "Ето так нада, ето ти так понравілся".

Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"
Олександр Каліщук.

Клятва

Олександр веде до старої гітари, яку привіз із Сибіру. Легко перебираючи акорди, розповідає, як після чотирьох років ув’язнення вперше зайшов до рідної хати: привітався з батьками, попросився переночувати, а мати довго його не впізнавала і лише як стелила ліжко, зрозуміла, хто перед нею стоїть. Він каже, що не проти був би ще раз прожити своє життя, тільки вже без тюрми. Його посмішка зникає, коли пригадує клятву, що вони дали з однокласниками напередодні арешту:

"Я, як вірний син (і в дужках — дочка) українського народу, бачачи ці всі муки і знущання, які терпить наш народ від комуни, вступаю в МОН (Молодіжну організацію націоналістів), щоб все своє життя посвятити боротьбі за визволення українського народу з-під московсько-більшовицького ярма. Вступаючи в ряди МОНу, я перед лицем борців-однодумців твердо клянусь в глибокій таємниці держати все те, що зв’язане з роботою МОН, з честю виконувати усі поставлені доручення, сприяти його росту, до останньої краплі крові боротись за визволення України з неволі, за створення української самостійної соборної держави. Коли це буде потрібно, без краплі жалю і вагань віддати своє життя за це велике діло. Якщо я порушу цю священну клятву від жорстокого катування чи боягузтва, то нехай я буду проклятий навіки своїм народом і нехай мене покарає його сильна рука, рука друзів. Воля – народам, воля – людині. Слава Україні! Героям Слава!"

Я тепер зустрічаюся з 9-класниками і думаю – чи ж вони могли би щось таке придумати? Я не можу це читати, я плачу одразу… Вже їх [15 репресованих однокласників – прим.] нікого нема, всі повмирали. Ми навіть в Нововолинську як були, якщо один йшов з однієї сторони, то другий – з іншої. Ми боялися, тому що за нами стежили, я знаю. Візьми зустрінься — і все".

Олександр Каліщук виконує свою пісню "Смерть, тільки смерть, ворогам Вкраїни", яку написав під час цієї війни. Запис 14 квітня 2022 року.

Омріяна держава

Ми можемо дивуватися, як жертвам політичних репресій вдається залишатися оптимістами, бачити добро і вірити в нього. Після усіх випробовувань Олександр Каліщук і далі неймовірно любить життя: практикує афірмації, робить зарядку і вправи (кожну по 108 разів, бо планує дожити до 108 як мінімум), щодня пише вірші й пісні про нинішню війну і чекає нашої перемоги.

"Я бачу Україну сонячною державою, яку я вимріяв, щоб не було там усіляких глистів, щоб всякі мікроби, оця вся зараза не лізла в мою душу – душу України. Щоб всі українці жили мирно, так, як ми колись в селі ми жили. І хочу, щоб відродилася таки Україна (за гроші росіян, ясно), тож Україну відбудуємо".

Жертва політичних репресій Олександр Каліщук: "Я тільки зараз можу з того сміятися, а там було не до сміху"
Олександр Каліщук.

***

На заході сонця прощаємося з Олександром біля воріт. Я звертаю увагу на сонце: "Ого, вже й сонце заходить, а ми й не помітили, як минуло п’ять годин від нашого знайомства". А він задумано:

– Оце мені ще стільки, як цьому сонцю залишилося.

– Олександре, та ну, не кажіть такого.

– Та ні, дивись, ще як багато.

Олександр Каліщук виконує свою пісню "Уже прийшла до нас весна", яку написав під час цієї війни. Запис 14 квітня 2022 року.

Також слухайте репортаж Українського Радіо про репресованого (і досі живого після років лісоповалу в Сибіру) композитора Олександра Каліщука.

Війна — усі останні новини

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео, анонси, релізи та новини – і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯ