Олена Голоцван — танатопрактикиня з Дніпра. Фахівчиня готує тіла померлих до прощання, зокрема людей, котрі гинуть внаслідок атак РФ та військовослужбовців. Вона розповіла: інколи для поховання достатньо зробити спеціальний макіяж, утім часом — наново доводиться створювати частини обличчя, яких немає.
Про особливості роботи зі смертю, про те, де знаходить натхнення та як відпочиває — Олена розказала в ексклюзивному інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
«Мене завжди цікавила табуйована тема смерті»
Мене звати Олена Голоцван. Я — танатопрактикиня. Це людина, яка бальзамує, тампонує, реставрує, підготовляє тіло до прощання із рідними. Як я до цього дійшла — я не знаю. Дуже часте запитання, але кожного разу, коли я відповідаю, я ніби сама про це думаю і все шукаю той момент, коли це сталося. Але скажу так, що мені завжди була цікава тема не для всіх, тема табуйована, тема смерті.
До того, як стати танатопрактикинею, я багато чим займалася. Я була і в модельній професії трошечки, і організацією івент-проєктів займалася. І була директором журналу.
Одного разу, потрапивши до моргу, побачила розтин — і залишилася працювати у цій сфері. Курси я проходила за кордоном. Спочатку там показали, як взагалі це відбувається. Ніякої конкретики не було. Потім я повернулася до України. В мене є подруга, у якої була ритуальна агенція — і на базі цієї ритуальної агенції я почала працювати як спеціаліст.
Потім подруга закрила її, перестала займатися цією справою. І я залишилася просто спеціалісткою, яку вже знали, про яку вже чули.
Згодом я вирішила, що мені потрібно працювати на базі чогось. Тому треба якось це масштабувати. І було ухвалено рішення відкрити свій власний похоронний дім.
Завжди це таке маленьке непорозуміння у людей стосовно мене, тому що картинка — те, що вони бачать, — трішки відрізняється від того, чим я займаюся. І це теж прикольно — це такий дисонанс. Люди ж звикли по-іншому собі уявляти тих, хто працює в цій сфері. А тут трошки інші шаблони.
«Моєю однією з перших робіт був військовий з великою раною на щоці»
Я пам'ятаю одну з перших робіт — це був військовий. Коли я ще навіть не розуміла, що робити із військовими. В нього була велика рана на щоці, але зашита. А зашивають як зазвичай — просто зашивають, щоб нічого не витекло.
Немає ніякої провини в цьому ні в кого. Тому що коли з поля бою забирають, швидко все робиться, і ніхто не буде звертати увагу на естетику. Але зараз, якщо трапляються такі ситуації, то я розшиваю всі рани, прибираю все зайве. Потім знову зшиваю вже маленькими стібками іншими нитками. Щось підклеюю, щось наповнюю. І вже потім, за допомогою воску і інших різноманітних баночок й скляночок, можна вивести шви і розірвані обличчя в нуль.
Зазвичай тіла військових — найскладніші з точки зору техніки роботи з ними. Тому що там колоті рани, бувають різані або розірвані рани. Й інколи є відсутність деяких частин обличчя, відсутність м'яких тканин обличчя.
«Готувала до поховання родину з трьох людей – бабусю, матір та сина, які загинули через приліт»
Мої клієнти — це надзвичайні люди. Завжди. Це прості люди, такі, як і ми з вами, у яких трапилося горе, які шукають підтримки, спокою, які шукають когось, хто може допомогти їм пережити втрату.
Важкі історії бувають, тому що коли трапляються «прильоти», гинуть люди, гинуть діти, гинуть сім'ї. Декілька місяців тому був великий «приліт» у нас, який забрав життя дуже багатьох людей, зруйнував їхні домівки. Я мала честь підготувати родину з трьох людей. Це були мама, бабуся і син. Маленький хлопчик, 6 чи 7 років йому було. І вони загинули внаслідок атаки…
Стояли три труни, і я готувала всіх трьох до прощання. І коли так от бігаєш між трьома трунами — я була така зла. Це розпач, тому що ти не розумієш, за що так відбувається, навіщо і чому. Їм там жити і жити, а життя перервалося. А потім, коли я їх підготувала, ми привезли їх до місця прощання, там, де вони жили, до зруйнованого дому. І це було дуже жахливо. Я дуже емпатична людина. І мені важко спілкуватися з родичами, тому я цього не роблю.
Як проходить підготовка померлого до поховання
Коли я готуюся, то вдягаю амуніцію й рукавички. Коли вдяглися, тобто рукавички в нас є, маска в нас є, настає один із найважливіших моментів – танатогель, нашого українського виробництва. Це спеціально розробляли для мене, для моїх потреб, тому що такої професії в Україні немає, тож, відповідно, і косметики для неї в Україні немає. Вся косметика, яку я можу використовувати, — це або звичайна декоративна косметика або косметика, яку я привожу з інших країн.
Є ще танатовіск. Ним можна відновлювати ділянки, які пошкоджені дуже. І ним можна моделювати — якщо не вистачає якихось фрагментів обличчя. Тобто ніс, очі, можна щоки відновлювати.
Спершу нам треба підготувати шкіру до всіх маніпуляцій. І що стосується мейкапу — це вже завершальний етап. Тобто більшість людей думає, що танатопрактик — це людина, яка просто малює, фарбує очі, брови та губи. Але це далеко-далеко не так. Для того, щоб гарно намалювати очі і губи, треба дуже ретельно підготувати шкіру.
Якщо ми кажемо про приведення до ладу цивільного, який помер своєю смертю, без явних травм якихось, то на це я закладаю десь години-півтори. Якщо є довге волосся — тоді до двох годин, тому що його треба помити, розчесати, висушити й підкрутити...
Наприклад, покійна померла від хвороби. Вона хворіла на рак. І воно типово, тому що більшість онкохворих — вони дуже худенькі, коли помирають. Тому очі запавші, немає об'ємів, одні кісточки. Але ми все це будемо прибирати і будемо робити дуже гарно. Скроневу зону, там, де є западини в нас, ми їх трошки заповнюємо, і обличчя не здається таким виснаженим.
У мене є приятельки, які кажуть: «Ну, ти ж робиш макіяж, може, нафарбуєш?». Я кажу: «Ну, якщо ти ляжеш — я тебе нафарбую». Працювати із живими — нецікаво: їм там може щось не подобатися, знаєте. А тут клієнти тихі, спокійні.
«Ми зі смертю працюємо, нам трошки більше дозволено». Про забобони в роботі
Я зовсім не забобонна людина, але можу сказати наступне. Кожен, хто тут працює, кожен, хто сюди приходить, неважливо. Ну, може, не прям всі, але більшість людей, включно зі мною, перележала у всіх можливих трунах. На виставках за кордоном це взагалі. Вони так реагують… Усі збігаються, щоб подивитися: «О, дівчина, лягла у труну, о Боже!». Все, зворотний відлік, скільки їй лишилося, будемо за нею спостерігати. Тобто, таке — це просто атрибут.
Ми працюємо зі смертю. Ми працюємо з цими енергіями. Нам трошки більше дозволено. Але ніколи не варто забувати про повагу, тому що смерть не любить неповаги до себе.
«Досить дивні відчуття, коли готуєш до поховання людину, яку знав особисто»
Не працювала із родичами своїми, але працювала із родичами друзів. Досить дивні відчуття, коли ти знав безпосередньо людину, ти з нею розмовляв, у вас були якісь теми, історії цікаві. Я в такі моменти продовжую розмовляти із покійним. Інколи в голові виникає пісня чи якийсь флешбек, і я розумію, що це не моє, а це момент спілкування покійної людини зі мною. Таке є. Це про забобони, якщо можна туди віднести.
Що стосується родичів, чи думала я про те, що доведеться готувати своїх родичів. Чесно, не думала. Я допускаю, що такий момент настане. Але нічого не зміниться, окрім мого емоційного стану.
Для мене найвища приємність — коли мені дякують і кажуть: «Боже, він ніби просто спить, вона ніби просто спить. Дякую, стерли смерть з обличчя, і ми вам дуже вдячні».
«Те, що я роблю, — це моє покликання і моя місія»
Я не можу сказати за себе, що це якийсь прояв ненормальності. Можливо, зі сторони воно так і є. Але коли у всього є межа і коли це нікому не заважає, а допомагає, то про ненормальність чи нормальність ми судити не можемо. Я вважаю, що трішечки я не така, як всі. Не така, як більшість. Інколи людям дуже важко мене зрозуміти. Але якщо щось не вкладається у ваші рамки нормальності, то це ж тільки ваші рамки. У кожного вони свої.
Жити — прекрасно. Щось нове. Сапи, книжки, коні. Я дуже люблю коней. Я дуже люблю кататися на конях. Мені подобаються ці тварини — вони просто неймовірні: кремезні, гарні, швидкі. Я обожнюю коней.
Але те, що я роблю, — це моє покликання і моя місія. І я люблю казати, що якби у світі не було грошей, от взагалі, от їх не існувало, то чим би ти займався, що б ти робив. Це просте питання, але воно водночас може бути таким складним. І я знаю, що якби в світі не існувало грошей, то я б допомагала людям ось таким чином.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
