Блокпости, барикади, палаючі шини, термінові засідання місцевих рад із забороною приймати евакуйованих, жбурляння каміння у вікна автобусів — те, як українці в різних містах і селах відреагували на співгромадян, що повернулися з Китаю та мали пройти обсервацію, багатьох змусило згадати слово "Середньовіччя".
Його примара не вперше з’являється у східній Європі — згадаймо істерію, яку роздмухував уряд Угорщини стосовно сирійських біженців з ідеєю зведення стіни на кордоні з Сербією, намагання Польщі заборонити аборти, російський православний фундаменталізм. Але те, що ми щойно пережили у власній країні, — бунт проти співвітчизників, яких лише запідозрили у хворобі — змусило здригнутися. Надто різко це контрастує з ідеєю Революції гідності та закликами про європейські цінності, які ми нібито обрали.
Читайте також: ""Поки виходимо лише за їжею". Листування Суспільного з евакуйованою з Уханя"
Історики другої половини ХХ століття переглянули ставлення до терміну Середньовіччя, народженого в добу Ренесансу та поширеного Просвітництвом, коли воліли підкреслити відмінність між ідеалами нових часів і минулих Темних віків. Сьогодні відомо, що умовне Середньовіччя мало щонайменше два періоди Відродження — звернення до античних наук, гуманізації мистецтва та цивілізаційного поступу. З іншого боку, представник французької історичної школи "Анналів" Жак Ле Гофф пропонує доктрину про "довге, дуже довге Середньовіччя, фундаментальні структури якого повільно розвиваються від ІІІ до середини ХІХ сторіччя. Тоді промислова революція, панування Європи, справжнє зростання демократії (античне місто було лише дуже обмеженим її прообразом) створили справді новий світ, незважаючи на безперервність певної спадщини та постійність певних традицій".
Так чи інакше, у широкій свідомості Середньовіччя лишається символом неосвіченості, невігластва, мракобісся. Певні середньовічні традиції існували навіть після Другої світової війни — наприклад, у міжнародному дипломатичному етикеті, що спрощувався дуже повільно. Кінець Другої світової, між іншим, призвів до скасування низки європейських монархій — в Італії, Югославії, Болгарії, Румунії. Та стану, коли дипломатична служба і вищий офіцерський склад в Європі був привілеєм родової аристократії. Можемо говорити, що на загальну демократизацію вплинув СРСР з утворенням соціалістичного табору, але країна Совєтів мала свою середньовічну ганьбу — колгоспне селянство у стані фактично кріпацтва. Лише 1974 року радянські селяни, що становили майже 40% населення, отримали паспорти.
Перебуваючи у стані жорсткої конкуренції, радянський блок та західні держави змушені були проводити перманентну модернізацію, що включала підтримку загального рівня освіти населення, пропаганду науки. В українських селах створювали будинки культури, клуби, лектори широкої мережі товариства "Знання" їздили провінціями з просвітницькими виступами. Заборона релігійної пропаганди, щоправда, порушувала конституційний принцип свободи совісті. Кардинальні зміни тут почалися в період перебудови.
Читайте також: "Понад дві третини українців не схвалюють протести проти евакуйованих з Китаю"
Проголошена генсеком Михайлом Горбачовим "гласність" зняла заборону з великої кількості тем. Радянська людина сторч головою пірнула у це розмаїття: будь-що, що раніше вважалося забороненим, стало важливим, цікавим, модним — без винятків. Порнозірка Чиччоліна з’явилась на обкладинці комсомольського часопису, колишні комуністи побігли до храмів публічно запалювати свічки та дрібно хреститися, на телеекранах і стадіонах зацарювали Алан Чумак, Анатолій Кашпіровський, Джуна, згодом в Україні — Марія-Стефанія, розкручена жовтим "Бульваром Гордона". Паралельно з руїною СРСР почала розпадатися й просвітницька інфраструктура. Так, багато в чому вона слугувала офіційній пропаганді та політінформації, але й тримала певний рівень донесення до мас наукового, цивілізованого світосприйняття. На заміну сільським клубам прийшли церкви та шинки. ЗМІ обрали головною тематикою те, що "хаває піпл" — скандали, кримінальні жахи, гороскопи, народні прикмети.
Влада захопилася доктриною електорату замість громадян. Увірувавши, що чим примітивніше світосприйняття населення, тим легше ним керувати, задурюючи голову. Два київських Майдани зрештою продемонстрували, що експеримент цей не надто вдається. Утім, освіта, просвіта й цивілізованість потребують постійних зусиль. Їхня відсутність неминуче призводить до здичавіння. Сьогодні ми бачимо його прояви.
Конспірологічні теорії стосовно спеціально прорахованої зовнішньої провокації сільських погромників є також виявом середньовічного забобонного мислення. Бо провокації спрацьовують там, де люди готові до дикунства. Показово, що серед громад, яких накрила паніка, не знайшлося авторитетів, які б зупинили антигуманну хвилю. Місцева влада суцільно солідаризувалися з ксенофобськими настроями. Попри те, що існувала офіційна інформація щодо статусу евакуйованих — серед них не було людей із симптомами хвороби.
Читайте також: "Декомунізація чи дегероїзація? Костянтин Дорошенко про спадок тоталітарного минулого"
Шок від ганьби, якої ми зазнали від власного суспільства, я обговорював з українською філологинею та редакторкою Тетяною Кришталовською. "Ситуація із просвітництвом у невеликих селах нині плачевна і не може не сприкрювати. Бібліотеки повноцінно не працюють, оскільки приміщення перебувають в аварійному стані, а самі фонди лише зрідка поповнюються новинками завдяки небайдужим землякам, які мешкають у містах. У більшості освітян (винятки поодинокі!) через потребу виживати і вести чимале господарство немає часу, бажання, стимулів, коштів купувати нові книжки, посібники з методичними рекомендаціями, передплачувати фахові часописи. Відповідно, вони не самовдосконалюються, втрачають кваліфікацію і не можуть впоратися з викликами сьогодення. А головне — не виконують повноцінно освітньої та просвітницької функцій. У те, що я розповідаю, можливо, складно повірити, але моя мама працює вчителькою у сільській місцевості, тож про все я знаю не з чуток, а з перших уст", — поділилася вона.
Окреме розчарування — позиція українських церковних авторитетів. Маючи завелику для країни, де церква відділена від держави та школи, медіатрибуну, вони регулярно висувають ініціативи стосовно регулювання суспільного життя: борються з абортами, гендером, Стамбульською конвенцією. Але в момент очевидного гріхопадіння своїх вірян, зради братерських відчуттів до ближнього, прецеденту травлі тих, кому варто було б співчувати через їхні митарства, владики та панотці вирішили відмовчатися.
Ще 19 лютого, за день до подій у Нових Санжарах, я звернувся у Facebook до церковних лідерів, з якими знайомий особисто, з проханням висловитися щодо антихристиянської реакції наших співгромадян на літак із евакуйованими. Мій однокурсник по істфаку КНУ імені Тараса Шевченка, митрополит Львівсько-Сокальської єпархії ПЦУ Димитрій (Рудюк) не відповів нічого. Архієпископ Філадельфійської архієпархії УГКЦ, президент Українського Католицького університету Борис Гудзяк, з котрим я колись познайомився, як із колегою по журі Форуму видавців у Львові, переймався в цей час на своїй Facebook-сторінці долями мучеників Христа ради у Буркіна-Фасо і геть проігнорував українську проблему. Згодом, щоправда, предстоятелі наших християнських церков виступили в інтернеті з заявами про любов до ближнього, ПЦУ навіть направила у Нові Санжари душпастирську делегацію, але загалом реакція структур, що ніби опікуються душами вірян, виявилася показово та соромно млявою.
Тему проникнення Середньовіччя у нашу повсякденність виразно означив ше 2014 року дніпровський художник Микита Шаленний виставкою "Четверте парадне" в Національному музеї Шевченка. Персонажів зі старовинних європейських полотен він помістив у смутні інтер’єри типової занедбаної радянської багатоповерхівки, побачивши у нехлюйському ставленні до спільного майна, суспільних територій культурну та освітню деградацію. З роками цей проєкт набуває все більш гіркого символізму.
Вірус Середньовіччя небезпечніший за коронавірус. Його нинішня пандемія на совісті всіх тих, хто керував Україною від моменту проголошення Незалежності. Від президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми до Петра Порошенка та Юлії Тимошенко, що нині депутатствують у Верховній Раді. Повісити відповідальність на людей, що при владі менше року, не вдасться. А от вибиратися з цього болота — наша спільна справа. Поки не дійшло до полювання на відьом та регіональних аутодафе.
Думка автора може не збігатися з позицією редакції
Читайте також: "Як побудувати загальну історію для України та українців"
