Цього року Тернопільське товариство "Вертеп" відзначило 35 років своєї діяльності. Із часу створення воно працювало заради відродження української народної творчості, звичаїв та обрядів. В радянські часи товариство "Вертеп" було викликом системі, бо стало на захист національних інтересів та культурних цінностей. Про діяльність товариства Суспільному розповів член "Вертепу" Тарас Гребеняк.
Товариство "Вертеп" відроджувало українську культуру в той час, коли ще все українське заборонялося — за часів Радянського Союзу. Розкажіть, як це було?
Ми були студентами. Тобто, починали робити якісь речі, які дозволялися. Ми почали робити вечорниці. Так сталось, що ми були активними комсомольцями. Ми належали до керівного органу факультету. Після тих вечорниць нас, звичайно, звідти "посунули". На ці вечорниці прийшло дуже багато людей. З різних факультетів була молодь. Були з філологічного, які потім стали нашими друзями вже по товариству. Вони також мали свій гурт. Хтось запропонував ходіння з вертепом. Знайшли десь сценарій. Почали робити костюми, вчити ролі. Ми тоді ходили з вертепом, здається, три дні. Ходили по своїх знайомих, потім нас зустрічали люди на вулицях. Дуже тішились, бо той вертеп був, фактично, одним із перших. Пригадую, ми пішли на залізничний вокзал. Там було багато людей, бо рухалися потягами пасажири, хтось чекав. І ми там зробили це дійство. Я ще такого не бачив. Знаєте, ми на сходах стояли. Там є такий балкон. І люди кидали звідти гроші. Тоді назбирали досить багато грошей і стояло питання спорудження пам’ятника Соломії Крушельницькій. Ми передали ті гроші в фонд культури. Тому це була така наша благодійна перша пожертва.
Офіційна дата заснування товариства "Вертеп" припадає на 1989 рік. Відбулися збори, відбувся концерт в педагогічному університеті. Розкажіть, як в той час вдалося переконати керівництво вищого навчального закладу, аби вони дозволили цей захід?
Це був такий час, коли одні боялися, а інші вже не боялися. І влада не знала, як поводитися. Самі організували цей захід. Оскільки були студентами, то ми мали право вимагати: "Ми хочемо це зробити". І нам надали цю можливість. Там вперше пролунало: "Ще не вмерла Україна". Потім всі на нас так дивилися, мовляв, ми всіх підставили. Керівництво університету мало відношення і до партійних, і до "кагебістських" кадрів, тому вони самі могли вирішувати ці проблеми.
У мене є згорток. Я хочу, щоб ви його відкрили і подивилися. Мені сказали, що це одна із перших афіш: "Оголошення: 4 січня о 20:00 товариство "Вертеп" запрошує на різдвяну виставу. У програмі: коляди, вертепи. Актовий зал педуніверситету". Якого це року афіша?
Ну, оскільки це 4 січня, це був 1990 рік. Тому що 4 січня 1989 ми ходили ще з вертепом, але це був наш гурт. Ми не були ще товариством. Товариство виникло після подій 9 березня, коли багатьох із нас почали залякувати в інституті, мовляв, ми вас виженемо. Але гурт вже був досить великий. І дехто відійшов, справді. Були, наприклад, діти, чиї батьки були на досить високому рівні партійному. Це несло загрозу. Батьки впливали. Але багато хто залишився. І тоді сказали: "Якщо так, то ми будемо продовжувати свою роботу". І ми сформувались тоді, як товариство.
Тобто опір вас спонукав до дії?
Так. До 1991 року ми діяли, як нелегальна структура. Тобто, лише в 1991 році нам вдалось вже зареєструватися.
Діяли підпільно, але багато заходів організовували. 175-та річниця Тараса Шевченка — у вас був похід до пам’ятника. Відроджували національні традиції — Купала в парку "Сопільче". Також товариство запровадило таку акцію, як прибирання могил Січових Стрільців. Ви їздили в різні експедиції, записували фольклор. Як ви зараз оцінюєте ту роботу, яку проводили саме у 89-90-х роках? Як сприймало це все місцеве населення?
Місцеве населення сприймало це дуже позитивно. Якщо говорити, наприклад, про цю акцію Купала, яка в 1990 році була, — за нами йшов гурт з тисяч людей. Це було справді дуже багато. Люди були спраглі до того. Хтось не знав, а хтось пам’ятав. І це так передавалося. Тобто була така потреба. Це те, з чого починається, напевно, відродження держави. Коли ти себе ототожнюєш, ти причетний до цієї нації. Почалося оце відродження саме з того, що українці почали розуміти, що вони є саме українцями. І ми були тими, хто до цього спонукав, хто це розпалював. І тому це мало підтримку. І з нами не могли отак боротися, щоб просто всіх пересадити. Тому що розуміли, що за цим стоять певні люди, що може бути спротив. І навіть акції були такого, скажімо, політичного змісту. Наприклад, голодування студентів, коли почалося в Києві. Ми, фактично, мали таку нараду перед самим початком акції в Тернополі. Тоді були представники з кожного університету, по одній людині. І ми почали цю акцію. Вона потім розгорілася. Ми вже тоді були дуже задіяні в цих політичних процесах. Відправляли людей до Києва підтримувати голодування, тут організували голодування. Їздили по довколишніх районних центрах. До Кам’янця-Подільського — тоді там вперше підняли синьо-жовтий прапор. Це привертало більше людей до цього процесу.
Ви згадали про підняття прапора. У Тернополі також піднімали прапор. Для цього спеціально щоглу варили. Розкажіть докладніше. Який це був рік?
Це був, мабуть, 1990 рік. На комбайновому заводі був і осередок "Руху" і багато працівників було. І так сталося, що там дехто з наших працював. Казали, що там є такий матеріал, який можна використати. І хлопці щоглу тягнули через місто. На той момент там відбувалась якась акція, стояли намети. Щоглу якось встановили, потім її зривали, потім вона знову чомусь виникала. Це був період такої боротьби.
Товариство "Вертеп" і його діяльність нероздільно пов’язані з українським фольклором і піснею.
Ми організовували експедиції в пошуках матеріалу. Багато що було загублено. Наприклад, обряд Купала можна було знайти лише на півдні і на півночі області. А в інших районах його вже не пригадували. Тому ми збирали це по крупинці. І була тоді така думка: давайте, ми зробимо щось таке для урбанізованого суспільства. Тобто, прив’яжемо це до міської культури. І ми почали щось творити. Спочатку вертеп — в нас вже були авторські вертепи, де були написані авторські сценарії на актуальні теми, де були нові персонажі введені. В нас був навіть період, коли ми на базі одного цього товариства творили три-чотири вертепи, які мали свої різні сценарії, різних персонажів. Це була творчість. Так само гаївки. Ми намагалися ввести їх в міську культуру. До речі, донині воно працює.
Читати ще У Тернополі на Великдень водили гаївкиНагадаю, якщо ви хочете більше дізнатися про гаївки, про те, як їх водили колись і як водять зараз, — на нашому каналі в Ютубі є окремий спецпроєкт, який називається "Кривий танець". Власне, родина Гребеняків, представники тернопільських громадських організацій, в тому числі й товариства "Вертеп", взяли участь у цьому проєкті.
Товариство "Вертеп" не просто поєднувало однодумців стосовно громадської позиції, відродження культури, становлення нації, а поєднувало й серця. У "Вертепі" створилося чимало сімей. На справжніх реальних вертепівських весіллях якраз багато хто намагався відтворити той чи інший обряд. І ваші діти також одружувалися і весілля було особливе: з водінням танців, в гарних строях українських. Це задумано було так спеціально? Чи хотілося цього?
Було таке бажання себе перенести в свою культуру. Щось запропонувати. Ми також особливі, ми маємо що світу показати. І тому почали творити вже свої весільні строї. Бо, фактично, дуже багато наших вертепівських пар, які одружувалися, — вони самі робили свій одяг, з яким йшли до шлюбу. Він дуже різноманітний. Там справді є шедеври. Тож це був одяг, крім того, був обряд. І був записаний навіть цілий диск про весілля. Робили методичний матеріал і про заручини, і про пісні, які виконувалися, і про сам обряд весілля. Хто хотів, міг собі запозичити. Фактично, потім побачили, що багато пар, які не мали стосунку до "Вертепу", вже брали собі за традицію йти до шлюбу в українських строях і це не було чимось надзвичайним.
Переглянула невелику збірку, яка була розроблена до 30-річчя товариства "Вертеп", п’ять років тому, де зібрані спогади членів товариства з рідних періодів. І якраз 90-ті роки представляв літературознавець Ростислав Семків. В багатьох людей 90-ті асоціювалися із безгрошів’ям, з якимись матеріальними, економічними проблемами, з нестабільністю. А його спомини про ті роки і товариство "Вертеп" — це гарна компанія, це свідомі молоді люди, які хотіли відродити націю, відродити культуру. І йому з них найбільше запам’яталося це. Ваші 90-ті і "Вертеп" — це що в першу чергу?
Чи потребує молода людина, так би мовити, холодильника і праски? Це було в дефіциті, до речі, пригадую. Але це для молодих людей не було першою необхідністю. Першою необхідністю було, справді, мати товариство, мати можливість гарно, корисно проводити час. Для нас навіть нині і в моїй родині, і в багатьох моїх друзів — ми живемо в системі того, що це є таке, що дає Бог. Захоче — дасть, будеш мати. Але ти вір, що ти це можеш отримати саме завдяки ласці Бога, в який спосіб воно з’явиться — це вже інше.
Діяльність товариства "Вертеп" нероздільно пов’язана з церквою і вірою. Як вибудовувалися ці стосунки?
Національне відродження і духовне відродження йшли у нас паралельно. Ми кликали на свої зібрання священників, навіть з підпілля, які несли нам це розуміння Бога. Бо ми тоді були невігласами, скажімо так. Так поступово цей процес йшов.
Якщо листати літопис товариства "Вертеп", немає якоїсь історичної громадської великої події, до якої б прямо або опосередковано не долучилися б члени товариства "Вертеп". Перший фестиваль "Червона Рута" — вертепівці були там. Революція на граніті — були. Помаранчева революція — були. До незалежності України зробили величезну роботу. Як, власне, сприйняли сам факт того, що наша країна стала незалежною.
Ми до цього доростали, фактично. Бо що таке було товариство, цей молодий гурт? Навіть в "Декалозі українських націоналістів" там є: "І дух одвічної стихії, що поставив тебе на грані двох світів творити нове життя". Той дух творення — він в нас вселився. І ми жили в системі того творіння. Все, що ми робили – це було передбачено, що маємо щось творити на добре, на користь не собі, а громаді і суспільству. Розуміли, що наша активність, наша творча наснага – вона потрібна. І ми тому були активними в різних акціях і в різних сферах життя: в політиці, в культурі, в мистецтві.
Культура і війна. Чим є для вас ці поняття? І як тут працювати, аби не втратити частину культурного пласту і не зачепити, не образити почуття тих, хто зараз на передовій?
Я, наприклад, спілкуюся з військовими, які є на передовій. І вони мені відверто кажуть, що культура домінує, бо вони потребують цього. Це ми, люди, які перебувають в тилу, чомусь думаємо, що це другорядне. Насправді ті, хто знаходяться на "передку" вважають, що саме питання культури і Бога — це домінуюча річ. Бо без них вони б не могли там втриматися. Тобто там їх тримає якась така сила своєї причетності до чогось більшого: до своєї нації, до своєї культури. Це в цьому ми розуміємо поняття культури. Я розумію, що в якихось заходах масових, розважальних — в них нема потреби. Але творити культуру сучасну — в цьому є потреба. От, наприклад, ми з родиною маємо свій гурт. І ми їздимо в Європу. І є велика потреба в тому, що ми маємо показувати світу, хто ми є. Ми дуже часто асоціюємося з тією Україною, яка була в Радянському Союзі. Нас не розрізняють. Для них що російська культура, що українська були одною. Але ми дуже різні. І коли ти їм представляєш оцю українську справжню високу культуру, духовну культуру, тоді йде розуміння, що ми є інші. І тоді є розуміння, що це великий народ, який живе в центрі Європи, який вирізняється навіть з-поміж них, з-поміж європейців, що наша духовна культура має традицію тисячоліть.
Тарасе, яким ви уявляєте товариство "Вертеп" ще через 35 років?
"Вертеп" свою місію виконав. Ми б хотіли, щоб наприклад, наші діти були в цьому процесі активнішими. Вони є, але вони вже мають свої спільноти. Вони інші, вони сучасніші. Ми жили, коли не було ні інтернету, ні мобільних телефонів. Це все було зовсім по-іншому. Сучасний світ інший. Він дуже динамічний. Будуть нові події, будуть нові люди. Але внутрішній світ залишиться тим, яким є. Твоє серце має любити щось: любити свою країну, свій народ, любити Бога, вірити. І тоді ростимуть нові вертеп’ята. Нехай вони по-іншому називаються, але нехай вони будуть українцями.
