З 2018 року посаду генерального директора Українського інституту обіймає Володимир Шейко. Фахівець з менеджменту культури, маркетингу і комунікацій, який упродовж 11 років працював на керівних посадах в українському представництві Британської Ради. Організатор культурних проєктів і подій у Великій Британії та 15 країнах Європи.
18 січня 2021 року Шейко після конкурсу вдруге обійняв посаду. В ефірі "Година з Наталею Грабченко" на Радіо Культура говоримо про те, як буде інституція працювати надалі, яким чином буде представляти Україну у світі та відповідати всім можливим загрозам та викликам.
Парадоксальний висновок, але краще, що Український інститут з’явився відносно недавно, тому що ми доросли до цього
У світі з великим досвідом працюють Goethe-Institut, Британська рада, Польський інститут. Тобто є інституції, які представляють свою країну у світі. Як давно в Україні існує Український інститут і які задачі він ставить перед собою?
Український інститут був заснований у 2018 році, але діяльність у сфері культурної дипломатії почалася раніше. Практично від відновлення Незалежності українські дипломати, представники громадянського суспільства, діаспори, закордонні українці робили за кордоном чимало культурних, просвітницьких, освітніх, наукових заходів, які розповідали про Україну і допомагали світові краще її розуміти.
Після Революції Гідності в Міністерстві закордонних справ був заснований окремий відділ культурної дипломатії і Департамент публічної дипломатії. Тобто ця функція нарешті потрапила в системну державну політику зовнішньополітичного відомства – і через рік-півтора був заснований Український інститут як профільна державна установа, яка схожа на перелічені вами іноземні аналоги. Яка повинна через потенціал культури, освіти, мови розповідати світові про Україну більш системний і цілеспрямований спосіб.
Здоровий глузд підказує, що краще б, аби Український інститут був заснований значно раніше. Але разом з тим мені здається, що саме після Революції Гідності, на хвилі постмайданних перетворень, він постав би найбільш ефективно.
Культуру не слід недооцінювати, тому, в якомусь переносному сенсі, ми теж воїни
По-перше, це був такий копняк всім нам, що потрібно справді щось робити. По-друге, я думаю, що саме в ці останні 10 років з’явилося нове покоління управлінців, менеджерів культури – екосистема, яка допомагає українській культурній дипломатії бути ефективною і сучасною. Вона не з’явилася одразу після відновлення незалежності. Парадоксальний висновок, але краще, що Український інститут з’явився відносно недавно, тому що ми доросли до цього.
Ви маєте справу з різноманітними викликами. Скажімо, недружній до нас сусід всі ці роки на світовому інформаційному просторі багато робить проти України. То хто ви сьогодні: воїн, культурний дипломат, менеджер?
Напевно, передусім культурний дипломат і менеджер. Воїн — це засильно сказано. Це теж один з фронтів боротьби проти дезінформації, проти нав’язування світу хибних і неправдивих стереотипів про Україну – і він, на мою думку, не менш важливий, ніж той фронт, що простягається зараз вздовж лінії розмежування.
Слід сказати, що він часто недооцінений, тому що перша увага, звичайно, йде до війська, до дипломатичних зусиль, політичних зусиль. Але культуру не слід недооцінювати, тому, в якомусь переносному сенсі, ми теж воїни.
Давайте поговоримо про вашу першу каденцію в якості генерального директора Українського інституту. Що вдалося зробити за цей час?
Це такий привілей – почати з нуля і мати можливість зробити те, що ти хочеш, із тими людьми, яких готовий запросити в команду. У цьому була перевага нашої стартової позиції.
Звісно, шлях був непростий, але вдалося заснувати інституцію, створити чудову команду з майже 50 людей, яка вперше для сучасної України запропонувала прогресивну, суголосну світовим практикам модель культурної дипломатії – і ствердила те, що ми повинні працювати з тим, що зараз відбувається в Україні, з нашими історичними викликами і травмами. І все це потрібно поєднувати в спосіб, який добре підлаштований під контекст очікування, і ті стереотипи, які існують про Україну в кожній країні.
Тобто ця культурно-дипломатична робота різниться від країни до країни. І для цього ми провели дослідження того, як Україну сприймають у 8 країнах світу на різних континентах. Щоб розуміти, з яких стартових позицій ми виходимо, на які наративи потрібно робити більшу увагу, наскільки нас взагалі диференціюють, відрізняють від Росії.
Цю роботу до нас ніхто не проводив, але мені здається, що вона дуже важлива і для нас, і для українських дипломатичних місій за кордоном. Щоби краще розуміти тамтешнє суспільство і виходити не лише з власної суб’єктивної думки про те, а що ж треба робити.
Хочеться почути про перші три роки Українського інституту в якихось конкретних заходах і фактах. Чим пишаємося?
За ці 3,5 роки ми провели понад 200 проєктів в двох десятках країн світу. Назву кілька з них: 2019 рік був двостороннім роком культури між Україною та Австрією. Перший крупний проєкт, який налічував майже 40 подій в 5 австрійських містах – і це була така перша до того часу культурна репрезентація України в іншій країні.
У 2020 році все перевернулося з ніг на голову через пандемію. Ми перевели багато проєктів в онлайн – і вони стали такими, які не потребують фізично присутності людей. Наприклад, нам вдалося повністю онлайн провести кілька українських театральних фестивалів у Польщі, музичних шоукейсів і концертів в Австрії, Німеччині. Вони транслювалися наживо і тим самим охопили значно ширшу аудиторію, ніж якби вони відбулися на якомусь концертному майданчику.
Ми запустили перший англомовний онлайн-курс про Україну на платформі Udemi. До нашого подиву, на таких онлайн-платформах, як Coursera чи Udemi, дотепер не було курсів про Україну, про її історію і культуру – на відміну від десятків курсів, які існують, наприклад, про ту ж саму Росію. Це теж спосіб дати класний, професійний фактаж, інформацію в привабливій обгортці широкій іноземній аудиторії, якій Вікіпедії мало і вони хочуть довідатися про те, що тут відбувається, і яка в України історія та сучасність.
Пишаємося виданням, яке ми називаємо "виданням з кулінарної дипломатії". Це книга, яка називається "Україна, їжа та історія". Це перше видання про українську кухню, кулінарні традиції, як вона прив’язана до нашої історії, виростає з нашої ідентичності, з географічних особливостей різних регіонів України. Там є також окремий розділ про дипломатичний протокол і етикет – як українські дипломати могли би подавати історію України, нашу ідентичність через кулінарні традиції, прийняття і таке інше.
Розкажіть про вашу співпрацю з культурним аташе в кожному посольстві, в кожній державі нашій за кордоном.
Співпраця постійна. Єдине, що не у всіх посольствах України є позиція культурного аташе. Це розкіш – мати таке представництво. Як правило, колеги-дипломати, які відповідають за культурні проєкти, поєднують це з функцією прес-аташе або іншими функціями. Відповідно, є небагато країн, де існує окрема позиція культурного аташе.
Але ми взаємодіємо практично щотижня з усіма посольствами тієї нашої пріоритетної географії і комунікуємо їм, по-перше, про те, що ми робимо, а, по-друге, робимо з ними багато спільних проєктів. Бо оскільки у нас немає власних представництв за кордоном, то дуже логічно співпрацювати з посольствами України, які беруть на себе частину організаційних або інших функцій, а ми з Києва робимо те, що можемо зробити.
Окремо запитання про сайт Ukraine.ua. Це ваша праця? Ми можемо з України теж подивитися на цей сайт і подивитися, яким чином презентується Україна у світі?
Це спільний проект Міністерства закордонних справ та Українського інституту. Ми його спільно розробили, запустили і зараз спільно наповнюємо також його і сторінки в соціальних мережах, які до нього прив’язані.
Це хороший стартовий майданчик для людей, які зацікавлені в тому, щоб приїхати до України, в тому, щоб вчитися в Україні або інвестувати в Україну. Сайт-візитівка, який стосується української культури або культурних подій, або традицій, наприклад, сезонних, які цікаві іноземцям.
Наша ідентичність не є доконаною чи довершеною, вона твориться історією й тим, що зараз відбувається
Йдучи на конкурс наприкінці 2021 року і маючи за плечами досвід створення інституції з нуля і вже маючи багато зробленого, що вам допомогло перемогти у конкурсі, як ви гадаєте?
Думаю, тут кілька чинників. Один з них — це те, що Українському інституту потрібна сталість. Озираючись на здобутки перших трьох років, з яких я перелічив, можливо, 2%, важливо зберегти цей поступ, візію культурної дипломатії. І не допустити, щоби інституція розвернулася на 180 градусів і почала займатися зовсім іншим.
Тому що такі здобутки, партнерства, особливо в міжнародному контексті, вибудовуються довго, багато чого залежить від довіри, від того, наскільки люди впевнені в роботі цієї інституції. Мені важливо було, щоби далі цей шлях був збережений.
У своїй конкурсній концепції я передбачив і розширення географії діяльності Інституту, і розвиток нових напрямів, і такі важливі для сьогодення теми, як Крим. Це така еволюційна концепція розвитку, яку я запропонував, і мені здається, що в цих турбулентних обставинах вона правильна.
Нас сприймають як проблемну країну?
Подекуди так, тут немає чого приховувати. Але коли ти починаєш говорити з людьми про якісь культурні маркери, які особливо поєднують наші суспільства або є спільними, або впізнаваними – це зовсім інша розмова, тебе ідентифікують в іншій зовсім площині і це допомагає.
Чи складно презентувати країну в світі, яка сама подекуди не відповіла на основні запитання базисні "Хто ми такі?"?
В нас було багато і хороших, і поганих подій, особливо новітньої історії, які спонукали нас консолідуватися і шукати, що ж нас об’єднує, а не те, що роз’єднує. Мені така позиція близька, і вона не послаблює культурну дипломатію. Наша ідентичність не є доконаною чи довершеною, вона твориться історією й тим, що зараз відбувається.
Ми проходимо випробування на міцність. Дедалі більше українців замислюються над тим, хто вони такі, чому вони такі, до якого світу вони належать. Це, мені здається, нас зміцнює – і це теж класно комунікувати за кордоном. Ми не пропонуємо якісь готові речі: "Україна ось така і ніяк інакше".
Усі зусилля чудові, але парочка російських телеканалів на території Німеччини робить свою справу, як тайфун. Нам потрібен якийсь телевізійний канал, який би був ефірним, інтернетним – чи це великий клопіт, який не під силу?
В Україні був такий телеканал, він називався UATV. Ця спроба булаФормально цей канал існує, у нього є світова ліцензія мовлення. Як відомо з сайту Детектор Медіа, наразі ведеться робота над його перезапуском. Цьогоріч державне підприємство "Мультимедійна платформа України" (телеканали "Дом" та UATV) отримало фінансування у розмірі 362 мільйони гривень.. Я не думаю, що нам цього бракує. По-перше, це величезні інвестиції, і, на превеликий жаль, важко буде конкурувати з тою самою Russia today, яка покриває собою дуже великий сегмент іноземного мовлення.
Але також хочу запропонувати контраргумент. Нещодавно був на програмі в Сполучених Штатах, присвяченій дезінформації і аналізу того, як вона працює в глобальному контексті. І там фахівці нас розхолодили, сказавши, що не перебільшуйте ефект від російської пропаганди через канал Russia today. Вони аналізували в науковий спосіб, як це все проникає чи не проникає в людську свідомість.
І з’ясували, що насправді КПД людської діяльності дуже низький, і він високий тоді, коли Росія через свої наративи, через телеканал Russia today починає поглиблювати існуючі розколи в іноземних суспільствах – чи то в американському, чи то в німецькому. Там це ефективно. А коли просто насаджується якийсь наратив про Росію чи про Україну, то у людей вистачає критичного мислення, щоби не засвоювати це на всі 100%.
Читайте також
- Перепоховання, легалізація пам’ятників у Польщі й в Україні – інтерв’ю з Павлом Подобєдом
- Історія Drahoman Prize. Як з'явилася перша премія для перекладачів української літератури
- Як зробити сучасну українську літературу видимою у світі
- “Українізація – це поразницьке слово". Інтерв'ю з мовознавцем Юрієм Шевчуком
Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу
