"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
. Житомир, 6 лютого 2023 року. Фото: Олег Павлюк для Суспільне Житомир

Заступниця директора з виховної роботи спеціальної школи №2 міста Житомир Галина Кострікіна з 2014 року долучилася до волонтерської роботи. За цей час жінка освоїла різні напрямки у волонтерській діяльності. Про рішення стати волонтеркою, про волонтерство в освітній галузі, ракетний удар по Житомиру та пошкодження спецшколи, про виклики перед волонтерами та відновлення під час війни Галина Кострікіна розповіла в інтерв’ю Суспільному.

Коли вас називають "волонтерка", до цього статусу потрібно звикати?

Потрібно. Дуже правильне питання. Тому що на початку я не знала, чи маю право так називатися, чи те, що я роблю, того достатньо, щоб називати себе волонтеркою? Але зараз в принципі я з цим змирилася, зрослася, і коли мене питають, я кажу: так, я волонтер.

Скільки часу вам знадобилося для того, щоб зростися з цим званням?

Довго. Мабуть з пів року десь я не дозволяла собі. Мені здавалося, що я не справжній волонтер, що є справжні волонтери, які роблять набагато більше.

Власне я причетна до волонтерства вже давно, це був і 2014, 2015, 2016 роки, ми тоді допомагали, чим могли, в тому числі залучали і колег, і дітей до того. Ну, а тут з першого дня я зрозуміла, що треба щось робити, щоб вистояти.

Враховуючи, що в перші дні всі ринулись допомагати – потрібно було обрати нішу, яка буде працювати на довготривалу перспективу. Як ви обрали і що це за ніша?

Я читала про те, що треба обрати свій напрямок, в ньому розвиватися, а в мене трішечки інакше. Я змінювала сфери діяльності в залежності від потреб, тому що потреби теж постійно змінюються. Спочатку це були обіди на блокпости і якісь послуги транспортом, тому що потрібно було терміново когось підвезти, щось комусь завезти. Потім це була робота на складі медикаментів, куди привезли декілька фур і їх треба було розбирати, треба було сортувати, заносити в базу даних. Потім, коли з цим розібралися, виникали якісь інші питання. Зараз це допомога пораненим, це допомога іншим волонтерам. Є люди, які хочуть допомогти і не знають як, є люди, які мають якийсь ресурс і не знають, як його правильно розподілити. І зараз моя основна робота – це така координація, логістика. Тобто, я допомагаю розподілити ресурс оптимально, щоб воно було максимально корисне в кожному конкретному місці.

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

Я знаю, що ви як волонтерка також долучаєтесь не лише до допомоги й координації. Є така інформація, що ви вперше освоїли швейну машинку саме від початку повномасштабної війни. Як так сталося? Як успіхи?

Так сталося, що я познайомилась з чудовими людьми з організації, яка називається "Житомирські калинки", і та чудова атмосфера наштовхнула на те, що чому б і справді не спробувати пошити те, що треба. Ми шили там прапори. Тобто, я не шию чогось складного, але якісь прості речі – так, я можу це зробити, я навчилася.

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна на інтерв'ю у Суспільного. Житомир, 6 лютого 2023 року. Фото: Олег Павлюк для Суспільне Житомир

Ви працюєте в школі, з дітками. 11 жовтня після удару ракетного по Житомир постраждала школа, в якій Ви працюєте. Тоді вибухова хвиля пошкодила, зокрема, вікна. В той момент в школі були діти і вчителі. Ви пам’ятаєте той день?

Так, пам’ятаю. "Прилітало" нам не один раз, "прилітало" три рази. В перший раз я не була в школі, другий раз була з дітьми в сховищі. Той момент пам’ятаю добре. Пам’ятаю, як хвилею відкрило броньовані металеві двері, що були в укритті, хоча укриття було з іншого боку школи. І дим. Чорний дим. Звук, ні на що не схожий, якийсь такий гул. Я потім зрозуміла, що це електрична дуга. Діти, не зважаючи на те, що мають порушення слуху, ці звуки вони чують, добре чують. Тим більше тут не лише звук, але і сама хвиля... Не було якоїсь паніки, чогось такого. Так, полякалися, але пару хвилин – заспокоїлися.

19 жовтня тільки почали якось лагодити вікна. І знову повторний обстріл.

Так. І в принципі найгірше, мабуть, в цій ситуації – це відсутність зв'язку певний час. Ми розуміли, що хвилюються батьки дітей, тому що інформація розповсюджується дуже швидко. І тоді були досить серйозні перебої, досить довгий час. Звісно, що не було світла. Але ми тоді одразу, як закінчилася тривога, пішли плести сіточку. Дорослі і діти, яких на той момент ще не забрали. Тому що житомирських дітей швиденько забрали, а ще є діти з району, з області. Ми просто спокійно працювали до вечора в темряві, при світлі ліхтариків, плели сітку, заспокоювалися тим.

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Фото надала Галина Кострикіна

От ті заходи безпеки, що проводять зокрема і міський департамент освіти, і загалом по Україні, і враховуючи досвід, коли от реально є вибухова хвиля, вони достатні, чи, можливо, ви щось би додали, змінили?

В нашому випадку залишилися всі живі-здорові. Це може свідчити про те, що в принципі основну задачу збереження життя і здоров'я наших вихованців ми виконали. А якась інформаційна кампанія з приводу мін, мінно-вибухової безпеки, з приводу поведінки в ось таких ситуаціях, тобто це в нас були і навчання, і зустрічі з представниками ДСНС, які розповідали. Чи цього достатньо? Важко сказати, тому що небезпека є не лише в школі. Небезпека, коли дитина глуха повертається в сім'ю, наприклад, в село, що знаходиться поблизу з кордоном з Білоруссю. Тут душа болить за наших дітей, тому що там не завжди вміють з дітьми з порушеннями слуху спілкуватися, дитина може не почути сигнал тривоги, хоча телефони є у всіх, але ми знаємо який там зв'язок. І ось за це, чи достатні заходи безпеки для особливих дітей, для дітей з порушеннями слуху, з аутизмом, чи є там достатній для них захист – мені важко сказати, я не впевнена. Були ситуації. Я спілкувалася з нашою випускницею нечуючою, і вона розповідала, що коли були тривоги – вона не чула. І їй діти її казали, що ось тривога, або вона могла вже бачити літаки на початку війни, які літали над селом. А тому заходи ось для таких людей, для таких категорій – я не бачу, щоб вони були достатніми. Це в принципі питання не до освіти, це питання до інших служб, до, можливо, соціальних служб, до того ж ДСНС, яке повинне враховувати, що є люди і ось такі. І думати, як убезпечити їх теж.

Якось в школі щось змінили після цих випадків, щось додали? І чи вдалося відновити зараз вікна?

Так, вікна закриваємо. Ну, скло вставляти якось не хочеться поки що, тому що ми розуміємо, що все може бути знову і знову. Тому вікна закрили. Спортивну залу закрили плитами, спортивною залою користуватися можна. А що змінили? Це придбали, в тому числі і за спонсорські кошти, декілька генераторів, які забезпечують тепер нам наявність світла, наявність можливості приготувати дітям їжу, тому що в нас електроплити. Генератори забезпечують котельню, яка забезпечує тепло. Тобто, тепер навіть якщо знову будуть тривалі відключення електроенергії – школа може функціонувати, діти будуть нагодовані, діти будуть в теплі. Це те, що ми зробили за цей час.

Чи для вас особисто якось змістилися пріоритети робота – волонтерство?

Ну звісно. Дуже сильно. Я розумію, що робота – це основне, що я маю основний свій час приділяти саме роботі. Але для мене стали набагато менш важливими якісь моменти, можливі непорозуміння чи з колегами, чи з керівництвом. Якщо раніше я могла з цього приводу довго переживати і бути пригніченою, то зараз я розумію, що це частина життя і не найстрашніше, не важливіше, тому що зараз важливіше інше питання. Пріоритети сильно змінились, так.

В освіті волонтерство набуло значно більшого поширення. Якщо в 2014-15 роках це були дитячі роботи, збір коштів, що через певний час просто згас, тому що якось притупилося – війна не в нас, війна там, на сході… То зараз це більш тривала відпрацьована діяльність, до якої залучені фактично всі учасники освітнього процесу: педагоги, діти, батьки, всі. Я знаю, що багато закладів, включаючи дитячі садочки, намагаються допомагати. Що стосується нашої школи, то є такий проєкт в Житомирі "Поліські броніки" – роблять бронежилети якісні, перевірені, відстріляні, класу 4+. А ми до них додаємо таку маленьку приємність: сердечко, пошите з фетру, жовто-блакитне, яке теж шиють діти, колеги. І це ми вже робимо з літку, і з тих пір жоден бронежилет без нашого сердечка не потрапив до військового. Це така наша участь в цьому проєкті. Вона маленька, вона, можливо, може видаватися незначною, але коли до захисту фізичного додається ще якась така емоційна складова – це, я думаю, класно.

Що може скомпрометувати волонтера і як ви цьому запобігаєте?

По-перше, так, про ставлення до волонтерів. Мені, трошки поділюсь наболілим, коли я десь приходжу, говорять: "О, "гуманітарну" принесли". Мені хочеться сказати, це не так. "Гуманітарка" – це коли якийсь багатий-багатий дядько з-за кордону щось там передав. Це – волонтерська допомога, яку збирають по краплинці такі самі люди, які живуть поруч. Хтось кошти: 100, 50 гривень, хтось 500, хтось 1000. Хтось щось приніс, хтось щось там спік, приготував чи пошив, чи пішов купив і передав. Називати це "гуманітарною" – це знецінювати працю багатьох людей, які хочуть щиро допомогти. Тому звертаюся зараз до глядачів: будь ласка, не називайте те, що вам надають волонтери, "гуманітарною". Це не "гуманітарна", це волонтерська допомога і це важливо.

Що може скомпрометувати? Ризики такі є, тому що ми збираємо кошти, ми збираємо якийсь ресурс. Ми намагаємося звітувати про все. Тобто, купили – сфотографували чек, сфотографували товар, сфотографували машину, на яку передаємо, або людину, якій ми передаємо. Якщо це передаємо військовим, то просимо, щоб вони сфотографували і прислали фото. Це напружує людей, але це саме те, що дозволяє не скомпрометувати. Коли є прозорість, коли є ось такий повний звіт – це викликає довіру. З одного боку. З іншого боку це викликає звинувачення: "О, ви піаритесь! Допомагайте тихо". Ну, а як допомагати тихо? Тихо я зможу витягнути з кишені 1000 гривень, піти купити щось і віддати. Це я й роблю тихо. А якщо я хочу залучити більше ресурсу, більше допомоги – то тихо не буде. Тому що саме публічність допомагає в цьому. Після того, як я почала робити пости у Faсebook, допомога зросла в рази. В тому числі і з-за кордону, в тому числі це були такі значні поставки, декілька раз приїжджали буси, наповнені допомогою, саме після того, як от ми розміщували пости. Це були міжнародні організації, яким ми теж чітко звітували про все. Ну і після того вони приїздили ще і ще, що говорить про їхню довіру. А скомпрометувати можуть непорозуміння між волонтерами. Вони виникають, тому що волонтери – це люди. Наразі волонтери психологічно виснажені, вигоряння ніхто не скасовував. І якщо оці непорозуміння виносяться в публічний простір, а, на жаль, таке трапляється, ну, це теж підриває довіру.

Попри всю благородність діяльності і велику місію, чи є спокуси у волонтерстві?

Так, сто відсотків є! Коли мені передають пиріжки, які я маю десь завезти – вони мені в машині пахнуть. Ну, звісно, я хочу той пиріжок. І таке іноді буває, але я чесно зізнаюсь, кажу: так, дівчата, пиріжок "мимо каси" пішов сьогодні, вибачте.

Ми говоримо, звичайно, про інше, залучається фінансовий ресурс

Ні, що стосується коштів – тут просто ніяких спокус бути не може. Ну, для мене особисто. Наприклад, я збираю гроші на карту і мені часто кажуть, "візьми собі на пальне", тому що я багато їжджу власною автівкою, в тому числі і за місто. Я не беру навіть на пальне, хоча я витрачаю кошти. Це для мене принципова позиція. І я не беру із загальних зборів кошти навіть на відправки "Новою Поштою", хоча вони теж бувають досить таки дорогими. Тому що я вважаю, що люди скинули кошти конкретно на щось: на ліки, на форму, на футболки, на тканину, на таке інше, на щось матеріальне. Ні, я такого не можу.

"Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна
Житомир, 6 лютого 2023 року. Фото: Олег Павлюк для Суспільне Житомир

Війна виснажує. Як відновлюватись? Як робите це особисто ви?

Зараз, мабуть, я це роблю недостатньо, тому що відчуваю симптоми. Як психолог можу оцінити свій емоційний стан. Відчуваю симптоми вигоряння, відчуваю такі певні тривожні сигнали. Відновлюватися будемо, коли стане трошки тепліше і можна буде ходити на природу. Для мене це величезний ресурс, для мене це величезна радість бачити травичку, бачити ліс. І я сподіваюся, я знаю, що це настане, і тому ось у мене такий там прапорець і світло в кінці тунелю, що буде сонечко, буде тепло і ми будемо ходити в ліс. Перемоги нам.

Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:

  • Що робити, коли доля військового невідома – розповіла військова психологиня з Житомира Олена Сек.
  • "Найважче, коли тиждень не виходиш на зв’язок з рідними", – десантник однієї із бригад ДШВ.
  • "Старенькі люди – мій найбільший сентимент", – засновниця благодійного фонду з Житомира Юля Карпова.
  • Акторка Ірма Вітовська: "Після "Іловайська" я припинила будь-яку роботу з російськомовним контентом".
  • "Стійкі фізично та психологічно", – інструктор ЗСУ про підготовку українських військових в Британії.
  • "У нас – велика черга, потрібні руки" – Анастасія Нестерова вісім років плете сітки для ЗСУ.
  • "Зараз час, коли потрібно робити великі проєкти", – Житомирський міський голова Сергій Сухомлин.

Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:

Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube

На початок