Суспільний телеканал UA: Культура записав цикл з чотирьох інтерв’ю з письменниками та письменницями під час Десятого Міжнародного фестивалю "Книжковий арсенал". Наразі представляємо другу розмову: українська письменниця, історикиня, засновниця громадської організації, яка допомагає поширювати освіту та інформацію про Донеччину Олена Стяжкіна розказала про свою нову книгу “Смерть лева Сесіла мала сенс”.
Попередні інтерв'ю
"Для мене війна є важливою частиною нашого буття". Інтерв'ю з Тамарою Горіха Зерня
Остап Українець: "Роман описує момент, коли ми наступаємо на граблі, на яких насправді стоїмо"
Головні герої роману – четверо дітей, які народилися в один день 1986 року, та їхні родини. Історія починається у рік Чорнобильської катастрофи, а закінчується у наші дні. Яким був ваш задум і чому ви поселили цих персонажів у книгу?
Я б хотіла, щоб очікування змін справдилося.
У мене було багато задумів, але не знаю, чи всі вони справдилися. Я хотіла розказати собі про себе і про те, як ми змінювалися – я, мої друзі, сусіди, родичі та, зрештою, як змінювалася умовна пересічна людина в Україні.
Моя історія та чи інакше могла б початися, скажімо, на сходах Харківського пологового будинку, або Запорізького, Дніпровського, але коли вона починається на сходах Донецького, то сьогоднішній читач вже бачить ту планку з написом “Титанік”, яка виринає в кадрі.
І одразу історія набуває такого сенсу, у котрому читач точно орієнтується на те, що зміни будуть. Я б хотіла, щоб очікування змін справдилося. Бо книга може бути сімейною сагою або психологічною драмою, але це точно історія про те, як ми змінилися і продовжуємо змінюватись. Як дехто з нас може залишити минуле як тягар, а хтось може притулитися до того минулого і жити тільки ним. Це питання про те, чи можна взагалі людині змінитися, чи хоче вона того?
Правда, що це історія, яка дуже особистісна саме для вас і частково є вашою історією?
Так, це так чи інакше про моїх друзів, про широке коло тих, хто переїхав під час війни. Або не переїхав, а пішов воювати за Україну. Про тих, хто злякався та опинився у Москві, і там вперше відчув себе хохлом, але саме там зрозумів, що він все ж таки українець.
Для мене одна з найбільших цінностей книги – це руйнування міфу про моноідентичність або виключно україно-російську ідентичність жителів Донбасу. Ми з перших сторінок знайомимося з німцем, який є корінним жителем Донеччини. Одна з героїнь є потомком жінки, яку перевезли під час операції “Вісла”. Наскільки важливо руйнувати цей міф і чому саме українська сторона повинна руйнувати її?
Держава говорить з тобою українською – і ти захищаєш її українською.
Не думаю, що саме українська сторона має і повинна щось робити. Але мені важливо, щоб ми подивилися на себе як на людей, що не знають всього про себе. Це навіть не історія виключно про Донецьк, оскільки головний герой з перших сторінок каже про себе, що народився, а за рік став фашистом.
Це про ярлики, тригери, якими ми й досі сприймаємо людей, ніби нав’язуючи їм квазірадянський погляд на те, ким вони мають бути. Для мене це важливо, оскільки ми всі різні – і тільки зараз ми створюємо політичну націю. Це дуже не легкий, але, як на мене, щасливий процес.
Ваш текст написаний українською, але починається російською. Людина, яка спілкується певною мовою, але вважає себе патріотом держави з іншою національною мовою – чи має вона право називати себе патріотом? Той самий Фінк [герой-німець з книги – ред.] називає себе патріотом Німеччини, але спочатку думав російською, а потім українською. Чи був він патріотом Німеччини?
Не був, але його завдання у стосунках з новонародженими дітьми полягало у тому, щоб дати їм надію на більш щасливу долю. Яка могла бути пов’язаною з Німеччиною, можливо вони стали б там багатшими чи отримали якісь преференції з того, що мають німецькі імена.
Це така довга розмова про те, хто є патріот, яким він має бути. Мені здається, ми маємо визначити важливість мови, адже ніхто нікого не примушує спілкуватися вдома так, як йому зручно. Але держава говорить з тобою українською – і ти захищаєш її українською.
У мене є історія: коли ми виїжджали [з Донбасу – ред.], я подумала: “Якщо нас зараз наздожене ракета, то як нам дізнатись, що ми вдома, коли прийдемо до тями?”. Скоріш за все, якщо лікар чи людина, яка відкриє нам очі, звернеться до нас українською, то ми точно у безпеці, правда?
Всі, хто у книзі приблизно був у безпеці, до кінця історії розмовляли українською. Тобто це і є той самий ефект від мови?
Ба більше – мова давала їм силу. Силу сміятися, бути собою, жартувати над тим, над чим, здається, взагалі не можна жартувати. Але цієї сили вистачало.
Це дуже інтимне питання. Наші кремлівські вороги завжди його політизують, бо це така собі зброя. Але в тому персональному духовному сенсі – це прекрасна історія про любов на правду.
Ваші герої – жителі Донецька, в побутових ситуаціях вільно цитують Томаса Манна, Козетту зі “Знедолених” Віктора Гюго, або “Вершника без голови” Майн Ріда. Але ці згадки видаються дуже органічними, бо паралельно йдуть, наприклад, цитування “Чипа і Дейла”. Наскільки ця деталь є художньою вигадкою? Наскільки ви хотіли вкласти їм ці слова до рота, чи це також спроба зруйнувати один зі стереотипів про жителів Донеччини?
Чому смерть лева Сесіла мала сенс, а кіборгів – ні?
Першочергово, це історія про різницю мов між поколіннями. Тому для читача, який виріс наприкінці 80-х – початку 90-х, жодна цитата “Чипа і Дейла” не буде знайомою. Водночас я не певна, що люди того покоління почують Томаса Манна чи якийсь Біблійний текст. Далі також звучить Леся Українка, Панас Мирний, Василь Стефаник, але їх також не всі впізнають.
Мені це теж здається таким собі прийомом: говорити про мови як культурні коди, які не обов'язково пов’язані з національною ідентичністю. Вони можуть бути пов’язані з численними іншими речами, зокрема з модою – на читання, на культові книжки, культових персонажів. Для мене головне, що це не є перешкодою, а якщо навіть і стає нею, то найчастіше не через мову.
Мені у тексті сподобалося ловити героїню, яка є одним з найдавніших жіночих образів – Баба. Це є дух, з кимось вона спілкується, хтось її боїться, та за міфом вона є прародителькою, богинею родючості. також вона є для вас один з символів чогось рідного, як мови, яка вітає над спальним районом. Чи поширений на Донеччині міф про Бабу?
Не можу сказати, що Баба так само поширена, як історія про Шубіна, але її локальність не змінює тієї присутності та колоритності. Десь про неї чують, знають і очікують її вдома, і знають її непросту вдачу, яка може і посуд побити, і синець поставити об двері, якщо хтось погано себе поводить. Але може принести й вдачу, неочікуване щастя. Це сурова жінка з характером.
Дехто у вашій книзі під час україно-російської війни помирає, інші пропадають безвісти. Чи їхня жертва стала виправданою?
Я б хотіла залишити це питання для кожного, хто прочитає книгу. Тому і назва “Смерть лева Сесіла мала сенс”. Чому смерть лева Сесіла1 липня 2015 року лев Сесіл був застрелений американцем Волтером Палмером, який заплатив за можливість вбити лева $50 тис. Це викликало міжнародний резонанс, обурення захисників тварин, політиків і знаменитостей, а також різку негативну реакцію серед користувачів Інтернету. мала сенс, а, скажімо, кіборгів ні?
У 2015 році мені втрапила в очі картинка про найважливіші події для світу того року, де була новина про смерть лева Сесіла, але не було кіборгів.
П’ять років я ходила з цією несправедливістю, але цього року український ПЕН уклав “30 головних подій Незалежності” – 2015 назвав роком кіборгів. Тому ми самі визначаємо, що мало сенс, і самі пам'ятаємо те, що є для нас абсолютно важливим.
