40-річний ветеран з Бердичева Віктор Саранчук у березні 2022 року добровільно вступив до лав Збройних сил України без військового досвіду. У грудні 2022 року під час мінометного обстрілу на Донеччині він зазнав важких поранень, унаслідок яких втратив кисті обох рук, частково зір і слух. Після тривалого лікування, операцій та реабілітації в Україні й за кордоном чоловік повернувся до життя з протезами та проходить психологічну підтримку в Бердичеві.
40-річний житель Бердичева Віктор Саранчук — старший солдат, оператор гармати роти радіоелектронної боротьби з позивним "Ромео". Він служив у 26-й артилерійській бригаді імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. До початку повномасштабного вторгнення Віктор жив та працював на будівництві в Ірпені. Кореспондентам Суспільного ветеран розповів, про що мріяв у той час.
"Я мріяв ніколи нічого своїми руками не робити. Бачите, мрія збулася. І ще мріяв, щоб було багато грошей. Якщо порахувати, скільки коштують ці протези, то на руках у мене — два джипи", — сказав Віктор Саранчук.
За словами Віктора, у березні 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних сил України, хоча раніше не мав військового досвіду. 28 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Богданівка Донецької області військовий потрапив під мінометний обстріл. Він отримав вибухові опіки та осколкові поранення, внаслідок яких втратив кисті обох рук. Також у нього діагностували черепно-мозкову травму, перелом щелепи та розрив барабанних перетинок. Нині Віктор користується слуховим апаратом і частково бачить лише на одне око.
"Це як уночі. Бачу, що на вас є окуляри, руки десь біля грудей — і все. Якщо наступного дня я б вас побачив, то не впізнав би", — говорить ветеран.
Віктор Саранчук розповів, що після поранення він тривалий час не пам’ятав обставин того дня. Спогади про події 28 грудня 2022 року почали повертатися лише після лікування та реабілітації.
"Якщо чесно, я цей момент не пам'ятав два роки. Спочатку був поранений. Потім на півтора року поїхав до Німеччини на лікування. І коли вже остаточно повернувся сюди, згадав той день. Це було 28 грудня 2022 року, за три дні до Нового року. Мрячив дощ, уночі був мороз і сніг. У лікарні в мене сталася клінічна смерть. Мене відкачали та зв'язали, бо я тікав від них. Думав, що перебуваю в полоні. Вони ж там російською говорять. Через деякий час почув мамин голос, коли вона приїхала. Я думав, що її викликали до Росії. Мені ж кололи морфій. Через це були галюцинації", — сказав Віктор.
Зі слів ветерана, після поранення він пройшов лікування, протезування та реабілітацію в кількох містах України та за кордоном. Лікувався в Дніпрі, Києві, Львові та Житомирі, переніс операції в Німеччині, а реабілітацію проходив у Трускавці. Нині ветеран відвідує Центр психосоціальної підтримки в Бердичеві. За його словами, протези допомагають виконувати повсякденні справи.
"Якби краще бачив, то взагалі проблем не було б. Ось так можу взяти. Є фіксація. Уже рухаю рукою, і вона не розгинається, тому нічого не випаде", — розказав Віктор Саранчук.
Віктор розповів, що ветерани потребують не лише медичної реабілітації, а й психологічної підтримки. За його словами, після повернення з фронту багатьом військовим важливо спілкуватися з людьми, які мають схожий досвід, та не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.
"До них треба приїжджати, говорити з ними, мотивувати. У когось одні поранення, у когось — інші: хтось має психологічні травми, хтось втратив частину ноги. Вони сидять удома, закриваються в собі. Їх треба витягувати на вулицю. Я просто приїжджаю і розповідаю їм якісь жарти. Вони бачать, що людина без рук, яка майже не бачить, живе нормальним життям, кудись ходить, не сидить удома. І це для когось стає прикладом. У мене є побратим, якому відірвало частину вуха. Його мама буквально знімала з петлі. Кожен сильний по-своєму. Головне — не шукати виходу в алкоголі. Він точно не допоможе, хіба що ненадовго приглушить проблему. Але вона нікуди не зникне. Я ж точно знаю, що в мене руки не виростуть", — сказав ветеран.
За словами матері Віктора Саранчука Тетяни Душко, її син дуже терпляче переносив лікування та реабілітацію. Вона зазначила, що під час перебування в лікарні він не скаржився на біль.
"Він ніколи не казав, що йому щось болить. Він не скаржився", — розказала Тетяна Душко.
Віктор Саранчук розповів, що після поранення та втрати зору йому довелося переосмислити своє життя. За його словами, цей досвід став для нього мотивацією продовжувати жити та шукати нові можливості для самореалізації.
"Після того, як я втратив руки і зір, це стало для мене випробуванням, що маю чогось досягти. Тому що я сто відсотків не просто так вижив. У Боженьки є на мене якісь плани. Я себе шукаю: де, що і як можна проявитися навіть у такій ситуації", — сказав ветеран.
Зі слів Віктора, відновити сили допомагає сон.
"Я там літаю. Я втратив руки, але отримав крила", — говорить Віктор Саранчук.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
