Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна

21 лютого президент Російської Федерації Володимир Путін у зверненні до власного народу зробив заяви, які стосуються визнання незалежності так званих ЛДНР. По суті, це була лекція, під час якої Путін розповів глядачам про власні уявлення про історію Росії та СРСР, взаємини з Україною та країнами НАТО та багато іншого.

В цій майже годинній промові він висловив кілька тез, які були неодноразово спростовані за 10-15 останніх років. Спробуємо частково якісь з них згадати і поговорити, чому в принципі це все ще працює, наскільки воно працює і чи має якийсь резонанс в Україні.

В ефірі програми "Імператив" на Радіо Культура історик, координатор громадського просвітницького проєкту "LIKBEZ. Історичний фронт" Кирило Галушко розповів, чи мають ці тези бодай щось спільне з історичною реальністю.

Суспільний тренд веде нас все далі і далі зі Сходу і з радянщини.

Є у нас ще цей ґрунт досі для російської пропаганди історичної чи нема?

Після 2014 року у нас відбулися певні зрушення у суспільному баченні нашого минулого. Деякі речі з актуального життя бувають повчальними і спонукають до якогось переосмислення. Я так підозрюю, що схоже буде відбуватися і цього року, але сподіваюся, без надто негативних приводів. Але той пресинг, який переживає наше суспільство останні півроку, буде безперечно даватися взнаки.

Грунт для російської історичної пропаганди лишається. Це добре помітно по різних регіонах України, тому що той сегмент, який ми називаємо "ватою", не поспішає кудись зникати. Люди не схильні відмовлятися від тих стереотипів, які були.

Це стосується і середнього покоління, в якого зусиллям тієї ж самої пропаганди утворилася ілюзія з приводу щасливого радянського дитинства. І така собі ностальгія по СРСР, яка є навіть у молодих людей, на що було б важко розраховувати з точки зору, так би мовити, логіки. Це дуже помітно в Одесі, на півдні.

Я спілкуюся з колегами, які стикаються з цими явищами щодня. Воно є: є і "сепари", є і "вата". Але, скажімо так, у нас утворився певний суспільний консенсус в оцінці легітимності України – і такі "ватні" речі будуть лишатися, але маргіналізуватися далі. Суспільний тренд веде нас все далі і далі зі Сходу і з радянщини.

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна
Президент РФ Володимир Путін під час термінової промови. Фото: rbc.ua

Негатив Путіна і українських істориків дещо різноспрямований

Я виписав цілий аркуш певних тез і термінологій. Термінологія – те, як ми називаємо те чи інше явище, ту чи іншу подію, це теж важливо.

"Юго-западные исторические земли" – "Південно-західні історичні землі, де мешкали люди" – з цього майже почав Путін промову, "які називалися руськими" – не російськими, "і православні люди". Що на це можна відповісти? Історія про руськість і російськість неодноразово була проговорена, та все ж?

За останні 20 років ми можемо відстежити у Володимира Путіна певну історіографічну еволюцію чи інволюцію.

Починав він свою каденцію в пострадянській риториці. Де його бачення СРСР, великої перемоги та минулого ще не заперечувало існування українського народу. Була Україна, братній народ, українці – така собі радянська-пострадянська парадигма.

Десь в районі 2008 року у нього відбулися історичні, тектонічні зрушення. Він почав повертатися до дорадянської, російської історичної схеми, яка не передбачала існування окремих східнослов'янських народів.

Можемо пригадати ситуацію в Російській імперії, коли малороси, великороси і білороси – це три племені російського народу, тобто субетнічні групи. Відповідно, існував, існує, буде існувати лише один руський народ від часів давньої Русі до сьогодення. Це дуже добре у Путіна наклалося на його параноїдальний синдром, коли весь час має відбуватися якась ворожа інтрига, вороже оточенняоточення, з яким треба боротися.

"Австрійський генштабМіфологема про те, що українці – це нібито спецоперація Австрійського генштабу, була запущена російською пропагандою ще в 1914 році.", який вигадав українців, НАТО, Америка.

У кожен історичний період повинен мав бути певний зовнішній ворог, який своїми інтригами руйнує єдність руського народу. Тому в нього вийшов суперечливий замєс і з радянською ностальгією, і з критикою комуністів за їхні витівки у національному питанні одночасно. Хоча ми знаємо їхні "витівки", і у нас також є про них думка негативна. Але негатив Путіна і українських істориків дещо різноспрямований.

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна
Особовий склад Генштабу відпочиває після тяжкої праці із вигадування української мови.

"Україна імені Леніна" – може, комусь від цього було смішно, але там був ужитий такий термін. Чому працює міф, що Ленін "створив" Україну, Сталін її "воз’єднав" з Західною Україною, а Хрущов потім "подарував" Крим?

Ці тези були вчора сказані, але говоряться весь час. І це, власне, є той комплект країни, який ми "отримали" в 1991 році із "доброї волі" Російської Федерації.

Цей давній пропагандистський фейк обслуговує ідею того, що українська держава нелегітимна, і нелегітимна її територія. Це і виправдання сепаратизму на сході і півдні, оскільки сама ідея "Новоросії" виключає якусь українськість.

Ми повертаємося до ситуації 1917 року, коли за подібних обставин Тимчасовий уряд утворював автономну Україну у межах 5-ти губерній, а врешті вона утворилася у межах 9-ти – Українська народна республіка. В уявленні російських вождів Україна – це лише північ і захід. А південіше, хоч там також живуть малороси, це чомусь не Україна. В чому критерії? Вони не могли пояснити ні тоді, не можуть пояснити і сьогодні.

Чому на територіях, де суцільну більшість складають українці, одна частина може претендувати на те, щоб бути Україною, а інша – ні? З 1860-х років освічені росіяни знали, де живуть малороси і яку територію вони охоплюють. В усіх атласах навчальних була етнографічна карта Російської імперії, де були виокремлені племена, але з дуже чіткими межами.

Вони збігаються з територією сучасної української держави. Коли Сталін вправлявся в розширені меж Української РСР, він добре знав, куди її розширяє – на ті території, де живуть ті ж самі українці. Це була легітимізація Української радянської соціалістичної республіки.

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна
Відкопане у Рівному погруддя Сталіна. Суспільне Рівне

Накидати бачення XXI століття і радянського підручника на ментальність людей XVII століття – абсолютно безглуздо.

Щодо комуністів, які зробили багато помилок, формуючи Радянський Союз, не відновивши його власне як імперію, а створивши ці квазі-республіки із повноваженням, з конституціями і так далі. Це, мовляв, дуже не добре було. І потім вже у 80-ті роки трапилося те, що трапилося, і ця імперія "надала можливість" околицям, або ж окраїнам "отримати свої окремі держави".

Він каже: "Росія щодо України принаймні завжди робила все для територіальної цілісності нашої". Ще одна апеляція до історії – це так зване возз’єднання XVII ст. Йдеться про 1654 рік і те, що "возз’єдналися 2 братські народи". Це зараз активна загалом позиція чи не дуже?

Путіну би розшукати внутрішню логіку у себе. Або один народ, або два народи. Якщо возз’єдналися два народи, то значить, їх два, а не возз’єднався один народ. Всі ці обмовки показують, яка каша у нього в голові.

Ці апеляції, що називали себе "русскими", "православними" – на той момент ми називали себе русини, а сусідній народ – московськими людьми. За часів того ж самого Івана Мазепи і Петра I, коли потрапляли до шведського полону українські козаки і московські стрільці, їх фіксували шведи як військовополонених і записували, що це за люди.

Українці писали "козаки, піддані князя Мазепи", а росіяни писали "московити". Не йшлося про "православних". Розбіжності в церквах були дуже значними, про що нам говорить історія церкви: 200 років московського розкольництва. Потім, коли представники братсько-українського православного народу приїжджали до Москви, їх там перехрещували.

Поняття "руський" як прикметник чи "руський" як національність, чи русини, чи московити і православні – містило в собі цілу купу внутрішніх суперечностей і конотацій. Накидати бачення XXI століття і радянського підручника на ментальність людей XVII століття – абсолютно безглуздо.

"Не имела никогда традиции государственности". Ми самі часто говоримо про відсутність державності або про нетривку державність через століття. Що на це можна відповісти?

За часів незалежності були достатньо великі були історіографічні рубки з приводу і періодизації історії України, і оцінки різних її періодів. Зокрема ми підходимо до того, що треба дещо інакше подивитися на усталені у нас вже давно в історіографії штуки, як "період бездержавності". Коли відбувся такий собі гібрид народницької школи Грушевського і державницької школи Липинського, де одна штука – це історія народу, а інша – історія держави та еліт.

Це пов'язано також з традиційною темою суперечок. Це віктимність, чи жертовність, чи трагічність одвічно української історії. Тобто у нас був спалах Хмельниччини, потім Руїна, занепад, імперія, бездержавність. То у нас була Русь, потім монголи, занепад державності, прийшли литовці, а це не українська начебто державність.

Цілком природньо, що історія переписується не з точки зору фактів, а з точки зору інтерпретацій. Тому що в 1991 році, коли я закінчував радянську школу і поступав на історичний факультет, ми задавали на історії України одні питання. Після 2014 року трошки інші питання. І така сама ситуація була в XIX ст. чи під час Української революції і визвольних змагань.

Однією з хороших тенденцій є те, що ми будемо розтягувати період українських князівств по суті до кінця XV ст., а не до Великого Князівства Литовського, оскільки єдина різниця між Київським князівством часів Київської Русі і Київським князівством часів ВКЛ – це лише інша династія. Рюриковичів заступили Гедиміновичі, вони так само сиділи в Києві, на Волині, в Чернігові, і були абсолютно легітимними.

Строкатість України – абсолютно природна річ для великої країни.

Це в Києві до Олельковича, так?

До 1470 року, коли адміністративна реформа скасувала князівства. Доктор історичних наук Борис Черкас зараз говорить про довгий династичний період історії України, який додає до нашої звичної періодизації державності, яка є у школах, 200 років.

Зміна династії не означає зміни принципової державної приналежності. Форми залежності від Вільнюса були, але не такі, як ми сприймаємо сьогодні – як області у складі якоїсь держави. І зміна династії знову ж таки не означає категорично історичного зламу, бо ми можемо подивитися на історію Франції: Меровінги, Каролінги, Капетонги, Валуа, Бурбони. Це ж не означає, що щоразу змінювалася французька державність.

І це не означає, що вона завжди називалася Францією.

Так, безперечно.

Бо це теж одна з основних апеляцій, де написано: Україна 500-700 років тому, герб і прапор, і тд.

Була Галлія, Королівство Франків, Римська імперія. Ми не повинні плутати форму і зміст. Українці самі по собі є певною такою константою субстанції, яка в різні часи називала себе дуже по-різному, навіть в різних своїх частинах. Це не є якоюсь відмінністю від інших країн Європи, бо по суті ті ж французи якоюсь стандартною французькою мовою всі заговорили лише у XX ст.

Строкатість України – абсолютно природна річ для великої країни. А вона велика, найбільша в Європі, то не дивно, що ми дещо різні в інших частинах. Хоча насправді ми набагато більш однорідні, ніж ті ж самі німці чи французи. Завдяки складнощам бурхливої нашої історії між нами з точки зору іноземців набагато більше спільного, ніж відмінного.

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна
УНІАН

Що стосується традицій державності: кінець XV ст. – це вже виникнення того, що ми називаємо козацьким періодом?

Так. Тут суттєво важлива річ, яка також є здобутком історіографії останніх років. У нас було старими схемами сформовано декілька розривів історичного процесу, державницького, але насправді це, знову ж таки, штучна річ.

Чому от у 1470-му році припиняється династичний період і, начебто підхопивши естафетну паличку, у нас з’являється козацтво? Не з’являється за 20 років до того і не за 20 років після. Це, знову ж таки, подолання радянського і такого народницького українського шаблону, що селяни повтікали від гніту і створили Запорізьку Січ.

Насправді перші козаки – це була військова верства династичної доби, яка з покоління до покоління — слуги боярські, слуги панцерні — охороняла той самий кордон, який охороняли козаки, але у 1470-му році вони опинилися без роботи.

Утворюється нова специфічна спільнота, яка вважала себе спадкоємцями саме князів і князівської доби. Тобто ми не маємо обов’язково пов’язувати державність з наявністю суверенного інституту. Відповідно, державницька традиція може набувати форм, скажімо так, збереження концепції та ідеї. Тому ми можемо говорити, що державницька традиція у нас ніколи не зникала, завжди були її носії. Тільки питання полягало в контексті "Воно втілюється в інститут держави? Чи поки що ні?".

Ще одне, на що багато хто звернув увагу – це згадка про Очаків, про "відвоювання" Північно-Причорноморських українських земель і Новоросії. Що нам треба знати про Новоросію?

Що це один з ключових імперських міфів, який ґрунтується на тому, що на території південної України до Катерини II нічого не було. Вона прийшла і заснувала там абсолютно все.

При чому мені подобаються означення, як "повернення", "звільнення" – звільнення від кого? Від місцевого населення, як тепер виявляється. Тобто це ті ж самі суперечки. Скільки років Дніпру, або Одесі, або Миколаєву, або Херсону? Хтось там все ж таки існував. Якщо і було якесь звільнення, то звільнення від ногайців, татар, козаків.

Але потім, якщо ми подивимося на процес колонізації цих територій, які Катерина називала "Новою Росією", так само, як Британія деякі території називала "Нова Англія", "Нова Шотландія", а Франція – "Нова Франція". Це колонізовані землі, захоплені. А хто їх заселяв?

Ми можемо подивитися "Полное географическое описание нашего Отечества. Том Новороссия" за 1910 рік і побачимо, що всю Новоросію переважно заселяють малороси. Тому з такими ж самим підставами можно було називати цю територію Нова Малоросія. Етнічний склад цієї території давав всі легітимні підстави, коли утворювалася українська державність у XX ст., будь-якого розливу: національного, більшовицького – все одно окреслювати етнічними межами українців.

Люблять же говорити про те, що Ленін запхав Донбас в Україну. Але ми не повинні забувати, що Ленін діяв абсолютно в рамках більшовицької національної політики, яка була спрямована не на створення нових націй, а на адаптацію існуючих націй до радянського режиму, щоб не треба було вести з ними постійну війну, як це відбувалося в Україні. Це був демонстративний елемент для зовнішньої експансії, оскільки якщо в СРСР національне питання розв’язане і кожен народ має свою республіку, то спокійно можна приєднувати нові республіки: Польську, Румунську…

Війна і російська пропаганда. Розбираємо історичні міфи з промови Путіна
Суспільне Херсон

Для внутрішнього вжитку це дає абсолютно спокійну логіку: "ми завжди були хороші, на нас завжди нападали".

Був ще вжитий термін "Бацила націоналістичних амбіцій". "Ця бацила ще проникла до комуністів" і, власне, за версією В. Путіна, "натворила те, що Радянський Союз розпався". "Мета одна – стримати розвиток Росії", – це те, чим Путін підсумовував розмову. Те, що "всі хочуть знищити святу Росію" – це імперська історія? Як це працює?

Це підготовка своїх людей до повномасштабного вторгнення в Україну? Тому що Україна – це навіть не гравець, а заблукала вівця, яку американці і НАТО готують як плацдарм для того, щоб звідти забити ядерними і всякими іншими бомбами Росію. Про що це все?

Це скоріше для внутрішнього споживання і для, так би мовити, проросійської п’ятої колони в інших державах і країнах. Бо ми знаємо, що Москва підгодовує і правих радикалів, і ліваків, і в їхній риториці, наприклад, десь у Німеччині чи у Франції, якісь путінські тези будуть безперечно озвучені.

Проти України воно може працювати лише на сегмент людей з відсутністю критичного мислення, тому що будь-яка людина розуміє, хто кому несе загрозу.

А от щодо виправдання з точки зору зовнішньої агресії – це штука стара, ми можемо її принаймні вести з XIX ст. Коли Галичину сприймали як плацдарм для ідеологічних диверсій на території підросійської України.

Потім стало ясно, що Перша світова війна – це "Австрійський генштаб", який також веде підривну роботу. Потім імперіалістичне оточення. Можна взяти як приклад XVIII-XIX ст., коли Російська імперія розширювалась на південь, на Кавказ і в Азію, і завжди пояснювала це метою захисту.

От уявляєте, на величезну Імперію нападають чеченці чи дагестанці. Виникають прикордонні сутички, "на нас нападають, ми їх примушуємо до миру" і захоплюємо. Для внутрішнього вжитку це дає абсолютно спокійну логіку: "ми завжди були хороші, на нас завжди нападали".

Десь під фінал промови Путін питає "Навіщо це все, щоби що?". Я не знаю, чи треба іронізувати, висміювати, а може взагалі не реагувати. Може нам зіграти в плюс те, про що вони зараз говорять?

Воно нам безперечно за плюс в будь-якому разі. Оскільки суспільство у нас строкате і різне, якісь реакції будуть. Хтось може це сприйняти буквально як глас божий, хтось буде категорично сперечатися. Але, як на мій погляд, всю критику себе Путін хронічно сам закладає в ці свої історичні опуси.

Я минулого разу був змушений відповідати для Інституту історії Академії наук, щодо промови про "один народ" з точки зору історії. Відповідь була, як на мій погляд, кваліфікованою, але, як сказали на каналі Росія, – дещо хамською.

Там було написано, що Путіну треба вчити "матчасть", окрім суто академічних аргументів. Бо воно настільки внутрішньо само по собі суперечно і не доводить тебе до якоїсь логіки, а скоріше вводить в голову когнітивний дисонанс.

Читайте також

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІншеПрограмиРозклад