9 вересня президент Франції Емманюель Макрон призначив нового премʼєра — Себастьєна Лекорню, який досі був міністром оборони. Найближчими днями він має представити новий уряд після консультацій із партіями в парламенті. Це було вимушене рішення після того, як більшість депутатів Національних зборів Франції 8 вересня проголосували за недовіру прем’єр-міністру Франсуа Байру.
Байру протримався на своїй посаді лише дев'ять місяців і був уже четвертим премʼєром із 2022-го, відколи Макрон розпочав другий президентський термін. Лекорню став швидкою заміною. Та чи вдасться йому зробити те, що не вдалося попередникам — протриматися на посаді довше і врегулювати бюджетну кризу, знайшовши спільну мову з усіма політичними силами в парламенті?
Суспільне поспілкувалося про це з французьким журналістом Себастьєном Гобером і пояснює, що стало причиною найсерйознішої політичної кризи у Франції за останні 60 років і чи є з неї вихід, чому в її контексті заговорили навіть про відставку Макрона і чи реальна вона. А також, як усе це позначиться на рішеннях французького уряду щодо підтримки України. Далі — пряма мова Гобера.
У чому причини політичної кризи
Як і більшість ліберальних демократій, Франція наразі переживає кризи довіри, соціальної та економічної систем, влади та лідерства. За президентства Макрона все це стало ще драматичнішим. Ми пам'ятаємо "жовті жилети"Протестний рух, який спалахнув у Франції в 2018 році через підвищення акцизу на пальне. Емманюель Макрон пояснював це боротьбою за екологію. Згодом протест розширив вимоги до зниження податків, соціальну справедливість та відставку Макрона. у 2018 році. Ми пам'ятаємо умови, за яких його переобрали у 2022-му — а саме російське повномасштабне вторгнення в Україну. І пам'ятаємо, що того ж року відбулись загальні вибори, внаслідок яких більшість у парламенті сформувати не вдалось.
Тож, починаючи з 2022-го, Франція здебільшого перебуває у стані стагнації. Вкрай складно щось ухвалити. Вкрай складно домовитися про річний бюджет. І надзвичайно складно підтримувати якийсь дух діалогу всередині парламенту.
Треба розуміти, що у Франції специфічна конституційна система, передбачена П'ятою республікоюАктуальна форма правління у Франції, започаткована в 1958 році президентом Шарлем де Голлем. Вона надає значні повноваження президенту країни.. Вона робить президента ключовим органом влади — значно вагомішим, ніж в інших європейських ліберальних демократіях. Тому більшість партій у парламенті Франції насправді не надто замислюються про управління та про співпрацю в роботі над різними проєктами. Усі вони думають про президентські вибори 2027 року. Тож теперішній глухий кут значною мірою ґрунтується на позиції, що лише через ці вибори — і ніяк інакше — можна щось змінити.
Важливо розуміти також рівень суспільної недовіри та гніву у Франції. Він надзвичайно високий. Я згадував про "жовті жилети", але ми бачили це й в інших випадкахУ 2023 році Францію охопили протести, викликані рішенням уряду підвищити пенсійний вік із 62 до 64 років.. Ніхто більше не хоче працювати з урядом, з державними інституціями. Кожна спроба якихось вагомих змін викликає протести і страйки, які паралізують країну.
І останнє, але не менш важливе: Франція збідніла. Це стало очевидним після 2022 року. І єдине, про що намагалися говорити попередні уряди — як заощадити гроші, а не як їх витратити. Фінансові питання й бюджет — це один із головних моментів обурення та загострення напруженості.
Щодо останнього прем'єр-міністра Франсуа Байру, якому три дні тому висловили вотум недовіри: він прийшов із доволі драматичною оцінкою ситуації та дуже зарозумілим способом вирішення проблемиБайру пропонував план жорсткої економії для подолання бюджетної кризи. Він мав скоротити державні витрати на 40 мільярдів євро у 2026 році шляхом заморожування державних витрат, скасування державних свят, скорочення виплат і робочих місць.. Він навіть не спробував обговорити це з іншими партіями. А тоді в якийсь момент він з'явився з ідеєю: гаразд, я попрошу вас про вотум довіри. І, очевидно, що ніхто, навіть з особистих причин, не хотів йому його висловити.
Чи винен у кризі Макрон
Емманюель Макрон несе значну відповідальність, тому що торік він вирішив розпустити парламент. Те його рішення не зрозуміти навіть зараз. Цей хід поглибив кризу у французькому політичному класі та державних інституціях. І Макрон через свою специфіку відмовляється визнати, що насправді програв.
Макрон прийшов до влади у 2017 році з революційною програмою, яка не стане реальністю. Але визнати програш і необхідність коаліції з партіями, які президент ненавидить і які ненавидять його — це визнати поразку. Тому з 2022-го, а особливо з 2024-го, Макрон блокує створення будь-якого функціонального уряду. Бо знає: якщо до влади прийде уряд, який фактично матиме більшість у парламенті, це означатиме, що його мають підтримати ліві та, найімовірніше, частина правих і крайніх правих — а вони повністю відмовляться від його політичної спадщини. Зруйнують усі реформи, які Макрон запровадив упродовж останніх кількох років.
У Великій Британії, Німеччині та США парламент традиційно є майданчиком боротьби між двома основними силами. А французький парламент нині розділений між трьома різними блоками — крайньо-лівим, центристським та крайньо-правим. І надзвичайно важко досягти будь-якого консенсусу, створити більшість.
Ну, й інше пояснення тому, що відбувається, — просто немає грошей. Тож надзвичайно складно щось зробити, щось запропонувати, змусити людей мріяти. Навіть якби прем'єр-міністр або Макрон придумали щось нове, вони просто не змогли б це профінансувати.
Які найімовірніші сценарії розвитку подій
Багато людей закликають Макрона піти у відставку, але він не збирається цього робити, бо це означало б визнати поразку. І, завдяки конституції, навіть якщо у президента немає функціонального уряду, навіть якщо у нього немає провладної більшості в парламенті, він усе ще має багато влади.
До того часу країна все ще буде жити далі, люди платитимуть податки і якимось чином знайдуть способи, аби все було стабільно. Ми вже бачили таке раніше, зокрема, під час Четвертої республіки. А ще ми бачили таке наприкінці правління кожного президента, який мав другий термін. Франсуа Міттеран, Жак Ширак, а тепер і Макрон — кожен їхній другий термін закінчується неспроможністю щось зробити, й люди просто чекають, поки він завершиться. Найімовірніше, так станеться й зараз.
Але проблема в тому, що якщо криза триватиме, вона повністю дискредитує лояльних партнерів Макрона та його центристський блок. Тоді 2027-го люди точно оберуть одну з крайнощів — крайніх лівих чи крайніх правих. Це — головний ризик, що за два роки країну очолить праворадикальна Марін Ле Пен. Або Жордан Барделла як очільник її партії, адже вона є об'єктом розслідуванняЛе Пен — лідерка ультраправої партії «Національне об'єднання» (раніше «Національний фронт»). Навесні 2025 року її визнали винною у розтраті коштів ЄС, які мали піти на оплату праці парламентських помічників у Європарламенті, чим було завдано збитків на 2,9 мільйона євро. Ле Пен подала апеляцію, тож остаточного рішення суду ще немає., і, ймовірно, не матиме можливості балотуватися.
У 2018 році учасники акцій "жовтих жилетів" намагалися взяти штурмом Єлисейський палац. Вони дійшли до Тріумфальної арки, а вона лише за кілька сотнів метрів від палацу. Поліції тоді було багато, тож тоді їм довелося здатися. Але ситуація така нестабільна, і у Франції така традиція із заворушеннями та революціями, що впродовж наступних двох років може статися й щось серйозніше.
Як усе це впливає на Україну
Добре те, що у Франції вже є новий прем'єр-міністр, і він є другом України. Ми всі знаємо Себастьєна Лекорню як міністра оборони, й він точно піклуватиметься про Україну. Але, як я вже сказав, грошей [у бюджеті] немає і за таких обставин надзвичайно складно просувати будь-який проект у парламенті, зокрема, щось пов'язане з обороною чи допомогою Україні.
Якщо за два роки до влади прийде одна з крайніх партій, підтримка України серйозно послабиться. Зрозуміло, всі ми знаємо про зв'язкиЗа інформацією французського парламентського звіту та розслідувань журналістів, у 2014 році її партія взяла позику в Першому чесько-російському банку на суму 9 мільйонів євро. Крім того, у звіті зазначено, що члени політсили "Національний фронт" регулярно відвідували Росію та окупований Крим, а також голосували проти резолюцій Європарламенту, які були невигідними РФ. між родиною Ле Пен та Росією, але Жан-Люк МеланшонЛідер руху "Нескорена Франція" , представляє радикальне крило лівих сил у французькій політиці. на крайньому лівому крилі спектру теж, мʼяко кажучи, не сприяє Україні.
З 2022 року, та навіть з 2014-го, хто б не був при владі у Франції, він не робить достатньо для перемоги у війні України. Макрон говорить дуже гарно, Лекорню — також. Але Коаліція охочих — це здебільшого коаліція зустрічей, дуже теоретична концепція уже вісім місяців. І навіть якби Франція мала можливість зробити більше, я не зовсім впевнений, що на це знайшлася б політична воля.
Чого очікувати від премʼєра Лекорню
Він — прем'єр-міністр "на заміну". Ми знаємо й цінуємо Лекорню, бо розуміємо його відданість, перш за все, обороні України та зміцненню оборонних можливостей Франції. У цьому він дуже щирий. Він справді вірить у те, що робить. Але він походить із тієї ж партії, має точно такі ж зв'язки й соціальні кола, що і його попередники. Він проводитиме таку ж політику, як і два-три прем'єри до нього. Його підтримка не вища, ніж в інших. Чогось, що різко виділило б його, порівняно з попередниками, він не має. І цілком можливо, що Лекорню зазнає такої ж невдачі, що й інші.
Як ми розуміємо, спершу в нас буде прем'єр-міністр, за кілька днів — новий уряд. Цей уряд уже запізнився з ухваленням бюджету на 2026 рік. Тож, найімовірніше, бодай наступні кілька тижнів чи місяців цей уряд протримається: політичні партії все ж таки мають бодай мінімальну дозу відповідальності й вони розуміють, що Франції потрібен бюджет. Але наступного року, вже коли бюджет буде, цілком можлива чергова заміна уряду.
Я не знаю, чи цей образ достатньо красномовний для української аудиторії, але зараз Франція стала Італією. Якщо пам'ятаєте, Італія протягом останніх 20-30 років була надзвичайно політично нестабільною країною з купою боргів, популізмом, технічними урядами й достроковими виборами. Зараз вони, схоже, таки віднайшли певну стабільність, їм вдалося впровадити реформи і очевидно, що Італія оговтується. А Франція стає на її місце.
