Дніпрянка Анастасія Трипольська — мама в декреті. З двома синами, п`ятирічним Давидом та однорічним Дем`яном, і мамою вони вже майже місяць живуть у польському містечку Ченстохова. Чому вирішили їхати з рідного міста, про дорогу за кордон та гостинність поляків — у черговому матеріалі Суспільного в рамках циклу "Не вдома".
"Чоловік міняв пробите колесо, а над нами літали винищувачі"
Настя розповідає: сумнівалася, чи потрібно виїжджати, у перший день війни кілька разів збирала і розбирала валізу. Чоловік переконав, що вона має поїхати з дітьми у безпечне місце, а він повернеться захищати Україну.
У ніч на 25 лютого майже не спали, на ранок виїхали двома машинами: чоловік зі старшим сином в одній, Настя з мамою та молодшим сином — в іншій.
"Дорога була важкою, багато було аварій, лобових зіткнень, я сама ледь не потрапила в аварію, але обійшлося. Але колесо все ж таке пробила. Поки чоловік міняв колесо, над нами літали винищувачі. Бачила, як летять ракети. Отримала інструктаж від чоловіка у разі чого — виймати дітей з автокрісел і бігти кудись падати", - розповідає жінка.
Спочатку родина дісталася Вінниці, потім завдяки знайомим зупинилися пожити у Тернополі. Дорогою, каже дніпрянка, її до сліз розчулило, як прості українці організували безкоштовні гарячі кухні для тих, хто їхав, виходили регулювати рух і направляти машини, бо багато доріг перекрили.
У Тернополі Настю не покидала думка повернутися назад до Дніпра, та тривожні новини змусили їхати далі, до Польщі. З Тернополя вона виїхала з дітьми та мамою, чоловік повернувся додому.
"Польский знайомий писав мені: "Ти маєш зберегти життя своїх дітей"
Кордон пройшли за день. Лишилися ночувати в готелі, який знайшов польский знайомий.
"Допомога поляків — окрема історія. Я ніколи не могла подумати, що сторонні люди, знайомі та незнайомі, можуть так допомогати. Всі дуже співчували. Коли ми заїхали на заправку, то працівник, побачивши, що я з двома малими дітьми, приніс їм дві маленькі іграшки. Коли ми тільки в`їхали на кордоні — пропонували безкоштовно чай, каву, малих пригощали печивом, солодощами. Та й потім я повсюди відчувала підтримку", - каже Настя.
Жінка розповідає: у перший день війни написала пост на своїй сторінці на Фейсбуці. Це було речення-прохання "Боже, бережи Україну і наших дітей". На нього одразу відреагував її польський знайомий Томаш. Він запропонував допомогу і всіляко підтримував.
"Він щодня писав мені про те, що найголовніше — життя моїх дітей, і що я маю його зберегти. Він просто наполягав на тому, щоб я вивезла своїх синів у безпечне місце. Писав, що діти мають лишитися живими. Сказав, що допоможе з усім", - говорить дніпрянка.
Поки вона їхала з малими по Україні — Томаш вже підшукав їм житло у Польщі. А зараз допомагає інформаційно. Окрім того, за словами Насті, у магазинах, поляки, почувши її українську, пропонують свою допомогу, гроші.
"Я жахливо себе почуваю від цього, бо не мені мають допомагати, а я маю допомагати. Але я ціную це. Дуже тепло нас зустріла ця країна, я ніколи цього не забуду", - каже Настя.
Жінка згадує, як їздила разом з подругою у Краків, бо та якраз перед війною подала паспорт на переоформлення в Україні, і виїхала без нього. У черзі на отримання документа стояли цілий день, і увесь цей час звичайні поляки приносили чай і булочки.
"Вони роблять усе, аби нам хоч трохи було легше. Це просто диво, що люди так піклуються. Це дає сили жити", - розповідає Настя.
"Старшому сину подобається у Польщі, але він дуже хоче в Україну, бо вона — найрідніша"
Вже майже місяць Настя живе у Ченстохові. У двокімнатній квартирі в одній кімнаті мешкає вона з дітьми та своєю мамою, в іншій — подруга також зі своєю мамою. Старший син Давид ходить до польського садочка, за молодшим допомагає наглядати мама.
"Давиду дуже подобається у Польщі, подобається садочок. Але каже, що все одно хоче додому, хоче в Україну, бо вона для нього найрідніша і кращої не може бути. Зараз для нас відкриті усі країни, але ні я, ні мій старший син нікуди не хочемо. Хочемо тільки додому", - говорить жінка.
Настя розповідає: у місті, де вона зараз, багато українців. Вона постійно чує українську мову у магазинах і на вулиці. В будинку, де мешкає, також живуть харків`яни.
Вона вірить: зовсім скоро усі, кого прийняла Польща, повернуться до своїх домівок.
Читайте також
- Війна змусила мене зняти корону віце-міс. Історія евакуйованої жительки Кривого Рогу
- "Ми постійно отримуємо подарунки". Розповідь дніпрянки, яка з дітьми евакуювалася до Словаччини
- “Це схоже на довгу подорож”. Дніпрянка про те, як приймають українців у Швейцарії
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро"Польський друг писав: найголовніше — життя твоїх дітей", — дніпрянка про те, чому виїхала до Польщі
