Ірма Вітовська: "Український кінематограф перестає бути шаблонним"

Ірма Вітовська: "Український кінематограф перестає бути шаблонним"

Ірма Вітовська: "Український кінематограф перестає бути шаблонним" Facebook Ірми Вітовської

Ірма Вітовська-Ванца — одна з найвідоміших актрис театру і кіно, Заслужена артистка України, продюсерка та громадська діячка. Минулого року отримала премію "Найкраща актриса" за роль у стрічці "Мої думки тихі".

За яку роль вона мріє отримати "Оскар" у 75 років? Чому шкодує, що не стала історикинею? Яких героїнь прагне грати? Відверто про цікаве й особисте Ірма Вітовська-Ванца розповіла в інтерв'ю Ользі Головецькій в ефірі Радіо Культура.

16 січня у прокат вийшов фільм "Мої думки тихі", за який ви отримали премію "Найкраща актриса 2019 року". Офіційний прокат завершився ще наприкінці минулого місяця, однак на вимогу глядачів покази продовжили. Чи можна такі моменти назвати "справжнім акторським щастям"?

Те, що повернули фільм, я думаю, це команди щастя. І, звичайно, щастя всієї кіноіндустрії у тому, що наш глядач довів запит дивитися різний жанр. Він хоче бачити різне кіно і дуже реагує на, мабуть, фільм, який щось йому надає у плані емоційного, світоглядно дотичного, больового і чесного моменту. Я думаю, "Мої думки тихі" — саме така картина. Вона не єдина, є ще низка стрічок, які спрацювали в цій зоні. Можливо, її успіх ще й у тому, що вона розширює жанр комедії та дає змогу подивитися на комедію трішки ширше, бо буває трагікомедія, комедія з елементами драми чи драма з елементами комедії.

Як акторка я маю теж певну моральну сатисфакцію у тому, що я в цій картині існую і що цей джекпот випав мені — доторкнутися до такої нелегкої, хоча й абсолютно мені зрозумілої персонажки, як Галина. Але через зрозумілих персонажів ти не завжди хочеш щось проспівати зсередини. Ця персонажка якраз мотивувала мене витягнути моє особистісне до неї.

Український кінематограф перестає бути шаблонним у сприйнятті і в подачі. Я тішуся з останніх картин в останні роки — частоті їх появи, їхньому росту та безперечним успіхам у різних жанрах. І, звісно, я радію як актриса, яка вже належить до середнього покоління акторів, що у нас з’явилася молода кров. Маю на увазі й останні картини Нарімана Алієва, і Остікова, і Бондарчука, і Антоніо Лукіча та ще дуже багатьох молодих людей, з якими, я сподіваюсь, ми будемо дуже багато відкривати для себе.

Ролі у фільмах "Мої думки тихі" та "Брама" — це доля чи випадок? І чи змінили вони вас як актрису?

Доля. Абсолютно. "Брами" не було б, якби не було вистави "Сталкери" Стаса Жиркова. Ця п’єса від нього до мене потрапила. Мені здається, нічого немає випадкового. Завжди Бог дає якісь сигнали через людей, через зустрічі, через ситуації, які вимальовуються. Ось так і невипадково у моєму житті є Ростислав Держипільський, з якими ми навчалися, і з’явився Олег Вергеліс, які підказали Стасу Жиркову. Стас тоді подивився на мене по-іншому і все-таки ризикнув, і ми зробили цю чудову виставу.

Володя (режисер Володимир Тихий — ред.) прийшов на виставу, надихнувся. Ми з Володею багато працювали — як в акторці, гадаю, він у мені не сумнівався. Я думаю, він надихнувся, що молода людина так перевтілилась на бабусю. Але театр — це одне, а мистецтво кіно — інше. І, звісно, Тихому потрібно було народити свою історію.

Отже, якщо взяти всі ланки у моїй долі, вони не випадкові. Я дуже дякую за кожну людину на цьому шляху, яка з’являлась і від неї походило щось, що спрацьовувало у моїй долі у позитив. Сподіваюсь, що і я для когось теж так послужила, допомогла... Що стосується "Брами" і "Сталкерів", я вдячна, що у моїй долі є дві баби Прісі, тому що театральна баба Пріся — це зовсім інша персонажка, ніж та, яку ми бачимо на екрані. І це круто зіграти одну й ту саму особу у двох різних видах мистецтва, у двох різних рішеннях, двох різних сутностях і двох різних психофізичних проявах.

В одному з інтерв’ю ви казали про "Оскар", який мрієте чи хочете отримати у 75 років. Це жарт чи мета?

Жарт, звичайно (сміється). У кожному жарті є мета. А чому б і ні? Як буде так, то буде. Просто для мене це стимул до того віку гребти творчо, не зупинятись. Це мотивація до якоїсь цілі. Було би круто (отримати Оскар — ред.). Хоча не знаю, чи зміняться якісь правила премії "Оскар", тому що там є свій формат. У них є стрічка іноземного виробництва, але немає номінації в акторських роботах. Там усе стосується Голлівуду.

У нас своя "Дзиґа" вже має вирости до такого, щоб її церемонію нагородження дивилася хоча б уся Східна Європа, щоб український кінематограф був одним з провідних у Східній Європі, а можливо, взагалі у Європі, а то й у світі. Це все залежить від нас, від українців і від нашої держави, від її політики. А чом би й ні? Дивіться, які у нас за п’ять років виросли таланти. Люди по 10-20 років кінематограф зрощували, а у нас "бульк-бульк-бульк"… І то вони вигулькують, скоріше, у бідосі. А ви уявіть, що ми економічно виростемо і такі почнемо вкладати (гроші — ред.) у цю історію, щоб мати свій кінематограф.

Відомо, що ви не одразу хотіли стати актрисою. Чи вдалось вам реалізувати те, про що ви мріяли у дитинстві?

Ні. Я ще ніколи не грала археологиню, історикиню. Мені би хотілось зіграти представницю цієї науки.

А чому ви шкодуєте, що не стали історикинею?

Є хороший матеріал, я би дуже хотіла, якщо пані Оксана Стефанівна (Забужко — ред.) не образилась би, може, вона не бачила такої, як я (в ролі героїні — ред.). Але я думаю, що "Музей покинутих секретів" — це теж певний момент дотику до документів і розслідувань архівної історії. Мені б дуже хотілося втілити цю героїню. Тільки ж хто у нас може зняти такі романи, які дуже важко сценаруються? Але це могла би бути чудова робота. Такий детектив, з навіть певними елементами трилеру. До того ж, історичний. За одну цю роботу можна взятися і багато чого розставити по місцях, хоча б стосовно Другої світової. Мені таку персонажку хотілося б зіграти.

Будь-яка героїня повинна щось залишити у глядачах. Будь-що. Про щось сказати. Щось взяти у них, відкрити чи їхнє витягнути. Це може бути Пріся, яка ставить питання про гідність, що таке земля твоя, де твоя земля, хто ти, як можна тут боротися за неї, наскільки ти здатний, що таке пам'ять, що таке твій рід. Чи це Галя з "Мої думки тихі", яка розкриває тему матері та дитини, історії відрізання пуповини, коли треба відпустити і наскільки це для жінки травматично, коли життя профукане, тому що твоя держава живе в епоху змін і ти затягнулася в цих змінах.

Для мене головне — сутність персонажу, те, що я можу сказати цієї роботою. А якщо ці персонажі розважать, дарують настрій, я на них погоджуюсь дуже рідко зараз, але все одно погоджуюсь, щоб самій відпочити, трошки посміятись та подуркувати.

Читайте також: "Рецензія на фільм Антоніо Лукіча "Мої думки тихі""
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди