Ніжинський фотограф Ігор Волосянкін показав Суспільному архівні фото, які зняв 18 лютого 2014 року у центрі Києва в розпал боїв протестувальників та беркутівців. Каже, дотепер їх не публікував. Розповів також історію, про яку не любить згадувати. До восьмої річниці Революції Гідності – спогади очевидця тих подій.
Розповідь від імені Ігоря Волосянкіна.
Я не хизуюсь, що я не боявся. Як і будь-яка людина, я маю право на страх. Але, коли у мене в руках фотокамера, то страх відходить, тому що, чим більше я боюсь, тим менше я зроблю фотографій. А я не для того прийшов туди, щоб боятись.
Я знав, що цього дня будуть якийсь «двіж», ми вже до цього готувалися. Все говорило про це. З самого ранку я пішов до Верховної Ради, що розумів, що там все буде. Там було кілька барикад на вулиці Шовковичній і Садовій. КАМАЗами були забарикадовані підходи до ВР. Звісно, тем, де барикади, там і скупчення з обох боків: з однієї сторони КАМАЗів був «Беркут», по іншу – повстанці.
Це – напевне, перше фото, яке я зробив на барикадах. Це – люди, які позалазили на автомобілі, і в одного з повстанців був прапор Чернігова. Я-то не з Чернігова, я з Чернігівської області, але Чернігів для мене – також рідне місто. І мені особисто було дуже приємно побачити такий кадр, відразу зрозумів: о, наші! Значить, все буде нормально.
Протистояння почалося приблизно в той час, коли Ігор Волосянкін зробив фото з прапором. І поступово наростало.
Спочатку люди намагалися йти в рукопашну, якось битися з беркутівцями.
Ось тут на фото видно, як чоловік (напевне, вже за 60 йому було) зі шматком піддона в руках кидається на беркутівців. Ненависть і відчай був тоді у людей, відчувалися такі емоції.
Потім почали закидати «Беркут» «коктейлями Молотова», камінням, бруківкою.
На фото видно, як, начебто, кілька «коктейлів» потрапив у стрій беркутівців і там загорівся. Напевне, і їм там було непереливки…
Уздовж вулиці Шовковичної бачив, як беркутівці стали в «черепашку».
І один з них стріляє з помпової гвинтівки. На наступному фото краще видно.
До речі, стріляли не тільки гумовими, а і металевими кулями. Це ми самі бачили. А гумовими стріляли людям просто в очі. І багато з активістів Майдану були з вибитими очима.
А на цьому фото видно, як запускають світлошумову гранату. Я навіть на фото її відблиск впіймав. А на асфальті валяються шматки бруківки, які протестанти жбурляли в Беркут.
Це – фотографи. Ми усі разом залізли в кузов КАМАЗу і фотографували звідти. Й небезпека була в тому, що ми були, виходить, посередині – між протестувальниками та беркутівцями. Під перехресним вогнем – нам прилітало і від одних, і від інших. А я спустився вниз, щоб зробити кадр.
Ми отак і сиділи, притиснувшись одне до одного і спинами до стіни.
Далі пішли фото протестантів, які закидували камінням беркутівців.
Я з іще одним фотографом сховалися за одним укриттям, і, виходить, ми ближче до «Беркуту» стояли для того, щоб знімати протестувальників не зі спин, а в обличчя. А ті, видно, подумали на нас, що ми якісь снайпери беркутовські. І почали нас закидувати «коктейлями» і камінням – прямо в нас почали цілитися. Кричати було марно – там такий шум стояв, нас би не почули.
А я стояв трохи на відстані. Навколо вода стояла – сніг, напевне, розтанув. І багнюка утворилася. І, бачу, летить «коктейль Молотова» прямо в нас. Падає на землю, розбивається прямо в нас під ногами, в сантиметрах сорока від мене. І – гасне! Бо впав у багнюку.
Чорні клуби диму на наступних фото – то вже запалили шини.
Це – чернігівська фотографка Мар'яна Харді. Ігор Волосянкін розповідає, що беркутівці з неї тоді здерли каску й побили. Каже, так беркутівці робили зі всіма, коло могли піймати – здирали каску й били по голові.
Історію, про яку піде мова далі, Ігор Волосянкін мало кому розповідав.
Ми побігли у двори, сховалися у під’їзді. Багато протестувальників ховалися так, і беркутівці про це знали. І робили зачистки – ходили по під’їздах, добивали тих, хто там ховався. І ми розуміли, що нас прийдуть також добивати.
Закрилися у під’їзді. Чули крики із сусіднього під’їзду, там якраз зачищали. Поранених підняли на верхні поверхи. А я думаю, чого я буду ховатись? Сів на східцях перед входом, все одно ж помирати, думаю. То помру як людина. Як чоловік!
Сенсу битися не було – у мене була одна рука зламана, на іншій – порвані в’язи. Це сталося, коли з мене намагалися зірвати каску, я виставив руки вперед, і отримав по руках. Одна рука тоді вже розпухла, аж рукавиця репалась. Ну, все одно, думаю, ховатись не буду.
Зателефонував своєму другові – чернігівському журналістові Олегу Головатенку. Попрощався із ним і надиктував йому інформацію, яку знав – про останні події. Так і сказав – начитую останній свій текст, опублікуєш. І все, кажу, бувай.
І тут одна дівчина, яка була з нами, додзвонилась до своїх колег зі швидкої (вона там працювала). До цього не могла довго додзвонитись. Розповіла про ситуацію, каже «тут торба».
Чую, відкриваються двері. Думав відразу – «Беркут», але заходять лікарі. Але зразу за ними – «Беркут». Медики забігають швидко, і тільки встигають прошепотіти «Ви всі – мертві!» Ми зрозуміли це і всі впали «замертво».
І коли увірвався «Беркут», лікарі стали кричати на них: «Повбивали людей! Ідіть звідси!» І вантажать нас на ноші. А беркутівці хочуть перевірити, чи дійсно мертві ми, чи ні. А лікарі не дають і несуть нас до машини «швидкої». Просто облаяли їх і завантажили нас до машини. І повезли.
І так ми лишилися живими.
Я відмовився їхати до лікарні, вирішив знімати далі. Дорогою вийшов, Мар’яна зі мною. Я кажу їй: «Ніяких страждальних гримас. Вони добивають тих, хто слабші. А сильних не чіпають. Тому корчимо з себе щасливих».
І от ми йдемо, усмішки – на все обличчя, всі в крові. Ми вийшли через територію, підконтрольну «Беркуту», тому пройшли спокійно.
Далі було багато історій, але їх розказувати дуже довго…
Для мене Майдан – це відображення сучасної середньовічної війни: зі щитами, з мечами… Не мечі, а палки були. Ворог, якого ти можеш пошкодити на відстані витягнутої руки.
