Волонтерка та мандрівниця Аліна Косовська цієї зими вирішила сама пройти 398 кілометрів Закарпатським туристичним шляхом, який до Аліни ніхто не зміг пройти взимку сам-один. Після закінчення п'ятитижневого походу, що розпочався 8 січня, Аліна розповіла подробиці своєї мандрівки у ефірі Українського радіо Львів.
Аліно, розкажіть, що спонукало вас вийти на цей маршрут одній і взимку?
Я люблю ставити собі виклики у горах, складні задачі, де потрібно перемагати себе. Минулого літа побачила інформацію, що цей маршрут не був пройдений взимку, хоча були спроби подолати його на лижах і пішки. Мені стало цікаво, що це за такий маршрут, чим він може бути складний і захотілося спробувати його пройти, я почала готуватися. Чому одна? Тому що не було людей з відповідним рівнем підготовки, які хотіли б його пройти, а ті, що висловлювали таке бажання, то вже я не була впевнена в їхньому рівні підготовки та мотивації. Тому пішла сама.
Як ваші близькі та знайомі відреагували на ідею пройти взимку Закарпатський туристичний шлях?
Більшість моїх знайомих знають, що я завжди ходжу в гори на якісь складні задачі. Я раніше ходила в сольні зимові походи. Але не такі тривалі, тому всі поставилися з розумінням.
Як ви готувалися до цієї мандрівки?
Для розвідки влітку я пройшла весь цей маршрут частинами. Загалом відходити від маршруту не можна, але взимку є певні нюанси. Коли, наприклад, стежка маркована по маршруту, обходить вершину траверсом і це лавинонебезпечний схил, тому потрібно йти через вершину.
А яких заходів безпеки ви вжили під час підготовки та в самому поході, адже одиночний зимовий похід у гори це найскладніший вид гірських мандрівок?
Паралельно були два способи відстеження. У мене був помічник, з яким ми розробили систему контролю на певних відрізках. З контрольних точок я мала у певний час вийти на зв’язок по мобільному. А помічник мав чітку інструкцію – якщо я не виходжу в цей час на зв’язок, то він повідомляє рятувальникам, коли я у попередній раз виходила на зв’язок і на яких координатах, скільки часу відтоді минуло і яким маршрутом я рухалася. Паралельно від Боржави і до фінішу я мала маячок від франківських рятувальників. Це експериментальна система – вони намагаються розробити трекери, що передають координати в режимі реального часу на базу рятувальників до Івано-Франківська і ті мають змогу відстежувати рух мандрівника. Але наразі ще не встановили по всіх Карпатах ретранслятори і повного покриття немає, тому на моєму маршруті тестували, як це працює і на більшості високогірних ділянок бачили, де я перебуваю. Але в під час подорожі ніяких аварійних випадків не було, все ішло за планом і допомога рятувальників не знадобилася.
Де ви стартували і де був фініш? Скільки часу ваша мандрівка тривала?
Старт маршруту був 8 січня у селі Великий Березний на Закарпатті, це біля польського кордону і він завершується біля румунського кордону в селі Ділове. Це фактично із заходу на схід, а потім з півночі на південь через більшість основних гірських масивів в Українських Карпатах.
Чи були взимку якісь несподіванки, яких ви не сподівалися під час підготовки влітку?
Несподіванок не було, я розуміла, як все працює, пройшла маршрут влітку, потім ще раз сіла за мапи, взяла свої нотатки і вже в голові проходила зимовий маршрут, якщо так можна сказати. Я продумувала, де буде багато снігу, де будуть карнизи або лавинні схили, де буде довга високогірна ділянка, на якій нема як зробити ночівлю. Всі ці моменти я собі продумала та розпланувала. Я мала блокнотик з підказками, куди записала якісь технічні моменти, що потім могли бути корисними, відтак ніяких великих несподіванок не було.
Як ви поповнювали припаси по дорозі, адже мандрівка тривала 5 тижнів і взяти всього із собою просто не було фізичної можливості?
Маршрут проходить через населені пункти в середньому раз на 3-5 днів. Найдовша автономна ділянка – 8 ходових днів. Тому я купувала припаси у сільських магазинах, а в деяких є пошта, то я туди готувала посилки наперед із такими припасами, які просто так в селі не купиш. Мені їх відправляв туди помічник, про якого я згадувала раніше.
Як доводилося ночувати? Траплялися колиби чи переважно у наметі?
Траплялися колиби, є більш цивілізовані місця для ночівлі, як от на полонині Красній є мініготель «У Йосипа». То хатина в горах, вона має власника, має опалення, електрику і там можна комфортніше переночувати. На підйомі на Петрос від Квасів є біостаціонар Львівського університету, там також охоронець може пустити в теплу кімнату. Було трохи колиб, притулків, також в селах ночувала, які траплялися по маршруту, але більшість ночей все таки вийшло у наметі.
Розкажіть, як виглядає облаштування ночівлі в наметі?
Нічого складного в цьому нема: приходиш на місце ночівлі, дістаєш лопату, викопуєш поличку під намет, бо там снігу по кілька метрів. Передовсім треба переодягнутися в теплий сухий одяг, приготувати їжу, залізти в теплий спальник і доволі воно комфортне.
Це щось таке як маленьке іглу виходить?
Ну, іглу це споруда зі снігу і льоду, і вона була би комфортнішою в таких умовах, але для того, щоби його збудувати, треба багато спорядження і часу, тому це був просто намет.
А от десь в дорозі, коли ви вчергове викопували сніг, ставили намет та готували їжу, не спадало на думку все покинути та зійти в долину?
Ні, така думка не спадала.
А як ви себе мотивували, адже це 5 тижнів одиночної подорожі з мінімумом спілкування та комфорту?
У мене, насправді, жодного разу не виникало бажання здатися. Бували думки про те, що якогось дня треба менше пройти і більше відпочити або відігрітися на день в якомусь селі. Але такого бажання, щоби зійти з маршруту і поїхати додому не виникало. Я розуміла, на що підписалася, довго до цього готувалася і насправді була готова йти до кінця.
Яким був найдовший одноденний перехід і де було найскладніше йти?
Найскладнішими фізично було засніжені ділянки, звісно, в зоні лісу. Коли ти робиш підхід до високогірної ділянки на снігоступах і все одно провалюєшся по коліна. Це дуже важко та повільно, іноді вдавалося пройти за день по 7-8 кілометрів, тобто менше кілометра за годину. Високогірні ділянки легші за рахунок вітру постійного, той сніг здуває з хребта і утворюються льодові надуви, вони тверді, в них не провалюєшся і йдеш відносно легко. Найбільшу відстань за день я проходила на Чорногірському хребті – 22 км за день і 19 км – на Боржавському.
Якою була реакція місцевих жителів, які вам зустрічалися по дорозі та дізнавалися, що ви самі взимку ідете 400 км по горах?
Бувало по-різному. Хтось дивувався, хтось розпитував. Стандартне запитання – чи мені не страшно і як я можу бути сама в лісі, якщо там є вовки.
А вовків ви таки бачили?
Не бачила, тільки сліди. Вовк до людини в нормальному самопочутті не підійде, хіба як людина виснажена та вмирає, чи хоча би не рухається. А так вовки мають інстинкт самозбереження, який їм каже, що людина це більший хижак, невідомо, що у неї в голові, тому вовки тримаються в стороні.
По дорозі ви ще залишали в колибах та притулках медичних аптечки. Чому вирішили нести ці аптечки?
Спочатку я планувала занести аптечки в 16 притулків, але вдалося занести в 12, бо до деяких були небезпечні спуски і я вирішила до них не йти, а залишатися на ночівлю на хребті.
Така ідея виникла раніше. Ми займаємося гірським волонтерством, намагаємося працювати над розвитком безпечного туризму, щоби люди в горах якомога менше потрапляли в неприємні ситуації і аптечки – це один з таких пунктів, щоби мандрівники мали чим собі надати допомогу, особливо взимку, коли це критично важливо. Тож я подумала, як вже іду такий довгий маршрут, то хоча би якусь добру справу мала би по дорозі зробити.
Якою була перша думка, коли ви зрозуміли, що фініш уже близько? Що ви відчували?
На початках думала, що коли проходитиму крайню вершину – це Піп Іван Мармароський – і спускатимуся майже 20 км до Ділового, то буде якась особлива атмосфера. Але насправді, я йшла з думкою, що втомилася, натерла ноги, хочу спуститися вниз, зняти черевики, піти в душ і все. А з відчуттями розберуся пізніше.
А зараз, трохи на віддалі від мандрівки, можете сказати, чи вартувало все це того, щоби п’ять тижнів провести самій, в снігах, посеред дикої природи, наодинці зі стихією?
Так, однозначно вартувало. Дуже багато було позитивних емоцій і корисного досвіду стосовно спорядження, технічних моментів у проходженні певних ділянок. І ще було багато знайомств на маршруті з чудовими людьми, які підтримували та допомагали. Було багато чудових краєвидів, які надихали. Бо просто бачити якусь красу з підйомника в горах – це одне, а побачити красу, до якої ти йшла ногами багато днів з важким наплічником – це зовсім інше відчуття і воно все того варте.
Можливо, ви вже складаєте плани на якісь довші та складніші мандрівки?
У квітні цього року планую піднятися на Арарат, бо мені цікавий висотний альпінізм. Я ще не була у горах, вищих за Карпати і хочу себе спробувати. І якщо буде все добре, то буду тренуватися до сходжень у вищих горах.
Автор: Тарас Базюк
Аудіоверсію розмови можна послухати за цим посиланням.
Читайте нас у Instagram: головні новини регіону
