Оксана та Олексій Карпцови з Луганщини втратили на війні одного з синів — 21-річного Єгора. Він служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді та загинув 13 березня 2022 року на Авдіївському напрямку під час супроводу евакуаційної колони. Перед загибеллю Єгор попросив батьків, коли повернеться у відпустку, взяти з дитячого будинку дівчинку.
Через два роки після смерті сина подружжя вирішило виконати його прохання. Оксана та Олексій знайшли Кіру, але згодом дізналися, що в дівчинки є брат і дві сестри. Родина вирішила не розлучати дітей і всиновила всіх чотирьох.
В інтерв'ю Суспільному Оксана Карпцова розповіла про загибель сина, виїзд з окупації, рішення всиновити дітей і те, як вони змінили життя родини. Далі — пряма мова.
«Він сказав: "Мамо, відпусти мене, будь ласка, це мій вибір"». Як і коли Єгор долучився до війська
Це було в 2021 році. Він прийшов і сказав: «Мамо, я йду на війну». Коли я зрозуміла, що це все серйозно, він надумав, то ми його всі вмовляли. І батьки, і моя мама, і чоловіка батьки, і друзі, і кум наш — всі вмовляли. «Синок, будь ласка, не йди, будь ласка». Я ходила у військкомат, просила, щоб його не забирали. Але він сказав: «Мам, відпусти мене, будь ласка, це мій вибір».
Йому так подобалося, він прийняв присягу. Після навчального центру почалася повномасштабна війна й їх одразу переправили у Дніпро, звідки він поїхав до Авдіївки. Там питали, хто готовий їхати, й перший вийшов — наймолодший він був.
12 березня ми з ним розмовляли. Він каже: «Мамо, я хочу їсти», — голодний був. Не давали їсти, бо тоді ще це все не налагоджено було. Автомат не працював. Каже: «Мам, як я буду стріляти? У автомата дуло погнуте».
Казав: «Тут стільки багато залишилося дітей, батьки яких загинули».
«Все, що залишилося, — два шеврони і портмоне» — Оксана Карпцова про загибель сина
Вони супроводжували евакуаційні колони. І в одну з колон, коли йшла евакуація, їхали танки. Вони взяли вогонь на себе і всіх розстріляли. А колона пройшла — всі живі залишилися.
13 березня вже зайшли до нас москалі. І в нас жили п'ять сімей — мої брати і сестри всі жили в нас у квартирі. Чоловік збирався йти, картоплю, здається, виносив. І я чую, що він каже: «Алло, так». Потім такий каже: «Ні, ні», кричить їм: «Ні» — й розсипає цю картоплю. І я тоді зрозуміла.
Дуже мало інформації. Ніхто нічого не знає. Я в військкомат ходила. Все, що залишилося від нього, — два шеврони і портмоне. Більше нічого.
Хоронила його частина. Нас не було — ми були в окупації. На похованні були тільки військові, з родичів не було нікого. Наша гарна знайома, вже голова громадської організації, Людмила, казала: «Люди, оберніться». Всі займалися своїми справами. Я кажу: «Зупиніться, героя несуть». Але всім байдуже, що моєї дитини немає.
«Ми виїхали з окупації через Росію»
Я з Луганської області, з міста Сватове. Через два місяці після початку повномасштабного вторгнення, 7 травня, ми виїхали з окупації. Коли виїжджали, нічого не забирали, бо нам не можна було. Речі залишилися. Ми все заховали, тому що до нас одразу вони зайшли 3 березня. Ми закопали все. Ні фотографій, нічого не можна було взяти.
Ми виїжджали через Росію, через Москву. Ми ледве проїхали. Пройшли жорстку фільтрацію — і роздягали, і фотографували, і відбитки пальців знімали, і собаки нас нюхали, і проходили через такі, напевно, металошукачі. Нас ледь випустили — дуже довго тримали. Ставили запитання, чи ми любимо Путіна або чи правда, що в українських школярів на обгортках книжок намальований Степан Бандера. Весь час мені казали: «Ви не переживайте, ми вас врятуємо», а я постійно плакала, не могла нічого сказати.
Їхали п'ять днів і приїхали в Кривий Ріг. В Кривому Розі два місяці ми пробули, але на той момент син наш вже загинув. Поховали його в місті Самар. І ми вже з Кривого Рогу постійно їздили на кладовище. Я не могла знаходитися в Кривому Розі, тож ми переїхали до Самару, щоб бути разом з ним.
«Я зроблю все, що скажеш, тільки повернися». Про рішення родини всиновити Кіру
Ми з ним почали розмовляти про дітей, і він сказав: «Коли я приїду у відпустку, давай візьмемо дівчинку з дитячого будинку». Я йому відповіла: «Синку, я зроблю все, що скажеш, тільки повернись, будь ласка, до мене».
Я забула взагалі про цю розмову. Два роки я жила як у тумані, а потім згадали з чоловіком і я кажу: «Пам'ятаєш, Єгорочка нас просив?». Кажу, давай спитаємо, хоч як зробити, щоб вдочерити дівчинку. І він одразу погодився. Пішли, дізналися, які документи здавати. Потім пройшли медичну комісію — там дуже довго. Також поїхали на курси в Дніпро.
Нам дали сайт, де дітки були. Я відкрила його, а всі діти дивляться на тебе оцими очима. Я знайшла нашу Кіру там. Вона мені сподобалася. Там не було вказано спочатку, що в неї є брати і сестри, а потім виявилося, що їх четверо.
Взяли всіх. Вони всі рідні між собою, і вони всі такі дружні, згуртовані. Ми туди (до дитбудинку — ред.) як поїхали, вони разом всі спали, тулилися одне до одного. Мене обійняли за ноги і казали: «Мамо, забери мене звідси». Ми забрали всіх.
«Вони вилікують вас, а ви врятуєте їх».
Я спочатку казала: «Я не зможу, я, напевно, відмовлюся, бо у мене немає здоров'я. Я не витягну це все». А директорка дитячого будинку мені каже: «Оксано, забирайте їх. Вони вилікують вас, а ви врятуєте їх». І це дійсно так. Вони нас вилікували. Я не перестала плакати за своєю дитиною. Я сподіваюся, що я врятувала ці життя. Він поліг заради них, щоб вони жили. Це було не дарма.
У цих дітей проблеми зі здоров'ям. Найменша дівчинка має ДЦП, на жаль. Але вона активна, вона співає, вона танцює. Коли ми її забрали, вона взагалі не балакала. Ми думали, що вона не чує й не говорить.
Вони їли все підряд. Під подушкою ховали харчі. Особливо хліб, печиво. Не могли наїстися взагалі, напевно, пів року. І дуже часто вночі плакали. Прокидалися і плакали. Зараз, слава Богу, ні. Кіра старшенька колихала себе, брала руками і постійно заколихувала. Дуже моторошно дивитися на це. Слава Богу, зараз все в порядку.
Сьогодні їм 6, 7, 8 і 9. Вони всі погодки. Найстарша Кіра. Потім ідуть Богдан, Анічка і Настуся. Найстарший наш рідний син Матвій. Йому 18. Він навчається у «Львівській політехніці» зараз.
У нас квартира дуже велика, і коли не було дітей, то ми сиділи в одному кінці, а Матвійчик — в іншому. Тиша була в хаті постійно. Я постійно плакала. Кожного дня їздила на кладовище.
Коли з'явилися діти, у нас тепер повний безлад по хаті. Постійний шум, постійний крик, постійні танці. Взагалі все змінилося. Постійно тепер ми готуємо їсти, щось печемо, щось варимо. На кухні мама мені допомагає, пече з ними всякі смаколики.
Вони такі шумні. Дуже. Вони всі різні. Кіра більш врівноважена. Вона у нас вихователька, така мама-мама. Прям їх виховує, розказує, як треба себе вести. Аня з Богданом — це просто, як кажуть, відірви і викинь. Аня на деревах постійно, постійно вона з синцями.
А Настінька, найменша, вона трохи спокійніша. Але така характерна. В садочок ходить і проявляє себе теж. Вона дружна, з дітками з усіма спілкується. Така гарна дівчинка.
Це наші діти. Нам держава фінансово ніяк не допомагає взагалі. За одну Настю ми тільки отримуємо гроші, адже у неї інвалідність. І нам казали: «Навіщо ви усиновили? Ви ж нічого не отримуєте від держави. Хай вони залишаться під опікою. І тоді держава там платить якісь кошти». Я кажу: «Я їх не заради грошей брала. І я ще одну втрату не переживу. Вже вони наші».
«Він би не хотів, щоб я на кладовищі постійно плакала»
На жаль, я не вірю в потойбічний світ, хоча я б дуже хотіла повірити, що я з ним (з загиблим сином Єгором — ред.) колись зустрінуся. Але я себе постійно втішаю, що це було не дарма. Що він загинув не дарма. Він би точно був радий цьому, сто відсотків. І він би не хотів, щоб я на кладовищі постійно плакала. Я знаю, що він би цього не схвалив.
У нас є книга. Тут 17 дітей, які загинули на війні. 17 героїв. Один із них — наш син. Ця книга буде в школі вивчатися і в бібліотеці міста Самар.
Ми в різних заходах беремо участь. У нас були і забіг пам'яті і хода на честь загиблих. Ми ходимо на хвилину мовчання. Мої діти знають. У нас і вдома хвилина мовчання є. І ми ходимо по суботах, нагадуємо місту, заради кого воно тут живе. Взагалі, вони, як бачать військових, завжди кажуть: «Дякуємо за службу». Ми виховуємо патріотів.
Зупиняються тільки ті, кого це стосується. Хто втратив або хто чекає. На жаль, велика проблема. І це так боляче. І їдуть, і музика на всю, і ще й музика російська. Це така в мене болюча тема. Я говорю, я роблю зауваження. Але, на жаль, є агресивні люди. На жаль, не всі в нас знають, що йде війна.
Я хочу, щоб про подвиг моєї дитини знали. І знали, що він такий молодий, такий сміливий.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
