Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати

Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати

Прохасько, Забужко, Жадан. 8 українських книжок, про які соромно не знати

Сучасна українська література не зовсім така, як здається багатьом. Безліч шедеврів часів незалежної України залишаються непоміченими через те, що читача здебільшого заоохують купувати нове. Найкращі книги 2019 року, найкращі 2018-го — ми зосереджуємось на новинках і забуваємо про власну класику. А там, повірте, є що почитати та від чого здивуватись.

Ми зібрали вісім програмних творів, які демонструють усе різноманіття нової вітчизняної літератури — і, можливо, подарують вам декілька гарних вечорів з книжкою.

8 українських книжок, про які соромно не знати

Сергій Жадан, "Ворошиловград" (2010)

Ми свідомо не обирали більш класичні твори Жадана ("Депеш Мод", "Anarchy in the UKR"). Бо дуже умовно його прозу можна поділити на два періоди. Є ранній, "альтернативний" Жадан, якого зараховували до "нової хвилі українського письменництва" разом з Любком Дерешем, Іреною Карпою та іншими прозаїками, які заявили про себе наприкінці 90-х — початку 2000-х. Там багато ненормативної лексики та світобачення молодої людини, яка виросла і сформувалась "на зламі" між колишнім СРСР та його похмурою спадщиною і зовсім новою країною, яка робить перші кроки в незалежності. Екзистенційні питання, наркотичне марево, алко-треш, але разом із цим — велике бажання жити, дивитись на світ широко розплющеними очима, та жадібно, як губка, вбирати в себе різні культурні артефакти.

"Ворошиловград", виданий у 2010 році та (вільно) екранізований Ярославом Лодигіним в 2018-му, є твором зовсім іншого рівня. У ньому вже немає нігілізму молодості, натомість є дуже зріле зображення, власне, "життя як воно є". Жадан — надзвичайно спостережливий письменник і, що важливо, не "кабінетний митець", а творець "з народу". За його словами, він проводить мало часу в середовищі культурних діячів, але багато спілкується з простими людьми, які не мають мистецьких амбіцій. Це дуже відчувається в "пізній прозі" Жадана, де він відтворює не тільки достовірні людські психотипи українців, а й загальне соціокультурне тло. До того ж "Ворошиловград" — уже історична пам’ятка: роман про довоєнний Донбас, про який важливо пам’ятати. У ньому головний герой змушений зустрітися віч-на-віч зі своєю долею (і врятувати бізнес рідного брата, бензоколонку, від бандитів).

Любко Дереш, "Культ" (2001)

Вундеркінд сучукрліту дебютний роман "Культ" видав у 16 років. Чудове свідчення парадоксальності нової української літератури. За світовими канонами такий твір, можливо, мав би привернути увагу до молодого автора, який тільки починає свій шлях. Є задатки, є цікаві ідеї, з різних місць книжки стирчать вуха улюблених (принаймні на той момент) письменників Дереша — від Лавкрафта до Едгара По. Сюжет — абсолютно класична "подорож героя", написана ніби за підручниками. Студент їде в галицьку провінцію, щоб стати викладачем біології, але натомість на нього чекає фантастично-містична подорож та багато несподіваних відкриттів "у пошуках єдиної Істини". Але ж скільки в цьому романі енергії, драйву, ритму! Можна назвати як завгодно, але те, "як" написаний "Культ", і зробило роман популярним далеко за межами України.

Читайте також: "Які книги останнім часом читала Ірена Карпа і що вона про них думає"
8 українських книжок, про які соромно не знати

Андрій Курков, "Пікнік на льоду" (1996)

Один з найвідоміших за кордоном сучасних українських письменників та його програмний твір. Чудовий приклад того, як Україна може створювати популярну жанрову літературу без обов’язкового занурення читача у національний контекст. Тобто "Пікнік на льоду" абсолютно легко вписується у світову традицію інтелектуального детективу перш за все завдяки своєму сюжету. Журналіст Віктор Золотарьов отримує дивне замовлення від відомого видання: писати некрологи відомих людей, які досі живі. Пізніше він, звісно, здогадується, що проти своєї волі втягнутий у неприємну та небезпечну гру тіньових організацій, і шанси вийти звідти живим надзвичайно мізерні. Але треба спробувати.

Тарас Прохасько, "НепрОсті" (2002)

Роман, присвячений "альтернативній" історії Карпат. Дія в ньому розгортається з 1913 по 1951 рік. Книга в дусі "магічного реалізму", яка дозволяє зануритись в "іншу Україну", про яку не розкажуть у новинах. Хто ж такі ці "НепрОсті"? Гуцули так називали людей, близьких до шаманів: вони володіють дуже непересічними знаннями та вміннями і за бажання можуть будь-якій людині або дуже допомогти, або сильно нашкодити.

Читайте також: "Прогресивна, активна, феміністична. За кого б голосувала Леся Українка"
8 українських книжок, про які соромно не знати

Оксана Забужко, "Музей покинутих секретів" (2009)

Знову ж таки, була велика спокуса додати до списку ранній і "хітовий" роман Забужко "Польові дослідження українського сексу", в якому вона описує період непростих любовних стосунків з художником Миколою Кумановським, а також своє перебування на посаді викладачки україністики в університеті штату Пенсильванія. Як для 1994 року це був справжній фурор. Але найкращою роботою письменниці ми вважаємо "Музей покинутих секретів". Це гігантська сага (привіт, Донна Тарт!) про ХХ сторіччя, де людські долі намертво переплетені з долею країни, а стародавні родинні традиції неминуче впливають на "покоління спадкоємців" — власне, тих, кому доводиться будувати нове. Друга світова — наш час. Логіка історії постійно випробовує героїв на міцність (хіба ми не відчуваємо те саме у реальному житті?).

Іздрик, "Воццек" (1998)

Один із ключових творів українського постмодернізму. Важко описати, "про що" ця книга — скоріше, можна зазначити, з чого вона складається. Фрагменти, сни, чужі цитати, автокоментарі, абсолютна ненадійність оповідача, якого насправді і немає, оскільки говорить вся культура як така, в її сучасному стані, а персонаж є лише функцією. Простими словами, "Воццек" — це дуже наворочений різними стилістичними прийомами потік свідомості, але "головні теми" чітко зрозумілі: життя та біль кохання, вмирання духу та його відродження.

Юрій Андрухович, "Московіада" (1993)

Дуже "мілленіальський" роман. Певною мірою він відображає настрої втраченого покоління (чи вже поколінь?), яке мріяло кимось стати та чогось досягти, але загубилося десь по дорозі до мрії, потонуло в буденності, випивці тощо. Тут є примарний сюжет: один день з життя поета Отто фон Ф., студента літературного інституту в Москві, але він дуже швидко губиться у постмодерному стилі Андруховича, який не соромиться цитувати самого себе поряд з класичними літераторами. Багато сюрреалізму, сарказму, відвертого глузування, мефістофілевське зображення "всезнаючого репресивного державного апарату". Пам’ятка як тому часу, так і стилю, бо тепер так ніхто не пише. Складно, але затягує.

Ірена Карпа, "Фройд би плакав" (2006)

Це зараз Ірена Карпа — поважна людина на серйозній дипломатичній посаді у Франції. Спокійне життя, культурна дипломатія, сім’я. Але мало хто пам’ятає її альтер-его — Сою Лось, одну з перших в Україні секс-колумністок, яка винайшла особливий стиль писання, гіперчутливий і гіпереротичний, за домогою якого відверто розповідала про свої вільні стосунки, "мучачиків", відповідала на секс-запитання читачів у популярних молодіжних журналах (уявіть собі, в 2000-х в Україні були й такі!). А ще був гурт Фактично Самі, де Ірена виступала фронтменкою — без перебільшень, вітчизняні Portishead. "Фройд би плакав" — трохи істерична пам’ятка тих часів, провокаційна історія поневірянь такої собі дівчинки, яка шукає себе в інших країнах та інших тілах.

Читайте також: "Як і чому книжки про Гаррі Поттера роблять нас кращими?"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди