"Це найкраща робота в світі" – так називає свою службу в ЗСУ фахівець діджитал-платформ Суспільного Житомир Леонід Мацієвський, який з червня 2022 року став військовослужбовцем 80 окремої десантно-штурмової бригади. Про перший бойовий досвід, звільнення окупованої Харківщини, бої на Луганщині, поранення, поведінку ворога та перемогу Леонід Мацієвський розповів в інтерв'ю своїй колезі із Суспільного Житомир – кореспондентці Ірині Кирилович.
Зараз ви на реабілітації, бо отримали поранення п'ятого січня. Як самопочуття?
Зараз я на лікуванні, але вже можу більш-менш вільно і стало ходити. Завдяки нашим лікарям вже трохи легше, тому і мав змогу прийти сюди. Поранення отримав п'ятого січня неподалік Кремінної. Там в мене поцілив, певно, снайпер – був одиночний постріл, який пробив мені бронежилет, задню плиту, внаслідок чого зачепило легеню. Куля трохи змінила свою траєкторію і вилетіла через верх. У мене був гемопневмоторакс та вогнепальний перелом ребер. Побратими вчасно зорієнтувалися і надали мені першу домедичну допомогу – по факту, заклеїли мені те місце, де в мене виходило повітря зі спини, і евакуювали мене з поля бою. Завдяки цим людям я лишився живий.
На військовій службі ви з червня. Хоча, могли б залишатися в тилу і тримати інформаційний фронт, продовжуючи свою роботу тут, на Суспільному. Чому все-таки вирішили взяти до рук зброю?
В якийсь момент я зрозумів, що інформаційна діяльність – це все дуже класно, але мені було психологічно некомфортно від того, що я можу піти на вулицю Михайлівську випити кави, а в цей момент, коли я п'ю каву, якогось мого однолітка вбивають окупанти. Це було не окей, мене це гризло, і я прийшов у військкомат і сказав, що хочу долучитися.
Цьогоріч ви ж одружилися, будучи вже мобілізованим. Як рідні сприйняли те, що ви йдете воювати?
У мене найкрутіші батьки в світі – вони сприйняли моє рішення з повагою, адже завжди і у всьому мене підтримують. У мене найкраща дружина в світі – зрозуміло, що вона, як і мої батьки, не хотіла, щоб я ризикував своїм життям, але так само, як і батьки, вона теж з повагою прийняла моє рішення. Вже після того, як я мобілізувався, я зробив їй пропозицію і вона сказала "так". Це все-таки показник, як на мене. Батьки і дружина були і є моїм найнадійнішим тилом, вони завжди підключалися, якщо мені потрібна була якась допомога на фронті.
Як вони відреагували на поранення? Як ви повідомили їм про це?
Мій телефон лишився в одного з побратимів, тому я не міг їх одразу набрати. У мене з собою був ще один телефон, але без моєї сім-карти. В Краматорську я попросив телефон у одного чоловіка, який там теж проходив лікування. Було десь близько пів на другу ночі і я подзвонив, щоб повідомити рідних. Набираю маму, а сам роздумую: що я буду казати? Думаю скажу так: мам, привіт – я в госпіталі. Та ні, думаю, якось не ок – може злякатися. Потім думаю, може, скажу так: мам, я поранений. Ні, одразу казати, що поранений – якось не позитивно. Дзвоню і кажу: алло, мам, у мене буде відпустка. Вона одразу: "Що з тобою?" Зрозуміла, що щось не те, звісно, бо ж з чужого телефону. Ясно, що хвилювалися вони дуже сильно. Але я сказав: так, у мене поранення, але в мене все ок.
Яку підготовку проходили перед відправкою на бойові позиції?
Я був офіцером запасу, молодшим лейтенантом, тобто в мене була підготовка, яку я проходив у Житомирському військовому інституті. Це було під час навчання в університеті, тому цього було замало. Після мобілізації пішов вдосконалювати свої вміння. Упродовж 24 днів я проходив підготовку на базі Одеської військової академії, де були просто шикарні військові, спеціалісти, учасники бойових дій – вони не на словах знають, що значить захищати Батьківщину. Вони дали мені усю необхідну теоретичну і практичну підготовку щодо того, як треба керувати підрозділом, десантно-штурмовим взводом, як планувати такого роду операції, і як, врешті, думати головою. Підготовка була хороша, тому, коли я приїхав у свою бригаду і командир бригади запитав про те, як оцінюємо свій рівень підготовки, я сміливо відповів: на чотири із п'яти. Чому не на п'ять? Бо у мене на той час ще не було бойового досвіду. Але бойовий досвід – це штука наживна, і там мені вдалося здобути і його.
Яким був ваш перший бій і де він проходив?
Саме про якийсь один конкретний, щоб перший, то важко сказати. Різні були випадки. Десь на початку грудня теж на напрямку Сватова-Кремінна треба було зачищати одну із посадок, коли ми мали вести штурмові дії. Але в той момент... Як же їх культурно називають? А, противник. Так от – противник почав вести там спроби штурму наших позицій. Причому доволі цікавими методами. Вони впливали психологічно: втручалися в наш радіоефір, видавали себе ніби як за когось одного з нас, спілкуючись зі старшим на позиції. Говорить, наприклад, ніби як від мого імені і питає старшого на позиції: "Как абстановачка"? Але є одне "але" – я спілкуюся виключно українською мовою, а не російською. Ще, наприклад, вони пробували взяти наші позиції з криками "Аллаху акбар". Так типово для православної Росії, еге ж? На тій місцевості вони спробували нас оточити – це теж був цікавий досвід.
Які території звільняли? Я знаю, ви воювали на Харківщині, а далі що було?
Харківщина, як на мене, це було доволі просто, бо, коли ми опинилися на Луганщині, Донеччині, то це особисто для мене була вже абсолютно інша історія. Відвойовування Харківщини – це була максимально круто продумана нашим керівним складом операція, до якої залучили купу ресурсів, тим самим змусивши ворога втікати звідти.
Щодо ворога: як він змінився за період вашої служби?
Міняється їхній спосіб дій. Якщо говорити про вересень, то вони тікали, якщо говорити про жовтень, то вони теж тікали, але потім ця втеча уповільнювалася. Це якщо говорити про наш напрямок, бо десь вони, наприклад, не втікали взагалі. На деяких позиціях вони намагаються вгризтись в землю. Все залежить від людей. Як на мене, цей ворог ніколи не змінюється – вони як були 300 років тому моральними виродками, так і зараз ними лишаються. Багато хто дивується трагедії в Бучі, наприклад, але я не здивувався, бо знаю, що був Батурин, Батуринська трагедія. Багато хто дивується, що в Ізюмі були масові поховання проукраїнських людей, то я не здивований, бо моя власна рідня теж гинула від голодомору. Той самий ворог, який керується не знаю чим – якесь безумство просто. Але не варто їх недооцінювати, тому що як-не-як, це дуже сильна армія, і дуже кльово, що ми можемо дати їм по морді.
Ви активно ведете свої соцмережі, де публікуєте відео з війни. На одному з відео ви сказали, що це найкраща робота в світі. Чи був такий момент, що пожалкували і хотіли повернутися сюди, на Суспільне, на своє робоче місце?
Коли лежиш в окопі, а там дощ іде, а ти не встиг накритись і тебе заливає, а паралельно ще може артилерія обстрілювати, то різні думки в голову йдуть. Але про те, щоб вернутися... Для цього потрібно, певно, якісь хабарі давати, прости Господи, а я таке не можу робити. Але найголовніше – я морально це не можу зробити, я себе почну зневажати, мабуть. Ніколи не пожалкую про те, ніколи не буду думати про те, що це не найкраща робота в світі, бо ніде ти не отримаєш таких емоцій, ніде в тебе не буде досвіду захисту Батьківщини, як тут, ніде в тебе не буде досвіду, можливості бити окупанта, виганяти його звідси, і ніде не буде досвіду максимально бути потім причетним до перемоги. Щоб можна було сказати: це і моя Перемога також.
Як ви ставитесь до політиків, які зараз, відносно недовго прослуживши в ЗСУ, отримують звання, нагороди, іменну зброю? Як, наприклад, голова Житомирської облради Володимир Федоренко.
Я не знаю, чим займається Володимир Федоренко. Можливо, ця людина, дійсно, виконує якісь бойові задачі, просто я цього не знаю. Якби я не розповідав в соцмережах про те, чим я займаюся, то навряд чи б хтось про це знав. Якщо це незаслужено, то ці люди нехай самі відповідають перед своїм сумлінням і перед Богом. Я знаю бійців, які з 24 лютого воюють і стільки вже накришили противника, а нагород таких не мають – і це несправедливо. Я хотів би, щоб їх частіше нагороджували, і, щоб ці нагороди швидше доходили до людей. Бо дуже сумно, що нагороди доходять до людини, коли вона вже загинула. Оце максимально не окей.
Що найскладніше на цій війні?
Втрачати людей. Є кілька загиблих з моєї роти, за яких мені дуже шкода і сумно – їх дуже не вистачає. Наприклад, командир моєї роти і головний сержант моєї роти. В одного було псевдо "Шаман", в іншого – "Кошмар". Це максимально героїчні люди, які пройшли оборону Києва, пройшли Ірпінь, Гостомель – завдяки їхнім діям та рішенням було знищено багато окупантів і збережено багато життів наших бійців. Вони загинули, якщо не помиляюсь, 31 жовтня. І це були максимально круті люди. Зараз зареєстрували дві петиції про посмертне присвоєння їм звання Героїв України. Зареєстрували їхні побратими і хотілося б, щоб керівництво держави почуло про це і підтримало ці петиції. Адже такі люди дійсно на це заслуговують. "Кошмар", наприклад, був справжнім кошмаром для ворогів. По радіоперехопленнях ми чули, як про нього окупанти говорили: "Кагда ви завалітє етого дєда мароза?" Тому що він сам з кулеметом досить серйозно стримував наступи орків. Кошмаром він був для ворогів, а от для мене, хоча я знав його дуже мало часу порівняно з іншими бійцями, та й для інших хлопців він був наче батько. І втрачати отаких людей – це максимально боляче. Кажуть, що ми стаємо сильнішими під час цієї війни, але ми, на жаль, ще й втрачаємо найкрутіших.
Леоніде, на вашу думку, вже як офіцера ЗСУ, якою має бути наша перемога? Це звільнення територій, припинення вогню чи щось ще?
У нас, на відміну від окупантів, сформоване бачення перемоги. Вони не мають бачення того, що буде їхньою перемогою, і це тисне на їхній моральний дух. У нас це бачення, Слава Богу, є – ми говоримо про те, що треба вийти на адміністративні кордони нашої держави 1991 року. Говоримо, що саме це буде перемогою. Щоправда, тут у мене виникає кілька питань, бо я не впевнений, що після нашого виходу на ці кордони вони полишать свої настрої щодо захоплення України. Ніщо їм не заважатиме продовжувати проводити якісь мобілізації, у них лишаться свої ресурси, свої території. Ракети невічні, але вони все одно можуть це робити. Тому повна перемога для мене – це знищення збройних сил ворога, максимальне приниження цієї держави за те, що вона зробила, накладання репарацій – тому що вони мають відповідати, ми не маємо це відбудовувати за рахунок коштів платників податків українців. Я хочу, щоб на майбутнє вони тремтіли вже від однієї лиш думки, коли чули щось на кшталт "можем павтаріть".
Що найперше зробите після нашої перемоги?
Я не п’ю. Взагалі не вживаю алкоголь. Але я, певно, таки нап’юся – вперше і востаннє. Тобто я ж не помру після цього (сміється). Оце я зроблю – тоді вже можна буде розслабитись.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- Що робити, коли доля військового невідома – розповіла військова психологиня з Житомира Олена Сек.
- "Найважче, коли тиждень не виходиш на зв’язок з рідними", – десантник однієї із бригад ДШВ.
- "Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна.
- "Старенькі люди – мій найбільший сентимент", – засновниця благодійного фонду з Житомира Юля Карпова.
- Акторка Ірма Вітовська: "Після "Іловайська" я припинила будь-яку роботу з російськомовним контентом".
- "Стійкі фізично та психологічно", – інструктор ЗСУ про підготовку українських військових в Британії.
- "У нас – велика черга, потрібні руки" – Анастасія Нестерова вісім років плете сітки для ЗСУ.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
