Автором тексту та читцем Радіодиктанту національної єдності цьогоріч буде Юрій Андрухович. Письменник розповів в інтерв'ю Українському радіо Карпати, як диктант може стимулювати національну єдність, які є можливості, щоб українці обирали не тільки вишиванку, а й мову, зважилися "жити в мові".
Чи можемо хоч словом сказати, про що текст Радіодиктанту?
— Скажімо, осінь. Частково осінь.
Цей текст більше схожий на фрагмент роману чи на колонку у "Збручі"?
— Загалом схожий на те, що я пишу. Є норма, що Радіодиктант за обсягом не повинен перевищувати двохсот слів. Двісті слів у межах колонки – це навіть не половина, а в межах роману — взагалі ніщо, але я думаю, що мій авторський стиль розпізнають ті, хто з ним знайомий.
Малкович торік вигадав "енелятко", а від Юрія Андруховича теж чекати неологізмів і нових персонажів?
— Там є деякі рідкісні слова, а неологізмів поки що немає. Я кажу поки що, тому що за ці лічені дні, які залишаються до 9 листопада, я ще можливо якісь поодинокі виправлення буду в цьому тексті робити. Можу тільки сказати, що в тексті зав’язується певний сюжет, там є натяк на певну історію, але розповісти її змоги немає.
Наскільки авторська пунктуація може завадити написати диктант правильно? Чи ви вивірили усі свої крапки та коми правописом?
— Я із самого початку враховував те, що з точки зору граматики має бути максимальна однозначність.Там, де буде якийсь момент, коли однаково правильно вжити той чи інший розділовий знак, я, напевно, буду допомагати якоюсь підказкою або натяком. Але про це ще маю радитися з науковою патронесою диктанту Ларисою Масенко.
Чи імпонує вам ідея об’єднати цьогоріч автора тексту і читця?
— Мені ця ідея подобається, тому що мені загалом подобається, коли автори читають свої тексти. Я думаю, що в цьому є особливий сенс, тому що це означає, зокрема, стовідсоткове потрапляння в якісь смислові, логічні наголоси. Я люблю читати свої тексти вголос і для мене це дуже приємна і цікава місія.
А як вам ідея із залученням культових письменників до Радіодиктанту: торік – Малкович, тепер – Андрухович?
— Це — дуже добра ідея, тому що згадані вами автори належать до актуальної літератури, до літератури сьогодення, причому до найчастіше згадуваних імен.
Ви коли-небудь писали Радіодиктант?
— Ні. Чесно скажу — ніколи. Я знав про цю подію, мабуть, з двотисячного року, коли вперше прозвучав диктант. Знав, що вона має певну притягальну силу, своїх ентузіастів, і завжди бажав цьому проєктові якомога успішного втілення. Але сам я ніколи не писав. Тут ще, знаєте, така особливість моя – я від руки страшенно повільно пишу. У школі непогано диктанти писав, а з роками втрачаю цей контакт з авторучкою й папером.
Це може бути острах помилятися?
— Навіщо боятися помилок у диктанті? Помилився – глянув у правильну версію й запам'ятав раз і назавжди. Це — дуже хороша ідея – вчитися на помилках.
Передусім, оцей фактор втомленої руки, яка не дуже охоче береться за авторучку. Так якось складається, що головним чином – це автограф-сесії, коли я підписую свої книжки. Якщо вона вдала, якщо там доводиться близько сотні примірників підписати, то я при цьому починаю вже якось так страждати фізично, але, з іншого боку, це — велика радість для автора, коли він підписує багато-багато книжок.
Тут доречно згадати "Короля Ліра", якого в моєму перекладі видав Іван Малкович. Для тих читачів, які придбали книжку за попередньою оплатою через Інтернет, винагородою мав стати мій автентичний підпис на книжці. Наприкінці червня, коли відбувся Книжковий Арсенал, я мав завдання особисто підписати у видавництві Малковича, здається, 225 примірників. Це була така доволі каторжна праця, 225 примірників – чималенька вийшла за обсягом робота.
Чому, наприклад, Німеччині вдається з єдністю, а нам ні?
— Та нікому, як слід, не вдається з єдністю…
Я передовсім маю на увазі мову.
— Це — велика заслуга радіо, німецького державного радіо. Я ставив своїм німецьким колегам те саме запитання ще в дев’яності роки, і перше слово — радіо. Коли їхня країна після 1945 року ще й була розділена на дві, плюс, справді, діалекти, то всі слухали радіо: і в ФРН, і в НДР звучала висока німецька, "гоф дойч", тобто нормативна літературна німецька мова. Це значно більшою мірою спрацювало, ніж телебачення. По-перше, телебачення з’явилося у побуті звичайних німців значно пізніше, масово десь наприкінці 50-х. По-друге, чому радіо таке сильне в опануванні національної мови? Тому що радіо передбачає слухання. Телебачення відволікає картинкою, не концентрує такою мірою на мові й мовленні, як радіо.
Ви писали в "Эдіній країні" ("Збруч", 18 серпня 2017 року): "Якщо Захід країни такими шаленими темпами "східнішає", то чому б і Сходові не "позахіднішати"?" А й, справді, чому? Може, "локомотив України", як ви назвали Галичину, не досягає Сходу?
— Я думаю, що значною мірою не досягає. Передусім тому, що ми маємо один напрям подорожей всередині нашої країни. Жителі східних регіонів, коли їдуть на відпочинок, їдуть на Захід. У нас немає такого явища як західноукраїнський туризм на сході країни. Ну якщо є поодинокі групи першопрохідців, то це не відбивається на ситуації в країні, це — статистично нікчемний відсоток, тобто носії української мови, мешканці західноукраїнських теренів, насправді не цікавляться тим, що там на Сході.
А міг би допомогти туризм?
— Я вважаю, що так. Якби він досянув тих масштабів, яких сягнув хоча б от карпатський в нашому регіоні, куди їдуть із Дніпра, із Харкова, із Одеси, не кажучи про Київ, якби це було взаємно, якби людські маси перевалювали через східні регіони із суто туристичною метою, то в нас би, напевно, значно збалансованіше виглядало все.
А, наприклад, Крим? Хіба ставав від туристів україномовнішим?
— Це — зовсім окрема історія. Але в Криму, коли я востаннє був, це — нульові роки, я українською спілкувався в кафе – і, напевно, тому, що я принципово обирав кримсько-татарські заклади, у мене не було жодного відчуття, що в мене якісь проблеми. Мені відповідали українською дуже часто, але в будь-якому разі чудово все розуміли, обслуговували без проблем. Тобто там була певна перспектива українізації Криму передусім через кримсько-татарське населення.
Мовна проблема полягає у спротиві?
— Звичайно. Треба дуже не хотіти і не любити, і тоді будуть оці ситуації, коли досі ледь не пів країни вірить, що Путін напав, тому що в нас заборонили російську мову.
З вашої точки зору, втручання держави, регулювання державою мовних питань до якої межі є доречним?
— Воно є доречним, і ми ще не досягнули тієї межі, тобто цей актуальний закон, який ми на сьогодні маємо, регулює моменти спілкування передусім у публічній сфері, зокрема в сфері обслуговування, про яку я згадував. Держава може страшенно багато, але вона все одно не зможе всього. Мені здається, найрадикальніша зміна в сенсі українізації відбудеться тільки завдяки добровільному вибору української мови серед більшості українців.
Світлана Тарахкало переїхала до Франківська з Луганська. Коли раніше вона як волонтерка вчила школярів у Трьохізбенці, то виявила, що там у бібліотеці немає українських книжок – є радянські книжки українською. Чия це проблема? Держава відпустила Схід напризволяще в сенсі українського культурного контенту чи не тільки держава?
— Це ж наслідок певного періоду нашої історії. Воно там так складалося з 1991 по 2014 за всіх урядів. Донбас віддали з Києва локальній еліті, яка ну, мабуть, найменше була зацікавлена у просуванні української літератури в тамтешніх школах. Пригадую, що в Луганську навіть вилучали мої книжки з обласної і зі шкільних бібліотек, ну, скажімо, роман "Московіада". Тобто київська влада не дивилася, не контролювала.
Вилучали з ідеологічних мотивів?
— Мабуть. Ну когось образило моє ставлення до Росії, тому що комусь там Росія була ближча, ніж Україна. Можливо, це — рішення одного якогось чиновника, може, голови обласної ради, але в будь-якому разі вони брали під дашок, "под козирьок" – і вилучали. Тобто тут не те, що ніхто не допомагав, тут заважали активно. А Київ задовольнявся тим, що Україна тримається як держава, в тих самих кордонах залишається. Аж поки воно не прорвало в 2014 році.
У 2010 році ви пропонували Донбасу і Криму визначитися, чи хочуть вони належати до Української держави. Тоді були обговорення цього чи, швидше, конфлікти?
— Більше конфліктів, ніж обговорень. Якби тоді це як слід обговорили, то може б ми і 2014 року не мали пізніше.
Ви тоді сказали: "Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому". Останні, наприклад, президентські вибори були без окупованих територій. Що змінилося?
— У нас втратив шанси на перемогу відверто проросійський кандидат – отак я скажу. Тобто, якщо станом на 2010 рік це завжди було 50 на 50 – буде наш президент відверто проросійським чи приховано проросійським, то тепер відверто проросійський уже шансів не має.
Ваша "Московіада" увійшла до двох списків топ-книжок — 30 знакових книг для української незалежності та "Від Куліша до сьогодення: 100 знакових романів і повістей українською мовою". Там, крім "Московіади", є ще "Рекреації". Чому саме ці два перші романи?
— Я, щиро кажучи, дуже розчарований. У першому рейтингу, який ви згадали, "Московіада" ледве-ледве зачепилася за 30 місце. Ну ось така виходить моя роль як письменника в українському суспільстві. Мені здається, якоюсь мірою – це моя відсутність у соцмережах і те, що інтернет-голосування у цьому опитуванні було радше виконанням якогось громадянського патріотичного обов’язку, аніж реальною оцінкою літературної якості. Зрештою, важко чогось очікувати, якщо в одному списку змушені між собою конкурувати підручник з історії, збірка документів і ,скажімо, роман або повість. Мені там не вистачає ще якось підручника з астрономії, наприклад.
До рейтингу "30 книжок нашої Незалежності" увійшли Кіпіані, Костенко, Лис, Шкляр, Кокотюха, Забужко
А щодо згаданого вами другого рейтингу, який на Букфорумі був, то "Рекреації" і "Московіада" – непогані романи, але — моє початківство. Насправді, я так нескромно скажу, що кожен із моїх романів ставав важливою подією, ставав віхою: і "Перверзія" після "Московіади", і "Дванадцять обручів", і "Таємниця", і "Лексикон інтимних міст", і "Коханці Юстиції", і тепер "Радіоніч". Ну що, ну не могли, мабуть, експерти внести вісім або дев'ять моїх книжок. Вирішили обмежитися отими двома, тому що можливо ніхто з них пізніших уже і не читав.
Може тут є політичний підтекст, тобто розлучення із "совком", Москвою?
— Безумовно – у випадку із тридцяткою. Те, що вона все-таки хоч якось та на 30 місці опинилася, то це, мабуть, теж має за собою політичне підґрунтя.
Зрештою, дивіться, кого в тій тридцятці взагалі немає – Іздрика, це хіба нормально? Немає Прохаська, немає найновіших лауреаток Шевченківської премії: Кіяновської і Луцишиної, немає Карпи, немає Тані Малярчук, немає Любка Дереша – розумієте, ціле покоління авторів, яке дуже-дуже багатообіцяльно дебютувало на початку цього тисячоліття, а з нього тільки Софія Андрухович з "Феліксом Австрія". Я не думаю, що це голосували читачі, люди, які добре знають і люблять сучасну українську літературу. Це голосували патріоти України, громадяни, які знають, що там має бути Шевченко, що там має бути Стус, Ліна Костенко – це найкраще з усього, що там є.
Літературний патріотизм?
— Виконання громадянського обов'язку.
Про роман "Радіоніч" цікаво говорити навіть тому, що його презентація була торік в ніч виходу з 12 на 13 грудня на каналі Культура Українського радіо. Перед презентацією ви сказали, що роман з’явився з любові і вдячності до радіо. Але, якщо подивитися на роман як на альтернативну історію, коли Майдан програв, то чи бачите ви зараз загрозу поразки Майдану?
— Ми й побачили цю поразку, побачили, на щастя, не в нашій країні, а в сусідній — в Білорусі. І ця поразка не має кінця. Це не просто так, що взяв диктатор і придушив усе, а він нарощує репресії, він робить разом зі своїм режимом максимально багато для того, щоб навіть уже спроби ніякої не було. І я думаю, що всі ми на цьому пострадянському просторі абсолютно підлягаємо цій загрозі. Приклад Лукашенка виявився успішним, і я думаю, що не один з можновладців в інших колишніх республіках поглядає тепер із заздрістю і має певну методику, як розправлятися з майбутніми майданами.
Чи актуальне "Karbido" і що на часі для Андруховича-рок-музиканта?
— Передусім вийшов наш альбом "Коханці Ю" із київським тріо "Сон Сови", створений за романом "Коханці Юстиції". Ми видали його на вініловій платівці, а також він доступний в Інтернеті. Це — доволі інший з музичного погляду стиль, ніж із "Karbido". На жаль, наш альбом вийшов якраз у той самий час, коли все вперше позакривали через коронавірус. Але ми нарешті отримали змогу показати цей матеріал наживо публіці. У Києві наприкінці літа відбувався чудовий фестиваль "Bouquet" (Букет) на території Софії Київської. Ми там зіграли концерт "Коханці Ю".
Запис концерту-презентація нового альбому Юрія Андруховича і польського гурту Karbido у київському Будинку звукозапису можна переглянути тут.
Натомість "Karbido" – це болить, але маю величезну надію, що за декілька тижнів ми знову виступимо з концертом, щоправда, не в Україні, а в Польщі, після довготривалої перерви. Маємо запрошення, і цей виступ начебто не збираються ще скасовувати. Ну а потім будемо шукати нагоди, щоб знову зібратися разом у студії й попрацювати над новим матеріалом.
Знаю, що початок карантину збігся з вашим ювілеєм…
— Ми мали у Вроцлаві відзначити цю дату епохальним концертом разом із "Karbido", але до нього діло вже не дійшло. Ми тоді почали трошки працювати над новими композиціями. У нас є плани щодо нового альбому, і, поки це було можливо, ми працювали над ним дистанційно. Але ось ми наблизилися вже до того моменту, коли далі ця робота дистанційно не піде. Треба збиратися разом, збиратися в студії і працювати.
А позитив якийсь від карантину був?
— Ну завдяки цьому я переклав "Короля Ліра". Можна було, сидячи вдома на самоізоляції, насолодитися процесом перекладу.
"Гамлет" же був і без карантину…
— "Гамлет" і "Ромео і Джульєтта" з’явилися і без нього, а за "Короля Ліра" я дуже довго не хотів братися. Він не відповідав моїм власним смакам, а потім стався цей карантин, і я таки сів і почав перекладати, і мені раптом ця річ теж почала дуже подобатися.
А як з міжнародними зустрічами у час карантинних обмежень? Хоча знаю, що за вашою участю у 2020 році була міжнародна українсько-німецька онлайн-зустріч "Міст з паперу".
— Це було без публіки, онлайн, всупереч червоній зоні, ну але при цьому ми нічого не порушили. Натомість я, скажімо, втратив цілий промотур свого роману "Коханці Юстиції", коли він вийшов у Німеччині. Він з’явився наприкінці березня 2020 року. Я дуже радів, що повертаюся на німецький книжковий ринок із цим романом. Моє видавництво організувало для мене доволі великий тур, здається, там було вісім або дев'ять міст. Всюди це поскасовували, потім окремі з презентацій відбулися онлайн, але це далеко не те, що спілкування наживо з аудиторією.
А в літературній творчості є таємниці, якими можна ділитися?
— Можу сказати про книжку, яку дописую. Це не художній твір, швидше, — це моя претензія написати тоненьку історичну працю. Я пишу про так звану фестивальну епоху, тобто про період, коли Україна змінювалася завдяки культурним подіям. У нас справді такий період був, я розташував його в часових рамках з 1987 року по 1994 і намагаюся згадати в цьому тексті все, що відбувалося на наших культурних сценах у той період.
Насамкінець ще повернімося до диктанту національної єдності 9 листопада. Якщо хтось питає сам себе: навіщо мені писати цей диктант? Чи можете йому відповісти?
— Я відповів би, що сучасна людина дедалі більше потребує самоствердження, самореалізації. І робить це, зокрема, через соціальні мережі, завдяки чому значно більше людей почали виносити те, що вони пишуть, на публіку. І це оголило величезну проблему, яка називається безграмотність. Це вилилося в те, що багато хто з наших співвітчизників вибудував для себе таку теорію, що для писання в мережах просто поганий тон звертати комусь увагу на якісь граматичні помилки, на пропущену кому. Ну якби там річ — тільки в пропущених комах, а там насправді — катастрофа, і ця катастрофа, я думаю, віддзеркалює те, що робиться в мізках, в головах. Тобто той смішний варіант відповіді, що, мовляв, хай граматикою переймаються випускники філології, не працює. Людина, яка наважується виносити написане нею на огляд інших людей, повинна дуже й дуже дбати про свою грамотність. І диктант – це просто прекрасний показник. Ви будете розуміти, на якому ви рівні. Ви все зрозумієте про свій інтелект, про свою уяву, про свою пам’ять – і це важливо.
Що відомо
9 листопада о 10:00 на всіх платформах Суспільного мовлення транслюватиметься Радіодиктант національної єдності. Флешмоб до Дня української писемності та мови відбувається вже 21 рік поспіль, а започаткований він був 2000 року командою Українського радіо. Автором тексту та читцем цьогорічного Радіодиктанту буде український письменник Юрій Андрухович.
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
