12 квітня 1961 року відбувся перший в історії пілотований космічний політ, під час якого 27-річний радянський льотчик-космонавт Юрій Гагарін піднявся на навколоземну орбіту. Ця подія безперечно залишила помітний слід в людській культурі та стала справжнім символом нової, “космічної епохи”. Політ Гагаріна, який до самого свого початку здавався чимось зі сфери наукової фантастики, став аргументом на користь того, що людство ось-ось залишить поверхню та орбіту Землі і розпочне підкорення сонячної системи та найближчих зірок.
Втім, далеко не всі, а точніше майже не всі, оптимістичні прогнози “космічної ери” збулися. Суспільне з’ясувало, в чому сфера освоєння космосу відстала від мрій та очікувань засновників, а в чому перевершила.
Квиток до місяця за 5 тисяч доларів
У середині 1960-х після серії успішних польотів перших космічних кораблів, батьки-засновники космічних програм по обидва боки не приховували свого оптимізму щодо перспектив освоєння космосу. Зокрема, Сергій Корольов, головний конструктор радянських космічних апаратів та ракет, в 1965 році абсолютно серйозно заявляв, що за 20 років на навколоземну орбіту громадяни СРСР будуть літати відпочивати за “профспілковими путівками”.
Не менш оптимістичними були і його американські колеги. У тому ж 1965 році Вернер фон Браун, головний конструктор американської космічної програми, припустив, що за кілька десятків років будь-хто охочий зможе злітати на місяць всього за 5 тисяч доларів.
Якщо винахідники і не помилилися щодо перспектив космічного туризму, який вже є реальністю, то значно “промахнулися” з його доступністю. Наразі “туристичні” польоти в космос обходяться у десятки мільйонів доларів, і доступні лише одиницям найбагатших людей планети. У найближчому часі вартість польотів дійсно може знизитися, а на потреби туристів навіть переобладнають Міжнародну космічну станцію під готель, але навіть найбільші оптимісти не беруться прогнозувати, коли “путівку” на орбіту будуть видавати профспілки, не кажучи вже про “туристичні” відвідини місяця.
Не менш помилковими були прогнози і про перспективи “прикладного освоєння космосу”. Зокрема, у 1966 році в США на симпозіумі Американського астронавтичного товариства було опубліковано доповідь одного з колишніх теоретиків німецького ракетного центру в Пенемюнде К. А. Еріке “Польоти до планет сонячної системи”. Дослідник описував, як між планетами сонячної системи курсують “комфортабельні” літальні апарати під управлінням центру польотів на Місяці, вчені “стоптали” поверхні навіть найвіддаленіших планет і навіть розпочався комерційний видобуток корисних копалин на Меркурії.
Головна проблема
Після завершення “космічних перегонів” між СРСР та США в середині 1970-х та тверезого підрахунку в кабінетах по обидва боки “холодної завіси” про те, скільки коштували космічні програми, амбіції щодо освоєння космосу дещо притихли. Дослідники розпочали шукати дешевші способи доставки вантажів на орбіту, і багато надій покладали на програми багаторазових космічних кораблів — програму Space Shuttle в США та "Буран" в СРСР (для запусків та перевезення "Бурана" і був створений найбільший літак в історії – український АН-225 “Мрія”).
Втім, час показав, що і тут не обійшлося без невиправданого оптимізму. Зокрема, американські дослідники прогнозували, що вартість доставки в космос 1 кг корисного вантажу на "шатлах" на початку програми коштуватиме 5 тисяч доларів, а пізніше всього 1000 доларів. Реальна ж вартість “доставки” вантажів шатлами склала від 15 до 20 тисяч доларів за 1 кг. Як наслідок, США на довгі роки відмовилися від власних польотів та донедавна користувалися одноразовими ракетами та кораблями “Союз”.
Величезна вартість та енергозатратність космічних польотів стала головним чинником, що “поставив хрест” на оптимістичних очікуваннях початку космічної ери. Зокрема, дослідники того періоду покладали багато надій на перспективи атомних двигунів та термоядерної енергетики, але двигуни так і залишилися проєктами на папері, а прориву у сфері термоядерного синтезу людство чекає “в найближчі 10-15 років” вже понад пів століття.
Чи все так погано?
Сьогодні стає очевидним, що окрім часу реалізації прогнозів, батьки-засновники космічної сфери помилилися ще й у передбаченнях того, хто саме буде “вести людство до зірок”. Сидячи на щедрому державному фінансуванні, яке виділялося з фондів Холодної війни, вони й уявити не могли, що головними акторами на “космічній сцені” ХХІ століття стануть приватні бізнесмени.
Ілон Маск щомісяця виводить на орбіту десятки супутників системи супутникового інтернету Starlink. Його компанія SpaceX, завдяки технологіям повторного використання ракет-носіїв, довела вартість виводу 1 кілограма вантажу на навколоземну орбіту до “всього лиш” двох тисяч доларів, і не приховує планів йти далі. NASA та Міноборони США оцінили успіхи SpaceX та законтрактували компанію для доставки своїх вантажів та астронавтів на орбіту та до Міжнародної космічної станції.
Найбагатша людина планети, Джеф Безос, також активно вкладається у приватну космічну галузь. Його компанія Blue Origin вже побудувала власний космодром в Техасі, випробовує космічний корабель New Shepard та ракету-носій New Glenn, а також розробляє спусковий модуль для експедицій на місяць.
Серед низки приватних космічних ініціатив знайшлося місце і для українців. Зокрема, у грудні 2020 року компанія Firefly Black LLC, що належить бізнесменові українського походження Максиму Полякову, виграла тендер американської космічної агенції NASA на запуск у космос малих супутників SmallSats.
Все більшу увагу до освоєння космосу приділяють і держави. США “реанімували” програму польотів на місяць та заснували міжнародну ініціативу Artemis. Європа, Китай та Японія активно розвивають прикладні космічні технології, “еко-супутники” та борються із “космічним сміттям”.
Нехай свідки перших космічних польотів середини XX століття і “переборщили” з оптимізмом у своїх прогнозах, це в жодній мірі не заперечує факту, що космічна ера в історії людства вже розміняла шостий десяток, і продовжує набирати обертів.
