38-річний Єгор — ветеран війни з Камʼянського на Дніпропетровщині. До Сил оборони України армієць долучився у 2014 році. У травні 25-го військовий дістав поранення, після якого не зміг повернутися на фронт. Попри травму хребта, Єгор продовжив займатися улюбленим хобі — їздить на мототранспорті. Зараз у нього трицикл. Розповів: на ньому влітку разом з дружиною здійснили першу після реабілітації подорож в Карпати.
Як любов до поїздок повернула ветерана війни до життя та про що мріє зараз — в інтерв'ю Суспільного. Далі — пряма мова.
Думка, що я сяду і поїду мене реабілітувала і відновила. Я навіть не сумнівався, що сяду на мотоцикл. Хоча тільки-тільки після операції, я ще навіть їздити нормально не міг. Розмовляв з психологинею у Львівському шпиталі. Там навіть така ситуація вийшла: вона написала в історії хвороби, що я трошки неадекватний чувак. Потім все змінила, виправила на те, що все добре. Те, що я розповів, як сяду на мотоцикл і поїду, вона сказала: «Це неможливо, це нереально, ти неправильно сприймаєш світ». Я вийшов з реабілітації, сів і поїхав. Емоції — це кайф. У дорозі я відпочиваю.
«Хороший росіянин — тільки холодний росіянин»
Все почалося, відповідно, з 2014 року. З тодішнього АТО, коли росіяни вторглися в Крим. Почалася перша хвиля мобілізації, пішов до військкомату добровільно.
До 2014 року я, як і всі, не скажу, що прямо патріот, але, можливо, десь глибоко в душі я вірив і повівся на цю тему, що «там з росіянами воювати, є адекватні люди». Потім почався Крим. Починається їхня улюблена тема, що їх там немає, і це не ми, але кому треба, той все розуміє. І після 2014 року все прояснилося, все трохи ясно було. І для мене — хороших росіян немає. Хороший росіянин — тільки холодний росіянин.
Потрапив у 25-ту окрему повітрянодесантну бригаду нашу Січеславську. І все, і почався мій військовий шлях. Посада — водій. Але виконували задачі дуже різні, тому що проходив службу як в 2014, так і в 2022 році в окремому підрозділі бригадному. Далі, відповідно, під час повномасштабки відправили мене на курси сержанта — отримав посаду командира відділення.
«Втратив керування, вилетів з авто і зламав хребет»
Три поранення в мене офіційні. У 22-му році заїжджали ми в населений пункт декількома групами і нашу групу накрили «Градами». Ракета впала біля машини — всі живі, здорові, але отримали тяжкі контузії.
Друге поранення — сумна історія була, це вже на Луганщині. Групу накрили мінометом на позиції. Мене зачепило, ногу поламало. Довга евакуація. Після цього поранення я випав десь на вісім місяців зі служби.
І вже у 25-му році, в травні, на Авдіївському напрямку дістав поранення, після якого вже неможливо повернутися на службу. Завозив хлопців на позицію, ротацію робили. І, по класиці, підстиріг нас FPV, ударив у машину. Виїхали швидко, я був за кермом і втратив керування. Я там далі не пам'ятаю, але хлопці розповідали, що вилетів з авто і зламав хребет собі.
«Наше суспільство не готове до ветеранів»
Коли я повернувся після реабілітації додому, все змінилось, звісно. Навіть, що воно не так все швидко відбувається, як раніше і так, як мені хочеться. До поранення, саме до того моменту, як у крісло сів, я все робив сам. Дома не сидів.
Наше суспільство, попри те, що йде 12-й рік війни, не готове до ветеранів. Є, звісно, покращення, якщо брати період АТО-2022 рік. Там узагалі все сумно було, дуже сумно. Після 2022 року почалися зміни, але в цілому — міста України не готові. Я то собі можу дати раду, сам все зробити, але рік пандусу у мене немає, і якщо б я був трошки в тяжчій ситуації, більш важке поранення, то сидів би я вдома і дивився у вікно.
Елементарно: приїжджають у центр міста на машині, і жодного немає паркувального місця для людей з інвалідністю. Центр міста, де 200 тисяч населення. І це не тільки в Кам'янському проблеми. Я вже не кажу, перепрошую, про пандуси, про якісь безпечні заїзди, бордюри. Просто кудись до магазину доїхати. До приватних магазинів, аптек і до ЦНАПу питань немає, там є заїзд. До ЦНАПу доїхати ще треба. Якщо воно за шість років не адаптувалося, то воно і далі не адаптується.
«У 15 років у мене вже був мотоцикл»
Їздити я став десь років з 12 років, починав із мопеда. Якщо брати дорослий мотоцикл, то у 15 років у мене вже був кубатурнийМотоцикл із великим об'ємом двигуна мотоцикл.
На мотоциклі я відчуваю свободу, що можеш заїхати туди, куди ти не заїдеш на автомобілі. Ти можеш доїхати швидше. Навіть із пасажиром... Але здебільшого я їжджу сам. Я навмисно не купую сучасні переговорні пристрої, щоб під час поїздки побути самому і щось обдумати. Дорога, мотоцикл... Працює як психолог.
«Колись я сказав, що одружуся на дівчині, яка зі мною з'їздить у Крим на мотоциклі»
Під час знайомства з дружиною я їздив на скутері 50-кубовому. І вона їздила на скутері 50-кубовому. І у неї скутер був трішки кращий, ніж у мене.
Вона повністю з головою пірнає разом зі мною у це захоплення. Колись я сказав, що одружуся на дівчині, яка зі мною з'їздить у Крим на мотоциклі. І от уже 18 років я з нею. Я своє слово дотримав.
На відпочинок у Карпати їздили на мотоциклі з дружиною. Оскільки ми у відпустці і нікуди не поспішали, то за два дні доїхали куди треба. Тим паче це була така перша довга поїздка, саме з кріслом і саме з дружиною. І так все вийшло, як і планували. В декілька етапів доїхали, відпочили.
«Це не ті речі, за якими треба сумувати»
— Чи сумуєте ви за фронтом?
— Скажімо так: мені не вистачає. Але це неправильно. По факту, немає за чим сумувати. Це не ті речі, за якими треба сумувати. Тому що це гамно, кров і сльози, як кажуть. Але, так, напевно, мені не вистачає. Мабуть, якийсь адреналін, якийсь рух. І, знову ж таки, праве діло — знищення ворога.
Деякі люди почали зневірюватися, що воно там все затягується і все там не так, як хотілося, не так швидко розвивається. Чи хотілося мені кинути це все, коли там вже 23-24 рік? Перше, друге, третє поранення? Десь глибоко в душі — мабуть, так. Якийсь хробак там був. Але вже це все почали, то скільки б воно не тривало — потрібно дійти до кінця.
Наша справа, наша ціль — перемога. Банально: перемога у війні, хоча вона така дивна буде ця перемога. Але в ідеалі — це руйнування російської імперії на маленькі держави і визволення малих народів. Ну, це така вже фантазія. Я знаю, що такого не буде, але хотілося б.
Вони по своїй суті шовіністичні імперці, які не можуть просто жити і розвиватися. Тобто, якщо вони ні з ким не воюють, якщо вони нікому не приносять розрухи і біди, то у них починається ломка, і вони не знають, що робити.
Такого підйому національного духу, як у 22-му, на жаль, на мою думку, не буде. У нас є спільний ворог. Ніхто здаватися не буде, ніхто з мого оточення. Ніхто не буде руки вгору підіймати, як би там важко не було, як би воно ще довше не затягнулося — ніхто здаватися і зброю кидати не буде. Всі стоять до кінця. Але вже не так весело, і не на такому куражі.
«Маю ціль: поїхати на Нордкап»
Мрії залишаються завжди мріями. А цілі треба виконувати. І до повномасштабки була у мене саме мрія: поїхати на Yamaha FJR 1300, це такий мотоцикл, на НордкапМис на північному узбережжі острова Магероя в Північній Норвегії, який часто називають найпівнічнішою точкою європейського континенту, куди можна доїхати на автомобілі. Це найпівнічніша точка Європи. Не вийшло так, як гадалося. На мотоциклі я вже не поїду. Але мрія перетворилася на ціль. І вона вже близько. Поки лежав у лікарні, ціль була сісти і поїхати. Після того, як сів і поїхав, ціль тепер стоїть — доїхати. От так, скажімо. Доїхати на Нордкап. З дружиною, звісно. Вона ж додому мене не пустить, якщо я без неї поїду.
Це, мабуть, буде посил хлопцям, дівчатам, ветеранам і ветеранкам, які приходять після війни, які хочуть повернутися, сумують, їм чогось не вистачає, або вони багато всього поганого бачили. Це непросто, але треба знайти в собі сили перемкнутися і пізнати себе.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
