28 квітня у Житомирі відбувся концерт гурту Kozak System – української команди, яка нині влаштовує виступи, під час яких збирає донати для Збройних сил України. Окрім того, гурт грає і для військових на передовій. Перед концертом лідер гурту Іван Леньо поспілкувався з журналістами Суспільного.
Ви починаєте свої виступи з пісні “Подай зброю“, яку ви створили як гімн окремої 10-ї гірсько-штурмової бригади “ Едельвейси“. Розкажіть чи буде так сьогодні у Житомирі і чому.
Сьогодні у Житомирі ми граємо 140-й концерт – такий невеличкий ювілей. Усі ці концерти ми починали з цієї пісні. У 2014 році, коли несвідомі громадяни називали війну “АТО“, а політики не хотіли бачити у цьому війну, нас з війною познайомив один із бійців 10-ї гірсько-штурмової бригади Гліб Бабич. Він показав нам ту справжню війну, яка тоді тривала на території Донецької та Луганської областей. Ми туди їздили до “десятки“. І це не просто “відіграли концерт і поїхали“, це спілкування, розмови до ранку, це ті моменти, коли ти бачиш як хлопці виїжджають на позиції, вертаються з “ бойових“, як “швидкі“привозили поранених… Там ми пізнали війну у всій її “красі“. З того часу вона засіла нам в душі і разом з Глібом Бабичем ми написали декілька пісень про війну – “Сила і зброя“, “Подай зброю“, “Мольфар“, “Не покинь“, “Як відгримить війна“, “Досить сумних пісень“ – от вона не про війну наче, але відголоски там теж є. На превеликий жаль, Гліба з нами немає – він загинув пів року тому, підірвавшись на протитанковій міні. І це була перша така дуже болісна для нас особиста втрата у цій війні – він був другом, братом, по-своєму вчителем. Тому ми всі концерти починаємо з пісні, яка стала гімном окремої 10-ї гірсько-штурмової бригади “Подай зброю“. Вона була на той момент першою справжньою піснею про цю війну від українських митців.
Ви розповіли про те, як познайомилися з війною. На початку повномасштабного вторгнення ви долучилися до Сил оборони України, а саме до лав Патрульної поліції міста Києва. Розкажіть про той досвід і чи поєднуєте зараз тут роботу із концертною діяльністю.
З перших днів повномасштабного вторгнення кожен українець, який не був фаховим військовим, не знав, що йому робити і за що хапатись. Я розумів тільки одне – що я не виїду з Києва, я готовий захищати своє місто, свою країну, і потрібно робити це з фахівцями, адже я музикант. Доля фактично скерувала мене в бойовий підрозділ Патрульної поліції, бо я товаришував з головою на той момент Патрульної поліції Києва – Юрієм Зозулею, якого я набрав і сказав: “Юр, у мене є автомат“. Де він у мене взявся я не розповідатиму, але ситуація була цікава. Я розумів, що мені треба легалізуватися з цим автоматом, бо кожен, хто має зброю, має бути прив’язаний до якогось бойового угрупування. І от я набрав Юру, і він сказав: “Приїжджай, розберемося“. І от на четвертий день після російського повномасштабного вторгнення розібралися – мене направили в Білу Церкву, в батальйон, яким командував комбат Василь Коряк. І от наступні три місяці були, з моєї точки зору, найцікавіші для мене як фахового патрульного. Я не стояв, очевидно, на лінії, це Київська область була – де все вибухало поруч, де Мощун був “гарячим“, Буча, Ірпінь… Зокрема Бучу та Ірпінь звільняли і бойові підрозділи Патрульної поліції. І от мені дали автомобіль, двох “ТОРівців“. Оскільки я гарно комунікую і гарно їжджу, перші мої кроки були – їзда і евакуація з “гарячих“ точок, вивіз дітей, супровід зброї. А коли вибили ворога за межі Київської області, бойовий підрозділ Патрульної поліції сформував невеличкий батальйон, де зібрались усі, хто воював в 2014 році. Щоб ви розуміли, майже усі голови Патрульної поліції в областях – це колишні військові, які потужно навалювали в 2014 році. Потім ще був невеликий проміжок часу, який називався “нє стрєлять“, “режим тиші“. Тож хлопці пішли в патрульну. А зараз знову зібралися і поїхали на передову – на той момент це була Миколаївська область. Мене вони не взяли – з тих міркувань, що туди пішли найкращі, найфаховіші. А оскільки мені за рахунок популярності вдавалося привернути увагу людей, які допомагали матеріально – купували “броніки“, каски, тепловізори, “мавіки“, автівки, то оцим всім я почав займатися, і чим далі – тим більше. На сьогоднішній момент ми дійсно співставляємо дві роботи. Десь на четвертий-п’ятий місяць повномасштабної війни, коли мій підрозділ пішов воювати, а я залишився, ми зібралися з хлопцями з гурту. Увесь цей час ми не бачилися, і не уявляли як на той момент можна співати. Які концерти, умовно кажучи. Ми усвідомили, що нам потрібно продовжувати свою роботу на культурному фронті після львівського концерту – це був перший концерт після початку повномасштабної війни. Туди прийшло дуже багато людей, які виїхали з окупованих територій чи тих, які обстрілюються. Це були переважно жінки з дітьми, з тих, кому немає куди вертатись. Спілкування з цими людьми вже після концерту дало нам зрозуміти, що ми маємо продовжувати свою діяльність на культурному фронті. Тобто ми маємо їхати до людей. Незалежно від того, де візьмуться гроші на звук, світло, оренду зали чи ще щось. Бо люди базово бояться війни. Страх – це взагалі поганий посібник. А це от вчення, яке я отримав в спецпідрозділі, працюючи з фахівцями – я його передаю на сцені.
Тобто ви зараз знайшли себе більш у культурному просторі?
Ні. Сьогодні взагалі важко говорити про завтрашній день. Якщо мене зараз питають: “Зможеш завтра поїхати в шостій, наприклад, на інтерв’ю?“. Я відповідаю: “Зможу тобі сказати це завтра о п’ятій“. Бо за ніч може змінитися все радикально. Ми завжди будемо шукати як допомагати. Гроші зі скриньок, в які ми збираємо донати під час кожного концерту, ми конвертуємо в дрони, інколи в пікапи. Але всі зараз хочуть дронів, бо це зараз такий розхідний матеріал, який може прожити від одного до 45-ти вильотів – залежно від обставин і майстерності пілота. Ну і це не українське виробництво, це Китай. Ми купуємо ці дрони за кордоном і особисто веземо в ті бригади, з якими зараз товаришуємо, тобто постачаємо їм усе необхідне. І їх багато – зараз це вже понад десять бригад. Тому ми весь час шукаємо ефективні способи допомагати Збройним силам України перемагати. А людям, які приходять на наші концерти, ми даємо спочатку енергію, впевненість, віру, а також можливість долучитися до цієї Перемоги. Тому що є люди, які не довіряють благодійним фондам, є ті, хто вважає, що фонди купують не те. Так чи інакше, у нас є ім’я, є довіра і ми кажемо, що навіть якщо ви живете десь далеко в селі, то навіть звідти ви можете вбивати ворогів. Яким чином? Ви донатите в скриньку, ми купуємо дрон, він летить на передову, коригує артилерію, артилерія працює – мінус декілька росіян. Все! Людям це дуже подобається, бо це дійсно так. Думаю, що ми будемо робити це доти, доки не поставиться ця довгоочікувана крапка. Але ми будемо йти в дусі з часом, бо ніхто не знає, скільки це ще триватиме. Можливо, поїдемо на передову – там трохи навалювати… Тут єдиний мінус у тому, що коли укладаєш контракт з ЗСУ, то, на жаль, не зможеш їздити на благодійні концерти. А цю роботу теж хтось має робити. Якби ви бачили, як з нами спілкуються люди – вони плачуть, обіймаються, дякують за дух, за підтримку і можливість долучитися донатами.
Хотілося б поговорити і про вашу пісню “Лють“ – гімн новоствореної окремої бригади Нацполіції. Розкажіть як це вийшло.
Це вийшло так. З початком повномасштабного російського вторгнення спецпідрозділ Патрульної поліції очолив “Шквал“ – полковник Вадим Леонідович Зеленський. А ми – популярні артисти, і керівний склад Патрульної і Нацполіції приходив до нас на концерти. Це і Маршал, і Білошицький, і Зозуля, і “Шквал“, і Нетребко. І ми товаришували до війни. І Олександр Нетребко став комбригом нової штурмової бригади “Лють“, формування якої зараз закінчується. Тому те, що ми написали гімн для бригади – природньо. Бо товаришуємо з Нетребко і знаємо основи і принцип, за яким формувався цей підрозділ.
Їм сподобалося?
Так. Взагалі військовим дуже подобається, коли про них пишуть. Ми ж написали вже не одну пісню таку. Наприклад, ми написали пісню, яка виникла теж завдяки тому, що ми ще з 2014 року товаришуємо з комбригом 59-ї бригади Вадимом Сухаревським, Героєм України, колишнім десантником, вірніше – морпіхом 503-го батальйону. І його гасло – “Бачиш? Їб@аш!“. Це історія, коли в 2015 році був так званий “режим тиші“ і в Слов’янськ приїхав Гіркін. Там була одна дуже неприємна ситуація, коли наших хлопців заманили в пастку фактично, і вісім бронетранспортерів могли бути просто знищені разом із особовим складом, якби не сміливість Вадима Олеговича. Бо він якраз порушив цей “режим тиші“, відкривши вогонь по тих, хто взяв їх в оточення. І вони вийшли з цього оточення, і оце його крилате “Бачиш? Їб@аш!“ – а він це сказав наводчику, який його запитав, що робити, бо ж стріляти не можна. Вадиму прилетіло за це від командування, а пізніше він за цей вчинок отримав “Героя України“, ну як буває. Ми з ним дуже добре товаришуємо, якраз ця бригада, можливо, найбільше отримує від нашого гурту і благодійного фонду “МХП – громаді“, який допомагає нам організовувати величезну кількість акцій, які ми проводимо.
Що можете розповісти про ті концерти, які даєте на передовій для військових?
Треба розуміти, що співати можна на передовій тоді, коли в “розполагах“спокій. Сьогодні йде “гаряча“ фаза війни. Ми приїздили в дуже специфічний момент на Миколаївщину, Херсонщину, Одещину, коли штурмові батальйони очікували “зачистки“. За правилами війни, щоб звільнити будь яке місто, спочатку відпрацьовує артилерія, потім заїжджають танки з піхотою, а вже потім заходять ті, хто займається “зачисткою“ – спецпідрозділи, які орієнтуються в боях в місті. Так от, “розполага“ – це місце, де розташовуються хлопці на сон, або там, де вони живуть. І оскільки вони не можуть жити великими групами з міркувань безпеки, то доводилося три пісні в одній “розполазі“грати, три – в другій… За день і десять таких “мікроконцертів“ можна було дати.
Реагують вони неймовірно добре, тому що вони бачать, що не тільки вони зацікавлені в перемозі. Їм приємно, що музиканти з ними, це єднає, підіймає дух і дає розуміння, що це свята справа – не лише воїнів, а й кожного українця. Бо воїном можна стати – якщо хочеш навалювати – йди й навалюй. Не треба молитися на Збройні сили України, треба ставати до їх лав. В крайньому випадку – допомагати, тому я завжди говорю зі сцени формулу: “Сьогодні ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Третього немає“. Якщо ти якось примудряєшся жити за третьою формулою – окей, я тобі не дорікатиму. Але перемога не буде твоєю, май на увазі. А сьогодні ця перемога має стосуватися кожного українця. Бо або ми їх, або… ми їх, третього тут теж немає. І вони не можуть перемогти, а ми не можемо програти. Така от цікава ситуація.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
