Протягом останніх двох діб понад 10 країн — зокрема, Велика Британія, Австралія, Канада, Данія й Португалія — заявили про визнання Палестинської держави чи готовність зробити це під час засідання Генасамблеї ООН, що відбудеться протягом цього тижня. Раніше, 24 липня, про такий намір заявила Франція. За словами президента країни Емманюеля Макрона, це крок до "справедливого та міцного миру на Близькому Сході".
Більшість країн-членів ООН вже давно підтримують незалежність Палестини, Україна в їх числі. Однак протягом десятиліть від цього утримувався Захід. Першою в ЄС Палестинську державу визнала Швеція в 2014 році. Згодом Іспанія, Норвегія та Ірландія продовжили цей вектор. Однак лише зараз права держави за Палестиною визнають і країни, що входять до Групи семи. При тому, що Сполучені Штати і, очікувано, Ізраїль стабільно виступають проти такого рішення.
Чому новий поштовх до визнання Палестини стався саме зараз і що це може дати регіону — пояснюємо в цьому матеріалі. Текст уперше опубліковано 24 липня, суттєво оновлено 22 вересня.
Як взагалі зʼявилась сучасна Палестина?
Першопочатки конфлікту між ізраїльтянами й палестинцями сягають ще кінця XIX століття, а передумови ― кількох тисячоліть, упродовж яких і араби, і євреї висловлювали свої претензії на ці землі. Після розпаду Османської імперії території нинішнього Ізраїлю й Палестини перейшли під контроль Британії. У 1917 році британський уряд схвалив створення на території Палестини національного дому для єврейського народу. Це спричинило сутички між євреями й арабами.
Після Другої світової єврейського населення на цих землях суттєво побільшало. Першою серйозною кульмінацією конфлікту став 1947 рік, коли ООН ухвалила план, згідно з яким тамтешні території мало бути поділено на арабську та єврейську держави. Відповідно до резолюції ООН, Єрусалим, який обидва народи вважають для себе священним містом, мав стати територією під міжнародним контролем. Утім, спроба поділити все "по-чесному" лише розпалила ще більшу ворожнечу.
У 1948-му постала країна Ізраїль – і розпочалася перша арабо-ізраїльська війна. За її підсумками Ізраїль переміг, а близько 750 тисяч палестинців вимушено залишили свої домівки. Територію колишнього британського мандату поділили на три частини – власне, Ізраїль, Західний берег річки Йордан та Сектор Гази. Напруга між Ізраїлем та його арабськими сусідами наростала. 1967-го Ізраїль розпочав так звану Шестиденну війну, в результаті якої зміг відвоювати в Єгипту Синайський півострів та Сектор Гази, в Йорданії – Західний берег річки Йордан та Східний Єрусалим, а в Сирії Голанські висоти.
Шістьма роками потому Єгипет та Сирія намагалися повернути втрачені території у так званій війні Судного дня. 1979 року, після мирних переговорів, представники Єгипту та Ізраїлю врешті підписали Кемп-Девідські угоди – мирний договір, який поклав край тридцятирічному конфлікту двох країн. Однак угода не вирішувала питання палестинського самовизначення й самоврядування. Тож у 1987 році розпочалася так звана перша інтифада – повстання сотень тисяч палестинців на Західному березі річки Йордан та в Секторі Гази проти ізраїльського уряду.
У 1993 році були укладені історичні угоди в Осло. Тоді лідер Організації визволення Палестини Ясір Арафат та премʼєр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін уклали меморандум про принципи так званого two-state solution – співіснування двох держав – для євреїв та палестинців. За цю спробу припинити протистояння вони навіть отримали Нобелівську премію миру. Та як розповідав раніше Суспільному професор Близькосхідних досліджень Північно-Західного університету в Катарі Халед аль-Хруб, "палестинський народ лишень опинився у глухому куті, втративши надію на власну державність. Натомість матеріалізувалось усе протилежне їхнім сподіванням: поглиблення окупації, розширення ізраїльських поселень".
Через два роки угоди в Осло були розширені положеннями про виведення Ізраїлю з шести міст і 450 селищ на Західному березі річки Йордан. Однак істотних змін мирний процес не приніс і у вересні 2000 року палестинці розпочали другу інтифаду, яка тривала аж до 2005 року. Як наслідок, ізраїльський уряд у 2002 році почав будувати навколо поселень Західного берега бар'єрну стіну – попри опір Міжнародного суду ООН та Міжнародного кримінального суду і твердження про незаконність будівництва.
У 2006 році на виборах у Палестинській адміністрації перемогло ісламістське радикальне угруповання ХАМАС – послідовник палестинського войовничого руху "Брати-мусульмани". Його представники не визнавали підписаних в Осло угод і запропонували свій спосіб боротьби за цілісну Палестину – за допомогою насильства. Представники ХАМАСу проникали до Ізраїлю і коїли теракти на його території, обстрілювали Ізраїль. ЄС, США та низка інших країн не визнали владу ХАМАС, яке вони вважають терористичним угрупованням. У 2014-му ФАТХ – рух, який домінував у Палестинській автономії, утворив із ХАМАСу уряд єдності. Оплотом останнього стала Газа.
ФАТХ представляє, зокрема, чинний глава Палестинської адміністрації Махмуд Аббас. У 2015 році після сутичок між Ізраїлем та ХАМАСом у Газі Аббас заявив, що палестинці більше не будуть звʼязані тими територіальними поділами, які передбачали угоди в Осло, – оскільки їх не дотримується й Ізраїль. З 2018-го, а особливо 2023-го конфлікти між Ізраїлем та ХАМАСом, який підтримує Іран, не припиняються.
Що таке Палестина зараз?
Можна говорити про три компоненти палестинської території – це Західний берег річки Йордан, Східний Єрусалим та Сектор Гази. За словами експерта Центру Громадянських свобод Вʼячеслава Ліхачова, йдеться прои поділ відповідно до кордонів 1967 року, тобто наслідків Шестиденної війни. Він умовний, оскільки тоді ці території ще не мали статусу державного кордону Палестини, але щодо них є міжнародний консенсус. Усі подробиці територіального розподілу мали б бути узгоджені шляхом двосторонніх переговорів між Палестиною та Ізраїлем – власне, як це й передбачалося угодами в Осло.
Західний берег, територія між Ізраїлем та річкою Йордан, – домівка для приблизно трьох мільйонів палестинців. Хоча палестинці десятиліттями виступали проти ізраїльського впливу на цих територіях, де-факто він не припиняється тут і досі. Однак все ж із 1990-х контролює його палестинський уряд (Палестинська адміністрація). Як наголошує Ліхачов, є сенс говорити про умовну легітимність уряду на чолі з Махмудом Аббасом, оскільки частину територій Палестини він реально наразі не контролює. Як-от сектор Гази, де провести зараз нові чесні вибори неможливо.
На Західному березі та у Східному Єрусалимі наразі є близько 150 ізраїльських поселень, в яких живуть близько 700 тисяч євреїв. За нормами міжнародного права, ці поселення вважаються незаконними і фактично можуть вважатися повзучою окупацією. Однак в Ізраїлі на ці закиди не реагують, запевняючи, що ці поселення є постійними і "ґрунтуються на історичних правах". Ба більше, у 2022 році Тель-Авів обіцяв розширити поселення на Західному березі. І рішення Міжнародного суду ООН, який зобовʼязав Ізраїль вивести всіх поселенців і припинити порушувати міжнародні угоди щодо расизму та апартеїду, країна виконувати не збирається.
Халдун Баргуті – палестинський журналіст із майже 30-річним професійним досвідом. У розмові з Суспільним він каже, що все своє свідоме життя живе в умовах окупації й тиску. Щодня, вирушаючи на роботу або в справах у Рамаллі, столиці Палестинської адміністрації на Західному березі, він минає блокпости. “Минуло понад 30 років, відколи було підписано угоди в Осло, але це не призвело ні до чого, крім погіршення ситуації. 30 років тому в нас було 100 тисяч ізраїльських поселенців, а зараз нинішній уряд Ізраїлю має план довести їхню кількість до мільйона", – каже Баргуті.
Ще одна палестинська територія і предмет суперечок з Ізраїлем – Східний Єрусалим. Відколи Ізраїль захопив його у війні 1967 року (всупереч плану ООН про чесний поділ територій) і оголосив Єрусалим своєю постійною столицею, він наполягав: місто більше не може бути розділеним. Однак палестинці вважають Східний Єрусалим столицею своєї майбутньої незалежної Палестинської держави. Складності додає те, що Єрусалим розташований якраз на кордоні між Ізраїлем та Західним берегом і тут розміщені святині як для юдеїв, так і для мусульман. Наприклад, пагорб, відомий мусульманам як комплекс мечеті Аль-Акса, або Харам аш-Шариф, а євреям – як Храмова гора.
Що відбувається в Секторі Гази?
Ще одна частина Палестини, яка з жовтня 2023 року не зникає з новин – Сектор Гази. Це ділянка землі, оточена Ізраїлем, Єгиптом та Середземним морем, одне з найбільш густонаселених місць на планеті. У 1967 році Сектор Гази, на той момент територія Єгипту, окупував Ізраїль, який будував там свої поселення та контролював життя палестинців. Після перемоги ХАМАСу на виборах у Газі Ізраїль суворо контролював повітряний простір над Газою та її береговою лінією і вирішував, які товари могли потрапляти туди через прикордонні пункти. Палестинцям Гази треба було отримувати спеціальний дозвіл, щоб виїхати до Ізраїлю чи сусіднього Єгипту. Human Rights Watch неодноразово називали Газу "ізраїльською вʼязницею просто неба".
7 жовтня 2023 року бойовики ХАМАС несподівано напали на Ізраїль – здійснили рейди в мирні міста й поселення на межі із Сектором Гази. Близько 1200 ізраїльтян загинули, понад 250 опинилися в заручниках. Це найбільша ескалація ізраїльсько-палестинського конфлікту за останні десятиліття. Понад тисяча цивільних загинули, сотні людей опинилися в заручниках. Понад три тижні ХАМАС та Ізраїль обмінювались ракетними ударами, тоді Ізраїль розпочав у Секторі наземні рейди. Внаслідок операцій Ізраїлю в Газі понад 46 тисяч людей було вбито – якщо вірити даним місцевого міністерства охорони здоров'я, керованого ХАМАС.
У січні 2025 року, після 15 місяців війни, Ізраїль і ХАМАС домовилися про припинення вогню та звільнення ізраїльських заручників та палестинських в'язнів. Угода складається із трьох послідовних етапів. У першому сторони досягають повного припинення вогню, Ізраїль виводить війська з густонаселених територій Сектора Гази, ХАМАС звільняє частину заручників. Однак уже 18 березня 2025-го Сили оборони Ізраїлю та Сили безпеки Ізраїлю заявили про відновлення вогню.
Наразі наступ ізраїльських сил у Секторі триває. Сили оборони Ізраїлю нещодавно заявили про взяття під контроль кількох районів Гази — на додачу до вже захоплених територій у центрі й на півдні Сектора. Це лише посилює гуманітарну катастрофу в регіоні.
Хто визнав незалежність Палестини до осені 2025-го
У 1988 році, після проголошення головою Організації визволення Палестини Ясіром Арафатом незалежної країни зі столицею в Єрусалимі, її одразу визнали 80 країн. Це, зокрема, майже всі країни Африки та Південної Америки, арабські держави й країни колишнього соцтабору.
З листопада 2012-го Палестина має статус держави-спостерігача в ООН. Аби мати повноправне членство в організації, Палестина має отримати схвалення Ради Безпеки ООН, однак наразі низка її постійних учасників, зокрема Британія та США, не підтримують цього рішення. Статус спостерігача дозволяє Палестині брати участь у засіданнях Генеральної асамблеї, робити заяви, вносити пропозиції та поправки до документів, але брати участі в голосуваннях вона не може.
У 2014 році Швеція першою в Західній Європі визнала незалежність Палестини. У травні 2024-го до неї долучились Норвегія, Ірландія та Іспанія: вони послідовно оголосили про визнання Палестини відповідно до кордонів до 1967 року зі столицею у Східному Єрусалимі. Згодом до них додалась і Словенія. У відповідь Ізраїль відкликав своїх послів з трьох європейських країн і пообіцяв розширити незаконні поселення на окупованому Західному березі річки Йордан.
Втім, досі незалежності Палестини не визнавала жодна з країн G7. Відтепер це змінюється через одразу три країни організації — Канаду, Велику Британію на Францію. І провідна роль у цьому процесі належить саме Парижу, зокрема президенту країни Емманюелю Макрону.
Чому Макрон просуває визнання Палестини
"Нам потрібне негайне припинення вогню, звільнення всіх заручників та масштабна гуманітарна допомога народу Гази. Ми також повинні гарантувати демілітаризацію ХАМАС, а також забезпечити безпеку та відбудову Гази. Зрештою, ми повинні побудувати державу Палестина, забезпечити її життєздатність і те, щоб, погодившись на демілітаризацію та повністю визнавши Ізраїль, вона сприяла безпеці всіх на Близькому Сході", — наголошував Макрон, коментуючи рішення. Він запевняє, що якщо Палестина отримає державні права, зросте й відповідальність місцевої влади. Мовляв, зараз палестинці погоджуються зробити те, від чого раніше відмовлялись: обрати нового віцепрезидента, реформувати освітню програму та посилити міжнародний моніторинг гуманітарної допомоги, яка надходить у регіон.
За словами радника з питань близькосхідної політики Віктора Віллі, Макрона, який наближається до завершення свого другого президентського терміну, зараз мало що стримує від рішучих кроків. Якщо йому вдасться очолити процес визнання Палестини найвпливовішими державами світу, це зміцнить всередині країни як його позицію, так і становище повʼязаних із ним політичних сил.
Франческа Боррі, італійська журналістка, яка висвітлює ситуацію в Палестині й неодноразово бувала в Газі з жовтня 2023-го, влітку пояснювала Суспільному рішення Макрона озиранням на позицію Саудівської Аравії. Саме із саудитами Франція готувала конференцію за участі великої групи країн щодо визнання Палестини, але через напад Ізраїлю на Іран захід довелось перенести.
"Однією з причин нападу ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня було запобігання угоді про нормалізацію взаємин Ізраїлю із Саудівською Аравією, що означало б, звісно, ізоляцію палестинців. [Події] 7 жовтня все порушили, але Саудівська Аравія, як і інші країни Перської затоки, своєї думки щодо довгострокової стратегії нормалізації на Близькому Сході не змінюють, – каже Боррі. За її словами, як частину цього рішення вони бачать визнання незалежності Палестини. Однак на кону набагато більше, ніж Газа чи палестинці, вважає вона. – І тут втручається Франція. Макрон використовує свої інструменти, щоби бути в цьому питанні моральним орієнтиром, і також використовує питання Палестини для внутрішньополітичних потреб".
Макрон вирішив очолити політичний вектор зусиль щодо досягнення миру, впевнена Боррі. "Якщо Саудівська Аравія визнає Ізраїль, а європейські країни – Палестину, це буде свого роду баланс", – аргументує вона.
Які наслідки свіжих рішень?
Навіть якщо всі країни, що пообіцяли визнати Палестину, зроблять це, до реальної незалежності регіону це поки що не призведе, впевнений Віктор Віллі. "Саме визнання не робить таку сутність, як Палестина, державою, адже Палестина не має суверенітету на своїй території або має дуже обмежений — на Західному березі, але точно не в Газі", — каже він.
Вирішальний вплив на ситуацію можуть справити США, однак якщо адміністрація Джо Байдена підтримувала two-state solution, то Дональд Трамп рішуче виступає проти нього. Під час свого першого терміну він визнав столицею Ізраїлю Єрусалим — це питання тригерне для палестинців, оскільки вони вважають місто своєю столицею. Зараз він запевняє, що визнання Палестини окремою державою погіршить безпекову ситуацію в регіоні.
Також проти визнання Палестини наразі виступають інші країни G7 — Німеччина, Італія та Японія. Лідери всіх трьох заявляють, що спершу має припинитись кровопролиття, а сторони мають узгодити деталі подальшого мирного співіснування.
Визнання Палестини новими країнами — наразі символічний факт, погоджується Франческа Боррі. "Визнання не створює нову державу. Це просто декларація з боку інших", — каже вона. Хоча у дипломатії символізм має вагому роль і може спонукати до подальших дій.
Палестинський журналіст Халдун Баргуті в коментарі Суспільному погоджується, що "до результатів на землі ці визнання можуть і не призвести" — але вони матимуть юридичні наслідки, зокрема, для Ізраїлю — оскільки все більше країн сприйматимуть його дії як окупацію іншої держави.
