"Я встиг озирнутись, діти лежали вбитими" — історія чоловіка, чию сім'ю розстріляли в Бучі

"Я встиг озирнутись, діти лежали вбитими" — історія чоловіка, чию сім'ю розстріляли в Бучі

"Я встиг озирнутись, діти лежали вбитими" — історія чоловіка, чию сім'ю розстріляли в Бучі Фото: Тарас Ібрагімов

До початку повномасштабного вторгнення Росії, сім’я Чікмарьових — чоловік Олександр, дружина Маргарита, та двоє їхніх синів Матвій і Клім, жила у Бучі. Сюди родина переїхала з Донецька, коли там почалася війна. Коли ж російські військові зайшли у Бучу, Чікмарьови знову були вимушені евакуюватись. Цього разу на захід України.

Вони нашвидкуруч зібрали найнеобхідніше, сіли в автомобіль, але не встигли виїхати навіть за межі міста, як по них відкрили вогонь з російської БМП. Вижив лише Олександр. Суспільне поговорило з ним в одній із лікарень Києва.

***

Родом ми з Донецька. Коли почалася війна на Донбасі, були змушені поїхати. Мій брат виїхав раніше. Так склалося, що новим домом для себе він обрав Бучу. Тут йому одразу сподобалось. Нам він теж радив оселитися в Бучі. Приїхали, подивилися — сподобалось тут і нам. Рита — дружина, пішла на роботу майже одразу. У Донецьку вона працювала у сфері комунальних послуг, у Бучі — також. Я багато років займався молочною продукцією, у нас з братом був бізнес.

"Мене поранили у ногу, нижче коліна. Лежав на землі, аби ніхто не бачив мого руху"

Коли росіяни окупували Бучу, ми здебільшого сиділи у підвалі — тиждень, а можливо і півтора. Бували дні, коли ставало тихіше. Тоді на короткий час ми виходили наверх. Мої мама та батько, які до початку війни жили з нами, розмістились на першому поверсі будинку. Тато паралізований, тому там їм було зручніше.

"Я не розумію, чому Росія має нападати на Україну. За що? Ви можете мені пояснити?"

Буча в ті дні була абсолютно пустою, людей тримали у страху, ходили по будинках, вибивали двері, заїжджали на своїх БМП у двори. Дякувати Богу, до нас у будинок не прийшли. Я відразу зрозумів — воювати прийшли не прості хлопці. Не ті, які відслужили в армії пів року, а люди з досвідом. Затяті бандити, які прийшли вбивати, і їм байдуже хто перед ними, навіть якщо це дитина.

"Я встиг озирнутись, діти лежали вбитими" — історія чоловіка, чию сім'ю розстріляли в БучіОлександр Чікмарьов, фото: Тарас Ібрагімов

Ми вирішили евакуюватись, тому що психологічно там вже було неможливо перебувати. Мій брат жив у Лісовій Бучі — йому теж було несолодко, там обстріли часом були ще потужнішими ніж у самій Бучі. Був ранок 6 березня, тільки-но закінчилась комендантська година. План був таким: ми разом із сусідами на двох автівках виїжджаємо до брата у Лісову Бучу, там до нас доєднуються інші сім’ї, також на автівках, і всі разом їдемо у бік Західної України.

Читайте також: "Я вдома" — історії мешканців Ірпеня, які повертаються в місто

Ми потихеньку рушили від дому, швидкість була мінімальною — десь 40 км/год. Тому що розуміли, нас можуть зупинити для перевірки документів. Ми не встигли проїхати навіть кількох хвилин, як я побачив російські БМП. Відразу почався обстріл. Одна БМП стояла попереду — звідки й стріляли, друга позаду і трохи збоку. Все трапилось миттєво, ніякого попереджувального пострілу вгору, ніяких розмов. Я встиг озирнутись на задні крісла, поглянути на Риту та дітей — діти вже лежали вбитими, Рита мені ще щось відповіла і все, вона вже теж померла.

Мене поранили у ногу, нижче коліна. Я почав спускатися з авто до землі, сповз вниз ближче до дерев і подалі від авто. Лежав на землі, аби ніхто не бачив мого руху. У цей момент два БТРи зрівнялися з машинами, люди в них, про щось поговорили, про що саме я не зміг почути, і роз'їхалися у різні сторони. На мене вже ніхто не звертав уваги. У сусідський автомобіль, який їхав за нами, також поцілили. Сусід, який був за кермом загинув одразу, а його дружину та куму поранили у руки. Їм вдалося практично одразу втікти та десь сховатися.

Читайте також: "Ми ще тут, і будемо, сподіваюся. Вистоїмо". Історія херсонця, який залишився в окупованому місті

Минуло трохи часу. Почали ходити люди. До мене підійшов чоловік, він знайшов у сусідській машині телефон та покривало, яким обмотав мені ногу. Я подзвонив синові сусідки, той погодився знайти мені допомогу. Згодом з'явилися ще двоє хлопців. Вони знову перемотали мені ногу, думали яким чином перенести мене у більш безпечне місце, але якраз у той момент повз нас проїжджав автомобіль. Хлопці зупинили його, поклали мене на заднє сидіння та відвезли до лікарні у Бучі.

Лише через чотири дні дружина брата зуміла додзвонитись до мене, тому що весь час зв'язку не було взагалі, або ж він був дуже поганим. Я розповів, що з нами трапилось і де зараз перебуваю. Розповів про операцію — ампутацію лівої ноги.  Дізнався, що братові того дня також не вдалось евакуюватись. А ще за пару днів з Бучі до Києва організували гуманітарний конвой. Того ж дня до мене у лікарню прийшла мама.

Зараз я думаю, чому ми не здогадалися повісити на автомобіль білі стрічки чи прапорці? Ми якось швидко збиралися. Хоча машина і так була білого кольору, вікна не тоновані, все проглядається. Вони розстріляли звичайний цивільний автомобіль. Не поцікавилися, навіть хто ми, та куди прямували. Просто почався обстріл. Плювати їм у кого стріляти.  Мабуть, варто було раніше виїжджати, ще до початку війни, як це зробили мої знайомі. Напевне ми думали, що повномасштабного вторгнення Росії не буде. А трапилось так, що ми зібрались, рушили, а за кілька хвилин вже ніхто нікуди не їхав.

Читайте також: “Ми доводимо, головне не стіни, а люди” — Маріупольський державний університет переїхав у Київ

Вже згодом, мені розповіли, що наш сусід, забрав тіла дітей та Рити та поховав їх на території церкви, яка збудована прямо навпроти нашого будинку. Йому вдалось зробити це лише за тиждень, бо до місця розстрілу боялись ходити.

Тепер — це біль на все життя. Біль багатьох людей, не лише мій. І незрозуміло, коли це закінчиться. Для чого це все Путіну? Він же не говорить прямо, коли це закінчиться, з чим це пов'язано? Я не розумію, чому Росія має нападати на Україну. За що? У чому тут логіка? Ви можете мені пояснити? Я собі не можу.

Читайте також

“Не можна змушувати народ жити так, як хочеться Путіну. Це війна проти Бога” — рабин Мейр Стамблер

Звільнений Славутич. Як мешканці відстояли місто атомників та як воно живе зараз

"Молитва допомогла нам вижити", — історія ворзельської церкви, де люди ховалися під час окупації

"Cтавить автомат мені до підборіддя, каже: давай гроші" — життя під окупацією в Андріївці

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди