"Війна – це хвороба". Інтерв'ю з режисеркою фільму "Клондайк" Мариною Ер Горбач

"Війна – це хвороба". Інтерв'ю з режисеркою фільму "Клондайк" Мариною Ер Горбач

"Війна – це хвороба". Інтерв'ю з режисеркою фільму "Клондайк" Мариною Ер Горбач

Українсько-турецький фільм "Клондайк" здобув нагороду за найкращу режисуру на престижному американському кінофестивалі "Санденс". А 14 лютого фільм представили у програмі Берлінського кінофестивалю, де його відзначили призом екуменічного журі секції "Панорама".

Кінознавець Лук'ян Галкін поспілкувався з режисеркою фільму Мариною Ер Горбач. Як "Клондайк" розповідає про трагедію рейсу МН17, чому турецькі критики звинуватили режисерку в неполіткоректності та кому присвячено фільм – дивіться в інтерв'ю. Наводимо скорочену текстову версію.

Стрічка розповідає історію родини, яка у 2014 році опинилася в епіцентрі подій після авіакатастрофи рейсу МН17 в селі Грабове Донецької області.

З того моменту до Грабового починають прибувати найрізноманітніші люди: хтось у пошуках близьких, які були на цьому рейсі, хтось з іншою метою — наприклад, приховати правду.

Це звідти походить назва "Клондайк", як місця, куди починають стікатися люди?

На "Golden Globe Awards" вийшла рецензія, у якій підсумували, що "Клондайк" – це "gold rush" ("Золота лихоманка", – ред.). Порівнюючи, ми пов'язуємо ці дві території лихоманкою війни.

Війна – це хвороба, і ми намагаємось говорити з міжнародним глядачем схожими для них словами.

Тому що для них Клондайк ближчий, ніж Грабове десь далеко в Україні. Також пробуємо піднімати тему місцевого населення і немісцевого (назвемо це словом "завойовники"), говоримо про індустріальну складову самого Донбасу як регіону. Щоб кіно оживало різними дотичними темами, щоб це не було чорно-біле "Росія привела техніку під кордон, тому в них війна".

Для певної частини західної аудиторії ці події могли актуалізуватися разом з медійною увагою до техніки під кордоном. Але для України війна і не завершувалась.

Ми, власне, і говорили про це багато під час фестивалів. Ми коли сидимо, наприклад, в Києві і спілкуємося з американськими журналістами, вони одразу запитують: "Що у вас там відбувається і як ви там взагалі живете?".

А ти знаходишся в себе вдома, де з точки зору воєнного стану все ніби спокійно. Війна йде з 2014 року, і це такий шанс розповісти, що в їхньому медіапросторі зараз ця тема дуже підсилена.

Але ви зрозумійте, що це не почалося позавчора, що це почалося 2014 року. І ось вам кіно про ті дні, яке надзвичайно актуальне зараз.

Фільм починається зі слів: "Засновано на реальних враженнях", не на реальних подіях. Це означає таке собі запрошення сприймати історію емоційно?

Весь фільм дуже емоційний і говорить з почуттями глядача. Я намагалася передати мої власні почуття від того, що переживала, коли спостерігала і досі спостерігаю за подіями.

Це трошки інше, ніж режисувати акторів на почуття. Вони живуть своїм життям. І є історія з катастрофою, історія з війною, і паралельно є мої почуття з приводу цього. І от, власне, мої авторські почуття треба було запакувати для глядача, щоб йому це передалося. Щоб не тільки нас це хвилювало.

В одному з фінальних епізодів пропадає голос, хоча ситуація кричуща – це як раз те почуття, коли ти розумієш, що і там війна, і тут війна, і це все охоплює тебе. А заходиш у міжнародні медіа – і там нічого такого не відбувається. Немає уваги такої, як зараз.

Марина Горбачпресслужба Держкіно

Кадр з фільму "Клондайк" Марини Ер Горбач

Тобто це не тільки політичний меседж, але й твій концентрований голос?

Так! Мене, до речі, турецькі критики звинуватили у тому, що я недостатньо надала голос політичному меседжу двох країн. Що я мусила б як артист, митець дати змогу двом сторонам висловитися. Я їм сказала, що нікому нічого не винна.

Двом сторонам – це типу як російській стороні? А недостатньо висловлювання на рівні того, що вони вторглися у нашу країну? Це недостатній меседж?

Що я повинна була б теж побачити в них людей, розумієш?

А я вважаю, що війна сама по собі чорно-біла. Я не бачу в цьому якихось нюансів.

Кому ставити немає де – можна тільки поділитися емоціями. Тут немає про що дискутувати, з моєї точки зору.

Формулювання журі "Санденсу", за яким була присуджена нагорода: "Захоплююче кіно, ретельно оформлене, вишукано структуроване та прекрасно зігране. Це фільм про вибори, які ми робимо, коли світ розривається на частини".

От про другу частину цього формулювання – ти з ним згодна? Коли я дивлюся це кіно, у мене складається враження, що насправді герої особливих виборів не роблять і вони скоріше зумовлені зовнішніми обставинами. Вони ніби як стають їхніми заручниками і вже мають вибір без вибору.

Але ми ж зробили вибір! Я думаю, що "Санденс" у цьому плані уважно нас слухав, і це відчувалося. І те, що така молода країна, і компанія, як наша, організувалась і зробила кіно про події 2019 року, коли суд навіть не наблизився до публічного оголошення імен, а ми тоді уже знімали кіно – і воно уже зараз є доступним. Я думаю, що для "Санденсу" це теж є складовою фільму. Це наш особистий авторський вибір: не чекати, а створювати фільми.

Головну героїню, Ірку, зіграла Оксана Черкашина, чудова і кіно-, і театральна акторка, я її особисто пам'ятаю з Харківського та Київського театру. Власне, фінальний титр присвячує фільм жінкам. За моїм враженням, Ірка виявляється сильнішою за всі чоловічі персонажі.

Ні, вона виявляється сильнішою за війну.

Вау. Це крутий стейтмент. Але все ж – це суперечить тому, що вона виявляється сильнішою за чоловічі персонажі?

Ніяк не суперечить. Я вважаю, що коли глядачі побачать останній епізод, вони зрозуміють, що він у хорошому розумінні про героїв – там немає ніякої зради, я не шукаю зрадників. Але так, Ірка виявляється сильнішою за війну. І це моя позиція: я вважаю, що все одно всіх не вб'ють. Як би це не прозвучало спрощено, але.

Для мене це таке собі не тільки драматургічне рішення, але, можливо, й твій особистий коментар: погляд на роль жінки в українському суспільстві, яка зростає, і особливо з настанням війни. Ти живеш у Туреччині, як для тебе збоку це виглядає?

У мене у режисерській промові для "Сандерсу" було коротке зауваження про українських жінок. Це якийсь дуже унікальний вид існування жінки у просторі. Я навіть знаю це по собі, тому що я точно трошки по-іншому існую у турецькому просторі, ніж інші іноземки. І це жіночій погляд.

Тобто, я – жінка-режисер, у нас головна героїня – жінка, яка виявляється сильнішою за війну. І це виглядає досить достовірно, ми у цьому плані не граємося у піддавки. Це важливо, коли ти дивишся кіно.

Марина Горбач

Режисерка фільму "Клондайк" Марина Ер Горбач

І все ж – це для тебе частина коментаря стосовно українського суспільства? Чи це все лишається у межах твоєї історії?

Я не можу сказати, що якось ділю, що чоловіки так себе поводять, а жінки – інакше. Я сильно відчуваю, що і волонтерський рух, і військові, і взагалі мотивація Майдану дуже сильно була про наступні покоління. За моїми відчуттями, спочатку вийшли люди, у яких уже є сім'ї, діти, які точно бачать своє майбутнє в Україні. Які культурно, політично, ментально і соціально базують себе тут. Неможливо змиритися з такою несправедливістю, проти якої люди вийшли.

Зачеплюся за фразу, що ти не ділиш стосовно того, як поводиться жінка, як поводиться чоловік.

Для мене важлива сім'я. Присвята жінкам для мене рівноцінна майбутньому життю. Знаєш, чому класно бути режисером? Можна такі речення не говорити, а зняти. І люди подивляться, і навіть якщо вони не так це собі сформулюють, але в них зайде щось, що буде їх тримати. Коли такі чуттєві штуки намагаєшся вкласти у слова – це їх трошки спрощує, а спрощувати не хочеться.

Давай не будемо спрощувати. Але маємо констатувати, що в твоєму фільмі є сильні акторські роботи, але немає сильних чоловічих образів. Толік, чоловік Ірки, набагато менш рішучий, ніж вона. Це їм вартує як мінімум спокою і безпеки.

Погоджуюся. Не буду говорити, що ми створювали героя і супермена. Мені важко на це питання відповідати, і ми все-таки говоримо про певний регіон і про певні типажі людей.

У нас історія базується за враженнями, але й за моїми власними спостереженнями.

Я патріотка у цьому фільмі рівно настільки, наскільки мені дозволяє оцей рівень відчуття правди.

Для мене було важливо знайти силу – і ми її знайшли в героїні. Все, що будується навколо сили героїні, сподіваюся, не робить слабшими героїв навколо, а навпаки, особливо у фіналі, підтримує силу героїні.

Сильна героїня для мене не применшує героїв-чоловіків, і тим не менш я бачу в них от цей концентрований сумнів, а головне – небажання приймати рішення. Ти, можливо, могла цього і не закладати.

Я заходжу на тонкий лід під назвою "що хотіла сказати авторка", але для мене очевидно, що чоловік, Толік – він старший, а Ірка молодша за нього. Для мене це скидається на соціальний коментар, тому що Ірка, я думаю, це покоління 30-річних. І це старше покоління її чоловіка – це ті, хто більше понівечений радянською інерцією. І в поглядах, і в діях. Ти згодна з цим?

Я згодна. У нас була така картинка, коли ми шукали Толіка (тому що за Ірку ми відразу розуміли, що це Оксана (Черкашина, – авт.), це було зрозуміло). І коли ми шукали Толіка, у нас був у офісі такий малюнок, на якому лежить левиця і її обіймає такса. Це було дуже сильно про любов.

Сергій Шадрін не дуже схожий на таксу.

Він не схожий на таксу, але він зіграв чоловіка, який належить своїй дружині.

Так, я з цим згоден, таке відчуття.

І, власне, цей малюнок є композиційним вирішенням до епізоду третього ранку, коли вони прокидаються в спальні, і от як вони там заснули, це, власне, походить з цього референсу. Тому він завжди біля неї, він належить цій жінці, і в силу того, який у нього характер, намагається вирішити цю ситуацію. У нього такий характер, сформований його життям.

"Війна – це хвороба" Інтерв'ю з режисеркою фільму "Клондайк" Мариною Ер ГорбачFacebook: ДержКіно України

Команда фільму "Клондайк"

Зокрема радянською інерцією.

Так. Я просто надзвичайно рада, що був Сергій, тому що коли я його побачила на фотографіях, я сказала: "Та ні, ну він виглядає як чувак, який зараз тут всіх направо-наліво розкидає". Він ще й спортсмен, чемпіон з бойових видів спорту, тобто він взагалі за кастом не виглядав людиною, яка може зіграти цю роль загубленого.

Зламаного.

Загубленого, зламаного. І його спроба знову стати на свою позицію – це, власне, спроба перемогти Яріка. От тому я дуже рада, що на контрасті того, який він за типажем, і того, як він зміг свою акторську природу перекрутити, мені здається, що в цьому є дуже великий плюс.

Я скористаюся твоїм формулюванням про "перемогти Яріка". Оскільки ми говоримо про кіно, про війну, і для глядачів, які його не бачили, це може звучати як зіткнення з ворогом. Але Ярік – це молодший брат Ірки, і це очевидно, що це не ворог, принаймні, не мав би бути.

І мені тут цікавий їхній конфлікт. На конфлікті Толіка і Яріка, тобто чоловіка і молодшого брата Ірки, тобто ще молодшого покоління, скоріше 20-річних. На ньому вибудовується фінал, який я не буду спойлерити. Але для мене — я думаю, що Ярік вбачає в Толіку сепара. Толік для мене не сепар, він скоріше не визначився.

Ярік вбачає в Толіку людину, яка не може визначитися. І це його дратує настільки, що він його постійно називає сепаром і лохом.

І це питання комунікації, тому що є дві сторони, які принципово не можуть нормально, цивілізовано прокомунікувати. І не тому, що у них немає цих скілів, а тому, що вони не вміють цього робити. Вони не вміють сісти за стіл і сказати: "Так, що не так?" або: "Ти заспокойся, це наші справи і ти, будь ласка, не влазь". Один посилає одного, інший посилає іншого, зрозуміло, що вони посилають один одного протягом довгого життя.

Так, там очевидно, що за кадром у них є історія.

Коли ми працювали, я не давала їм відповіді. Ми працювали над певними епізодами, сценками, і потім я прийшла до Олега, який зіграв Яріка, і кажу: "Так, які у тебе проблеми взагалі з Толіком?" Він мені сказав: "Та він мені просто не подобається!" І це було дуже точно: він йому просто не подобається.

Він його не сприймає як члена родини, як чоловіка своєї сестри. У цьому є набагато більше правди, ніж намагатися будувати їхні дві сторони, які принципово конфліктують через позиції. І в цьому є набагато більше болю. Болю, тому що вони не вороги одне одному. У фіналі це ще більш боляче.

І тим не менш, вони не можуть об'єднатися проти спільного ворога.

Вони не можуть поговорити! Їм для того, щоб об'єднатися, просто треба сісти і сказати: "Значить так, дивися, у нас тут родина, так і так, будь ласка, поводься якось відповідно до того, що тут є вже нова родина, розумієш". У них діалог: "Ти, ну, да".

Є тут соціальний коментар? Ця історія більша за те, що ти показуєш? Це твій погляд ззовні на роз'єднаність усередині українського суспільства?

Це погляд на комунікацію.

Всередині українського суспільства?

Звичайно. На комунікацію. Я взагалі не хотіла би підкреслювати позиції, я би хотіла, щоб глядач сказав:

"Ну йолкі-моталкі, якби вони просто спокійно, без вихлопів, могли комунікувати, у них би був абсолютно інший третій день їхнього життя".

От тому дуже шкода, коли люди, які одне одному не вороги, не можуть об'єднати свої зусилля.

Марина Горбач

Кадр з фільму "Клондайк" Марини Ер Горбач

Для мене твій світоглядний камертон відчувається дуже суголосним і точним, але при цьому ми вже говорили, що ти живеш у Туреччині, і доволі давно. Що тобі дозволяло, скористаюся кліше, "тримати руку на пульсі", бути ззовні, але і всередині водночас?

Я взагалі не випадала жодного разу з культурного простору, я бачу і дивлюся всі українські прем'єри. Я Оксану Черкашину побачила у театрі, тому що я часто приїжджаю і ходжу у театри. Зараз є інтернет, мої діти говорять українською мовою.

Але твій фільм не про культурне поле. От коли я казав про камертон, він стосується скоріше низової комунікації, яка відбувається з людьми у повсякденному житті, не у культурному.

Я дуже багато комунікую. Я, можливо, не живу 12 місяців на рік в Україні, але в мене немає такого, щоб я випала. І я тобі чесно скажу: дуже багато українців, які живуть за кордоном, так само не випадають. Дуже-дуже-дуже багато.

Якщо вже про твій досвід перебування в іншій країні: "Клондайк" – це твій не перший фільм, але до цього ти режисувала кіно спільно з Мехметом Бахадиром Ер, твоїм чоловіком. Чому ти вирішила "Клондайк" зробили сольно?

Ой, краще запитати, чого ми раніше працювали разом.

У нас не було стратегії, що ми будемо працювати разом або я буду працювати сольно. Все відбувається органічно і немає нарад з приводу того, який буде концепт. Тому з "Клондайком" у мене був сильний емоційний поштовх. Я швидко написала сценарій і потім далі займалася співпродюсуванням. Тому що це все-таки українська історія, і треба було думати, як його (фільм, – ред.) реалізувати в Україні.

Ми відзняли тизер, і я побачила, що так, це саме те, що я хочу зробити. Це було настільки очевидно, що мені потрібно просто допомогти, і у мене скоріше за все не буде часу і енергії пояснювати.

Коли ти у співрежисурі, ти дуже багато часу витрачаєш для того, щоб пояснити, знайти якесь спільне рішення.

Було якось швидко зрозуміло, що спільні рішення не потрібні, потрібно зібратися, всім акумулюватися і допомогти мені зробити все таким чином, як я собі це придумала.

У твоєму інтерв'ю для "Детектора медіа" була така класна цитата, що українське авторське кіно останні роки тільки те і робить, що шукає способи, щоб зацікавити міжнародну аудиторію нашим болем. І я вражений рівнем "Клондайку", скажу відверто.

Наскільки, на твій погляд, нагороду можна вважати політичною? Стрічку про протистояння Росії відзначили на американському кінофестивалі, у країні, яка послідовно надає велику підтримку Україні. Як ти вважаєш, наскільки тут витриманий баланс між оцінкою талановитого фільму та політичним підґрунтям?

Нам би тоді дали "Найкращий фільм", якби це було політичне рішення! Я подзвонила своїй сестрі і кажу: "Ліно, у нас "Найкращий режисер", вона каже: "І?". Їй здавалося, що ми маємо з двома кошиками нагород вийти.

Думаю, мій досвід роботи у проєкті "Клондайк" і режисеркою, і сценаристкою, і співпродюсеркою підключив до комунікації з фестивалями напряму. Я отримувала фідбеки сама, і перші відгуки "Санденсу" були настільки особливими – вони подякували, що ми їм показали фільм першими, – це дає мені право думати принаймні, що це нагорода, власне, способу реалізації фільму.

Говорячи про кон'юнктуру, кілька дуже великих видань в приватних комунікаціях з публіцистами сказали, що тема настільки зараз кричущо-політична, ще не дивлячись фільм, що було б дивно, якщо б вони зараз видавали рецензії. Тому що це може сприйматися їхньою аудиторією як політична підтримка країні.

Рецензії вийшли?

Одна вийшла. Після нагороди.

Можемо робити висновок, скільки у нас друзів серед зарубіжних кіножурналістів.

Вони, до речі, є. Ті рецензії, які ми отримали, вони дійсно про "Клондайк". Це дійсно рецензії, написані людьми, які його подивилися і сприйняли, і оцінили якось його особливість. І це теж важливо для подальшої комунікацій з дистриб'юторами, для подальшої комунікації з фестивалем.

Якщо я буду кудись потрапляти з "Клондайком" через те, що це голос жінки-режисера, а це зараз кон'юнктурно, – слава Богу, хай потрапляє!

Марина Горбач

Кадр з фільму "Клондайк" Марини Ер Горбач

Українські фільми, які відзначаються протягом останніх років, та сама "Земля блакитна ніби апельсин", яка теж була на "Санденсі", які навіть не потрапляючи до нагородного листа, представляють Україну на великих фестивалях, у будь-якому випадку пов'язані з нашим актуальним болем.

Вони так чи так стосуються того, що відбувається з нашою країною, стосуються війни з Росією, і це безумовно талановите кіно без жодної зірочки. Мені б і хотілося його і сприймати, і бачити без цієї зірочки, мовляв, що це політичне рішення і частина цієї кон'юнктури.

Та не думай ти про це! От дивись: ми показали актуальне кіно, отримали приз за режисуру, який відкриває нам інші двері. Кіно отримає шанс вразити інших людей завдяки цим подіям. Яка нам різниця, кон'юнктурне це було чи не кон'юнктурне? Особисто мені це взагалі не цікаво. Якщо, наприклад, я буду кудись потрапляти з "Клондайком" через те, що це голос жінки-режисера, а це зараз кон'юнктурно, – слава Богу, хай потрапляє!

На цю частину нібито кон'юнктури я, до речі, не звертаю уваги. Ну, типу, це класно!

Зараз дійсно підтримують жінок-режисерок, і я це теж дуже сильно відчуваю, тому що коли є ця квота, що від жінок-режисерок чекають фільмів, і якщо це якась вдала класна картина, то підтримують. Дуже важливо, коли фестиваль підтримує.

Квота є, але чи це впливає на якість? Я не думаю, що фестивалі серйозного світового рівня будуть підтримувати слабкі фільми тільки тому, що є хтось за квотою.

Я теж не думаю, що це так буде.

Кілька важливих прикінцевих питань. Є на початку фільму цитата, де сепаратист Саня говорить односельчанам Толіка фразу, яка для українського вуха не може не звучати тригером. Ця фраза звучить так: "Русские придут, наконец-то заживем нормально".

"Как дворяне".

Те, що відбувається у фільмі, дуже ефектно спростовує це твердження, але от як ти відчуваєш чи як ти вважаєш, хтось по той бік справді в це вірив, хоча б на початку війни?

Так. Знаєш, можна захищатись, не маючи якоїсь позиції, тому що ти поставлений у певні умови. Але коли ти береш зброю і починаєш нападати, часто-густо це через позицію.

Ми можемо тільки мати величезний сум від того, що так є. Але моє підключення до тих територій, спостереження, розмови з місцевим населенням говорять про те, що, на жаль, ця фраза, принаймі на початку всіх цих подій, точно була актуальною. І тому Саня такий, який він є у фільмі.

Гримуча суміш, як ти кажеш, – позиція і нестача критичного мислення.

Я так не можу засуджувати. Розумієш, я можу взяти певний характер, створити певну концентрацію своїх спостережень і не засуджуючи, а пропонуючи певну драматургію, запропонувати глядачам зробити свій висновок.

Нам не глобально страшно. Нам кожному страшно, що бомба влетить в наше вікно або в нашу стінку. От це викликає паніку.

Марина Горбач

Ти кажеш, що ти лишаєш це глядачеві вирішувати. Якщо вже говорити про головного героя фільму, Толіка, який, як ми вже з'ясували, не визначився, то загалом я в цій історії вбачаю доволі прямолінійні паралелі. Як і в "Клондайку", ми знаходимося всередині, в країні, в ситуації, де є люди, які досі не визначилися зі своїм ставленням. А війна приходить вже практично на поріг і в дім. Наскільки ти закладала ці паралелі?

У мене було багато консультантів, батьки одного з них живуть прямо у Грабовому. Перший епізод – він же про ці коментарі місцевого населення, яке не мріє бути "дворянами". Вони про те, що все це – до першої гранати у вашому будинку. Про що зараз стрес у суспільстві? Ну от про що?

Ми ж розуміємо, що війна давно і десь там, окей. Про що зараз страх? Це не страх глобальний, це страх того, що війна дійде до будинку, у якому знаходиться жива людина. Конкретно. А переселенці не можуть змиритися з тим, що певна частина українського суспільства намагається відключитися від теми війни. Вони говорять: "Так в наші ж залетіло!"

Якщо зараз поговорити з місцевими, хто з Донбасу переселився, вони говорять так досить іронічно, типу, що, починаєте боятися, да? Зараз починаєте боятися? І вони мають права на цю претензію, тому що їх бомбануло, вони вже переселилися, вони вже повністю змінили своє життя. І тепер виходить, що коли Росія пресує цю думку, що почнуть бомбити і в Києві, нам знову стає страшно. Тому що нам не глобально страшно. Нам кожному страшно, що бомба влетить в наше вікно або в нашу стінку. От це викликає паніку.

Саме цього і стосувалося моє питання. Коли я кажу про ту частину українського суспільства, яка, говорячи термінами "Клондайку", не визначилася, — це ніби як у 2014 щось сталося, але не тут, і не зі мною, і взагалі десь там.

Так говорять місцеві, які говорять, що це – до першої бомби. Тепер, я, наприклад, давала "Євроньюз" коментар – і вони його, до речі, не залишили, – вони мене теж запитали: "Що думає місцеве населення?" А я як раз їхала з таксистом і запитала: "Що ви думаєте?" І він так замовчав і каже: "Я думаю, що у Європі немає війни тому, що війна є в Україні".

Якщо ти трансформуєш "Клондайк" і раптом територія Грабового стане Європою, наприклад, то це ще інший наратив, тому що іноді я особисто відчуваю, що і Європа теж ставить броню.

До першої бомби.

Тому що їм здається, що Україна – це десь там, а до них не долетить.

Чому "Клондайк" відбувся саме зараз?

Як на мене, він відбувся навіть трошки запізно. Добре, що він зараз з'явився вчасно для політичної ситуації, але ми були готові його знімати ще раніше. Ми подавали два рази на пітчинги, і це не був перший, коли ми перемогли.

Коли ти відчувала у собі готовність до цієї історії?

Одразу.

Тобто ця історія народилася разом з катастрофою "Боїнга".

У мене навіть не було розуміння, як я можу бути неготовою, настільки мене це вражає. Що саме потрібно переосмислювати? Потрібно олюднювати ворогів? От так от, знаєш, коли є цей наратив: "Ми ще до цього не готові, нам ще рано". Я б хотіла конкретики. До чого конкретно я маю бути неготова? До чого?

Робити перший раз – у тебе дуже багато болю, і дуже багато злості, і дуже багато сили. І я їх всі віддала, тому мені нічого запропонувати на цю тему ще раз.

Марина Горбач

Кадр з фільму "Клондайк" Марини Ер Горбач

Рефлексувати біль, який тут і зараз.

Так, мені боляче, якщо я не знімаю про це кіно. Якщо ти не знімаєш кіно, яке в тобі пульсує, то тобі стає важче. Коли ми вдруге йшли на пітчинги, я теж думала: "Я не знаю, що мені робити, зараз другий раз. Ці постійні відмови, це все важко". Мій чоловік сказав: "Ти все одно постійно прикута до цієї ситуації, лопатиш всі матеріали – іди і спробуй. Це треба вирішувати для самої тебе".

Тому що значить – не готовий? Що значить – рано там знімати цей фільм, якщо автор готовий?

"Зарано" – це не моя теза. Я тут скоріше згоден, що не те, щоб запізно, але цей фільм цілком міг би і мав би з'явитися раніше.

Тоді з іншого боку. Це твій перший фільм, що стосується саме російської агресії проти України і який відрефлексовує події. І при цьому ти не збираєшся більше про це знімати.

Ні, не збираюся.

Я правильно розумію: ти була готова відрефлексовувати це як кінематографістка з самого початку російського вторгнення у 2014?

Так, готова була. Потрібен час на сценарій. Я ж не включилася в український наратив разом з літаком, розумієш. Я ж була у ньому все своє життя і далі буду.

А чому тоді не плануєш далі знімати на цю тему?

На тему війни? Це дуже важко.

Це дуже боляче, забирає життєву концентрацію повністю. Наприклад, у мене двоє дітей, і я вважаю їх співавторами цього проєкту, тому що вони пронесли на собі його дуже багато. Навіть коли ми доробляли фільм, був останній постпродакшен, вони говорили: "Мамо, ми можемо зварити собі макарони, їдь! Не переживай за нас".

Немає інших справ, пріоритетів – ти повністю сконцентрований. Ти подивився фільм один раз – я, мабуть, його побачила 100 разів, тому що постійно знаходжуся у матеріалі.

Робити перший раз – у тебе дуже багато болю, і дуже багато злості, і дуже багато сили. І я їх всі віддала, тому мені нічого запропонувати на цю тему ще раз.

Читайте також

Читайте нас у Facebook: головні новини культури України та світу

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІншеПрограмиРозклад