Львів'яни Софія та Лук'ян Радиші разом із мамою та бабусею були змушені евакуюватися зі Львова до Польщі. У обох дітей діагностували спінально м'язову атрофію при народженні. Це хвороба за якої м'язи атрофуються, тому діти не можуть самостійно рухатися, а вдома у них є всі потрібні апарати, які б не помістилися у жодну тривожну валізку.
Про те, як змінилося життя дітей після нападу Росії на Україну розповіла Суспільному мама 11-річного Лук'яна та 13-річної Софії Наталія Радиш.
Війна застала зненацька
Наталія Радиш розповідає, війна застала їхню родину зненацька. Перші дні війни вона навіть не розповідала дітям про ситуацію в країні. Жінка знала, що сховатися із дітьми у підвалі не вийде, адже не зможе перенести туди необхідні апарати.
"Життя дітей залежне від безперебійної роботи апаратів. Тож будь-яке відключення від електроспоживання несе загрозу смерті. Так, у нас є генератор на балконі. Проте скільки часу він протягне? День-два?...Я намагалася запастися пальним. У той час, коли на заправках були кілометрові черги, бензин відпускали лише по 20 л в одні руки, а потім —по талонах. Коли я зробила невеликий запас пального, то почала продумувати наступні кроки", — каже Наталія Радиш.
Коли лунала тривога, залишалися вдома
Сім'я живе на дев'ятому поверсі багатоповерхового будинку. За один кілометр від них розташований об'єкт інфраструктури. У кімнаті, де живуть діти, є великі панорамні вікна до підлоги. Вікна виходять на північ.
"Я заклеїла всі вікна плівкою, щоб у разі пошкодження осколки не травмували дітей. Я робила це вночі, щоб діти не бачили", — пригадує Наталія.
Щоразу, коли під час тривоги, їхні сусіди спускалися в бомбосховище, уся родина та діти залишалися.
"Ліфтами користуватися не бажано. І куди? Як? В холодний сирий підвал, де немає жодних умов для перебування лежачих дітей. Тож ми залишалися вдома. Тривога сковувала моє серце, а уява хаотично намагалася малювати мій план дій у разі займання чи пошкодження будинку. Нічого не вдавалося", — пригадує Наталія.
Виїзд з України
Жінка задумувалася про те, аби виїхати з України. Однак, діти не їздили далеко, не було і відповідного транспорту. Через 8 днів війни виїхати з України допомогли волонтери.
"Коли мій страх за дітей став більшим, аніж страх дороги, я прийняла рішення. Були родини, які вже виїхали в Польщу. Вони надали контакти Фонду зі СМА в Польщі і волонтерів, які допомагали. Саме вони підшукали нам житло, домовилися за транспорт", — каже Наталія.
До кордону з Україною їх супроводжували швидкі. У одній швидкій везли Лук'яна, а в іншій — Софійку. Наталія ж їхала своїм авто поміж дітей. На кордоні дітей пересадили у мікроавтобус.
"Наступного дня нам організували місцеві швидкі допомоги з Варшави. Усі дуже доброзичливі, ввічливі, гостинні. Одна сім‘я лікарів, що живе в м.Каліш, Іоанна і Павло Сарна погодилася надати свій літній будинок в селі для нас. Господарі про все подбали і приготували до нашого приїзду", — розповіла Наталія.
Життя за 600 км від дому
Зараз їй та дітям нічого не загрожує. У Софії та Лук'яна є усі необхідні ліки. Щоправда, одній матері з двома лежачими дітьми важко. В Україні у Наталії були помічниці-лікарі, які розуміли дітей і давали жінці час трошки перепочити. Зараз з цим складніше.
"Багато роботи і клопотів. Багато часу і зусиль на пошук необхідних речей для дітей. Трохи допомагають родини з Німеччини, з якими я комунікувала до війни. Я маю мирне небо над головою, але моє серце болить за Україну і за людей, що страждають і гинуть. За рідних і близьких, що є вдома і в інших областях. Чекаю, коли стане безпечно в Україні і ми зможемо повернутися додому", — каже Наталія.
Діти також просять маму повернутися в Україну.
Читайте також: "Я не могла сидіти в хаті": історія лікарки, яка вимушено виїхала з Києва та працює у Львові
Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу
