Маріуполь у щільній блокаді російських окупантів. В останні дні ситуація ще ускладнилась: росіяни зайняли нові позиції, нанесли удари по заводу "Азовсталь", після — вчергове запропонували українським морпіхам та полку "Азов" здатися. Одночасно у підконтрольній РФ "ДНР" заявили, що разом з російськими військовими почали штурм "Азовсталі".
Суспільне поспілкувалося із дружинами захисників, які 56 днів утримують місто. Як тримають зв’язок, що думають про деблокаду і де знаходять сили переживати війну — в нашому матеріалі.
Маргарита
Для мене у мого чоловіка завжди слова: "я добре", "не переймайся". Зараз він виходить на зв’язок раз на чотири дні. Коли може, пише: "Я добре. Живий". І все.
"Я повинна вірити, що він повернеться і повернуться хлопці"
Коли він пише, я видихаю. Мені стає краще, але це буквально на дві-три години. Потім це жах, сльози, я не сплю. Ми нещодавно одружилися. Повинні були одружитися якраз 24 лютого о 13 годині, але почалася війна. Тому ми одружилися пізніше на відстані (за законами воєнного часу, — ред.).
Він говорить одним словом, що це пекло. Він бачить людей, які вже мертві, або які в підвалах сидять. Ці діти, які там залишились, а там багато дітей. Їм вони віддають воду, їжу, навіть не залишаючи собі.
Читайте також: "Я встиг озирнутись, діти лежали вбитими" — історія чоловіка, чию сім'ю розстріляли в Бучі
Ми розуміємо, що хлопці у нас сталеві, але ж вони не вічні. Вони майже два місці героїчно утримують місто. Два місяці! І вони тримаються і будуть триматися. Але потрібна деблокада. Нам потрібні живі чоловіки. І не лише чоловіки, там дуже багато людей. Ми хочемо Іловайськ-2? Я цього не хочу, я хочу побачити свого чоловіка живого. Якщо "Азов" говорить, що деблокада можлива, — значить, це можливо. Я не розумію, чому це тягнеться. Звичайно, це складно зробити, але потрібно це робити якнайшвидше. І я прошу, щоб це робили.
Він написав мені сьогодні зранку. Він коли мені пише, у мене одразу з’являється весела посмішка, стає спокійно. Я дуже плакала всі ці дні. Але зрозуміла, що якщо я буду притягати негатив, це до добра не доведе. Я повинна вірити, що він повернеться і повернуться хлопці.
Ольга
Я не спілкувалася з чоловіком п’ять днів, останній зв’язок був 14 квітня. І мені наразі нічого невідомо. До початку березня зв'язок був. Опісля він ліг і було важко зв’язуватися. Він міг попросити, і мені писали то один побратим, то другий, то третій.
"Я знала, що вони відмовляться скласти зброю. Не було навіть думки, що буде по-іншому"
Звісно, там важко, але військові переймаються за мирних мешканців. Коли була змога допомагати якось харчами чи фізично розкопувати, розбирати, когось переносити чи перевозити — вони це робили. Зараз такої змоги в них немає, тому що ситуація ускладнюється щодня.
Дуже важко. Кожного дня дуже важко. Ми сподіваємося на диво. Тому що якоїсь інформації, за яку можна зачепитися і спиратися, — її немає. Ми просто знаємо, віримо і сподіваємося. У мене троє дітей і вони тримають мене. Я розмовляю з дітьми, я розповідаю так, як є. Коли вони мене питають чому тато не відповідає, я так і кажу, що не знаю, де він.
Читайте також: "Ми розуміємо, що буде м'ясорубка" — начальник патрульної поліції Маріуполя про "Азовсталь"
Блокада — це не вирок. Я вірю в те, що хлопці можуть протриматися довгий час на позиціях. Зброя необхідна. Туди потрібні постачання. Не можна сказати, що вона закінчилася, але її потрібно поповнювати.
Хлопці — професіонали, вони виконують свою роботу. Вони розуміли, що роблять, навіщо, і вони чітко знають, що таке війна.
Я знала, що вони відмовляться скласти зброю. Не було навіть думки, що буде по-іншому. Вони не підуть, не здадуться і будуть виконувати свою роботу до останнього бійця.
Вікторія
Мій коханий з 2014-го захищав Донецьку область. Хлопці розуміли, що з ними станеться. Мій чоловік говорив, що в місті гуманітарна катастрофа, ще на першому тижні війни. "Азов" роздавав майже всю їжу, яка в них була, діткам солодощі. Бо дітки мають посміхнутися.
Люди в Маріуполі гинуть від того, що в них немає їжі, медичної допомоги. Інформація була, що і в місті, і у хлопців немає води. Немає інтернету, неможливо зарядити телефони. Чоловік розповідав, що люди виходять і топлять сніг для того, щоб зварити чаю: виходять чоловіки і їх розстрілюють. Він казав, що тварини їдять трупи.
"Начебто є заради чого жити — і в один момент все, як картковий будинок, падає. Відчуваєш великий біль"
Востаннє я виходила з ним на зв’язок місяць тому. Раз на три-чотири дні хтось із хлопців на зв’язок виходив. І ми домовилися з подругою (також дружина бійця з полку "Азов", — ред.), що вона питає про свого чоловіка і про мого. І я так само. Ми отримували плюсик. Плюсик — це все добре, це найжаданіше, що ми хотіли отримати.
Потім прийшов момент, коли я не отримала такого плюсика. Мені повідомили, що чоловік важко поранений. Наступного дня сказали, що його вже немає. Це було 20 березня. Ми вдвох обирали імена дітей, сімейний будинок, місце, де він буде побудований. Як звичайна родина. Тобі начебто є заради чого жити — і в один момент все, як картковий будинок, падає. Відчуваєш великий біль.
Читайте також: "Cтавить автомат мені до підборіддя, каже: давай гроші" — життя під окупацією в Андріївці
"Азов" і хлопці — це воїни. Вони боронять як живих, так і мертвих. Бо навіть мертві — це карні злочини. І хлопці розуміють, що Росія має відповідати. Я дуже хочу, щоб вони трималися, щоб мали надію на допомогу. Я хочу, щоб їм допомогли. Але без допомоги нашої влади — ви розумієте. Чому зараз немає коридорів, чому їх не можуть вивезти?
Я хочу, щоб смерть моєї коханої людини не була даремною. Він обороняв тих людей, він бачив скільки їх, бачив дитячі очі, які просили по їжу. У людей там немає медичної допомоги й "Азов" допомагає їм своїми медиками. Вони під обстрілами виносять мирних людей, під завалами рятують. Треба говорити про деблокаду не задля "Азову", а задля цивільних.
Українська влада неодноразово наголошувала на тому, що наразі деокупація Маріуполя військовим шляхом є дуже складною, проте вона робить все можливе на міжнародному рівні, щоб витягнути цивільних, які залишилися, і військових, а Генштаб на зв’язку із українськими військовими у Маріуполі.
Читайте також
"Не було виходу. Він вибирав врятувати поранену людину" — історія родини зі звільненого Мотижина
Людей катували і вбивали: репортаж із села Ягідне біля Чернігова
"Їли вбитих снарядами корів" — голова громади на Чернігівщині про місяць в російській окупації
"Просто ходили по дворах і вбивали". Історії тих, хто вижив у Бучі
