24 травня співаку і музиканту Олегу Скрипці виповнилося 57 років. До свого дня народження лідер гурту "ВВ" зустрівся з Суспільне Культура і розказав про те, як гастролі його виснажують, а сцена лікує; що не любить пустих зустрічей і забагато фотографуватися; і як на заміну шароварщині прийшла пост-шароварщина та що робити.
Зустрічаємося з нагоди вашого дня народження, тож розкажіть, як будете святкувати? Справа в тому, що я часто граю на днях народження. І якщо для людей це свято, то для мене побут. Для мене немає змісту у тому, щоби робити день народження, тому що це моя робота. І замовляти залу з якимись кульками, тортом, феєрверками – для мене це дивно виглядає. Я це бачу щоденно. Тож скоріш за все просто родиною зберемося, як було і минулі рази, без гостей.
Чи любите концертне життя? Темп скоріше приваблює чи виснажує?
Концертне життя і є моє життя. Динаміка, кудись їдеш, спілкуєшся з фанами, прокачуєш сцену – це є зміст мого життя. Нам всім – артистам – складно у цей період, в який ми живемо. Найскладніше те, що ми не знаємо, як воно далі буде. Культурний сектор відновлюється в останню чергу. Люди бояться купляти квитки на концерти, влада не сприяє, як воно є, так я і розказую.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що інтроверт, але життя змушує бути екстравертом. Тож чи цього спілкування не забагато для вас? В мене спілкування сценічне, тобто я зі сцени спілкуюся з глядачами. Якраз таке мені дуже підходить. А коли потрапляєш в компанію, то як би так сказати, коли ти щось не любиш, то воно як навмисне до тебе прилипає. Наприклад, я взагалі не люблю фотографію. Я не люблю селфі, цей сучасний спосіб спілкування, формальний. Люди зробили спільне фото і думають, що поспілкувалися. А вони навіть не поговорили, не обмінялися ніякими думками.
І потім що з цими фотками роблять люди? Куди діваються ці всі терабайти фото?
Я людина змісту, і для мене це повністю беззмістовна штука. Якщо ми зустрічаємось з людьми і їмо разом, про щось говоримо, регочемо, когось обговорюємо чи пліткуємо навіть – це зрозуміло, ти проводиш час. А оце порожнє фотографування я не розумію. Тому я цього уникаю. Але, можливо, як інтроверт я притягую це порожнє спілкування, тому що я його не люблю. Якщо б я його не любив, можливо, його б мені навіть бракувало.
Що поновлює ваш ресурс, якщо вигоріли чи втомилися?
Для мене оновлення – сон і харчування. Сьогодні вночі я погано спав, наприклад, і я знаю від чого – я вчора напився зеленого чаю. Я його не п’ю, бо, як правило, уникаю кофеїну. Я трохи заморочений на харчуванні.
Якщо є з харчуванням якийсь збій, то немає енергії. Треба нормально поїсти і виспатися – от у мене і вся енергія. Ще мені важко даються переїзди, гастролі дуже люблю, але переїзди виснажують. Я знаю, як з цим справлятися – треба трохи побути самому, відпочити. Важливо не їсти перед концертом і після концерту також. Тоді гарно концерт проходить, в гарній енергії.
Але з іншого боку, сама сцена – вона лікує. Є такий феномен, і це не тільки я говорю.
Всі люди сцени знають цю штуку. В мене була температура 38,5С, я виходив на сцену – нормальна температура одразу, не треба навіть ліків приймати. Це драйв, адреналін, і все – ти огірочок!
Про вашого внутрішнього цензора. Як ви розумієте, що клас, а що не клас?
Для меломанів часів Радянського союзу була "фірма́" і "не фірма́", і от "не фірма́" – це совок. Кожна людина консервативна, я тоді сформувався, я так і мислю. Для мене щось лишається пост-совком, навіть якщо воно глянцеве, це все одно дрімуче, в голові совок.
"Фірма́" – коли люди роблять щось, хоч це і гучно буде сказано, заради великої ідеї. А велика ідея може бути мистецькою ідеєю, або заради задоволення чи кайфу, або навіть просто поржати. Я вважаю, що це теж велика ідея. А коли щось робиться заради кон'юнктури, заради лайків і переглядів або "людям це подобається", – а хто сказав, що людям це подобається, що це за люди, – сумнівні штуки. Для мене це "не фірма́".
Чи варто зараз українській музиці дивитися за кордон? Чи, можливо, варто генерувати щось своє, унікальне, українське?
Українська музика досі дуже орієнтується на Росію. Коли я приїхав з Європи, зрозумів, як розвивається наша музична історія. Там, в головах західних митців, щось відбувається. І коли ти в цьому середовищі, розумієш, які тенденції назрівають. Потім воно виходить в інформаційний простір – на рівні телебачення, скачування з ютубу. Потім ця історія приходить в Росію, тобто на Росію. Вони починають це переробляти і по-своєму презентувати. А вже потім це спускається до України. І врешті-решт, у нас відбувається відставання років на 20. А у нас це вважають за мегахайп.
Тому, як мінімум, треба вичленити звідси Росію. Тому що все одно всі тренди створюються на Заході.
Колись Україна буде така потужна, щоб створювати свої тренди – у нас є такий потенціал. Щоб створювати свої тренди, треба спиратися на власну етнічну культуру. Якщо ми на це не спираємось, то відстаємо. Ми не можемо творити сучасні тренди – поки що маємо державу третього світу. Це факт і треба це визнати. І тому треба дивитися на взірці, які задають тренди. Бути в середовищі, спілкуватися з людьми, а краще туди їздити. Коли я в гастролях по Європі, я йду в альтеративні клуби, де виступають молоді команди, щоб зрозуміти, яка музика зараз зароджується там. Бо те, що ти бачиш зараз в маленькому клубі, воно вистрілить – а може, і ні – років через п'ять, тільки на великій сцені. Тоді ти хоч якось знаходишся на цьому пульсі часу. І тому українцям це обов’язково треба робити.
Я це називаю "містечковий хайп" – щось-десь подивилися в кліпі у Мадонни, і потім ми всі такі модні. А Мадонна подивилася у групи Gogol Bordello, а Gogol Bordello це все витягнули з 80-х років з України. Тобто треба дивитися в корінь і зрозуміти, що від чого походить. Таким чином, якщо ми просто будемо дивитися на кліпи західного мейнстріму, ми завжди будемо відставати.
Який рецепт розмежування "прекрасного українського" і "шароварщини"?
По-перше, шароварщини вже не існує. Можна хіба говорити про нео-шароварщину. Бо шароварщина – це радянський феномен, він продовжувався хіба до 90-х років. Це використання вишиванки і будь-яких етнічних, культурних, історичних мотивів, не знаючи, що воно означає і не вникаючи в змісти і походження. Для того, щоб користуватися чимось і щоб це було сильно і змістовно, треба вникнути в те, що це таке.
В принципі попкультура є поверхневою, носій і користувачі попкультури не вникають, і виходять такі чіпси.
От для мене є чіпси, а є картопля смажена з грибами і з цибулею, від бабусі. Чіпси можуть бути дорожчі, вони виглядатимуть якось модно і хайпово, але від них псується здоров’я. І реально не так смачно. Хоча, може, так і модно.
Але я сьогодні гуляв містом і бачив велику чергу молоді за веганською їжею. Я так розумію, на сьогоднішній день це така хвиля повернення до натурального. Треба повертатися до натурального і в музиці, і в спілкуванні, і в одязі. Чим простіше, тим, краще, чесно кажучи. Краще просто зіграти на сопілці чи мандоліні, якийсь простий і змістовний текст подати, аніж якесь аранжування, перенасичене звуками модними і бульками, яке не несе змісту.
Я їздив по світу, і мені більше за все подобаються східні цивілізації, такі, наприклад, як Японія, і скандинавські цивілізації, такі, як Швеція, Норвегія.
В них дуже класний баланс між технологіями і традиційністю. Особливо японці – мегатехнології і глибоке коріння традиції. Це круто. А в Україні дуже поверхневий погляд на традиційність. Більшість людей взагалі не вникають, що таке та ж вишиванка, наприклад. І до цього – захоплення новим чимось. Якщо якась музична булька нова для українців, хоча вона створена років 20-30 в Європі, тут воно подається, як щось нове. І оцим захоплюються. А баланс – мені здається, саме в балансі виникають нові ідеї.
Наприклад, американці створюють нові звуки. Але переважна більшість американців – це кантрі, традиційна американська музика, і вона дуже потужно тримається. Кантрі-концерти популярні, кантрі-виконавці багаті. Це, я вважаю, правильний баланс. А у нас попкультура домінує. Але навіть попкультура звідкись має брати енергію. І рано чи пізно цей потік інформації зупиниться і культура починає загнивати. Тому я думаю, саме цей баланс – це прекрасний рецепт.
До традицій – якою, на вашу думку, має бути "лагідна українізація"?
Українізація потрібна у будь-якому вигляді. Це треба вирішити і робити. А методи уже треба шукати. Мені здається, до цих пір було лише декларування українізації, і, можливо, навпаки робилися такі штуки, щоб людей відштовхнути від українізації.
Дієвої програми українізації не було, окрім квот у музиці. Але і їх не дотримуються. Мало того, що закон треба написати, треба регулювати його виконання. Я вважаю, що якби була воля держави, можна зробити культурну державу років за п'ять. Буде і музика нормальна звучати в ефірах, і нормальні концерти будуть, люди будуть ходити на нормальні заходи, і їх буде все більше і більше. І поки культурний план не проявляється, то не проявиться і матеріальний. Тому що не може бути заможна країна без культури, це неможливо.
Який ваш рецепт цього шляху країни?
Я не політик, я не знаю, як це робиться. Я знаю, як зробити, щоб мої діти розмовляли українською мовою. І мої діти розмовляють українською мовою. Але вони в україномовній школі єдині, які розмовляють вдома українською.
Якщо сприймати державу як свою родину, тоді я розумію, як це зробити. Це має бути на рівні донесення змістів і взаємоповаги. Це найважливіше. Власним прикладом – тоді це буде працювати.
Я уявляю, що на культуру вкладаються немаленькі кошти, і сто відсотків, що вони йдуть неефективно – ну раз культури у нас немає. Треба зробити ревізію, куди йдуть кошти, зробити акценти, що важливе. Всі знають, що я є критиком такого, як Євробачення. Я колись робив фестиваль "Країна мрій".
Коли Євробачення відбувалося в нашій країні, я порахував, що за один бюджет Євробачення я міг би 115 років робити "Країну мрій". От і все.
Пройшло Євробачення в Україні. Який ми маємо від цього ефект? Ми що, стали мегавідомими і всі сказали: "Україна – круто"? Навпаки, такі речі, як Євробачення – для країн третього світу. Це комплекс неповноцінності – носитися з Євробаченням, як з писаною торбою. Країни, які себе поважають, до прикладу, Велика Британія чи Франція – вони не знають, що це таке. У них відбуваються власні конкурси віртуозів, фестивалі етнічної, симфонічної музики, балет і тому подібне. І щодо цієї попси вони просто знизують плечима.
А у нас на попсу моляться. Це означає, що загальний рівень держави і населення дуже низький.
У нас країна дуже високого потенціалу і дуже низької реалізації. Ми нагадуємо якихось туземців, які живуть на культурних, духовних самородках і взагалі не усвідомлюють, що таке реальні цінності сучасного суспільства. Що би ви сказали тим, хто вважає, що мистецтво поза політикою?
Я би сказав цій людині, що вона правильно мислить. Не лише мистецтво мусить бути поза політикою, а життя має бути поза політикою.
Безумовно, політика дуже впливає на наше життя, але вона не мусить заправляти нашим життям. А музика, культура безумовно важливіша за політику. Політичні режими і уряди зміняться, а пісні залишаться, якщо вони дійсно змістовні. Якщо треба на якомусь політичному концерті зіграти, конче треба, ну грайте. І я теж грав. Я робив внутрішній запит – чи треба мені підтримувати Помаранчеву революцію? Я відчув, що треба. Я зробив свою справу, Україна пішла демократичним шляхом, все. Займайтесь, робіть свою політику, я буду робити свою музику.
Чи треба митцю декларувати свою громадянську позицію?
Люди різні – хтось іде в ліс, в гори і там медитує. Хтось занурюється в політику, хтось їде на фронт і співає там для вояків. А хтось їде в Росію, тобто на Росію, і там співає. Кожен сам собі обирає. Я думаю, що треба займатися собою, розбиратися з собою і нікому не нав’язувати свою думку.
